UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 6

 

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИКИ

Зміцнення позицій підприємців і початок сучасного політичного процесу. Демократія: витоки, переду мови становлення, розвиток, роль у сучасному світі. Чи змінила російська революція 1917 р. хід світової історії? Проблема визначення сутності ладу, створеного у Радянському Союзі. Тоталітаризм як феномен політичного життя XX ст. Причини краху комунізму. Політичні партії: минуле, сучасне, майбутнє. Зміни ролі держави.

Політика є сферою відносин суспільних об'єднань (верств, класів, націй, держав), яка визначається їх інтересами і цілями, спрямованими на виборювання влади та її використання. Саме слово "політика" перекладається з грецької мови як "мистецтво керування полісом". А "поліс" — це назва особливого типу соціально-економічного і політичного ладу, що склався в Давній Греції у вигляді міста — держави. Суть політики можна звести до питань: "Хто керує?" і "Як керує?", "З ким будує відносини?" і "Як будує відносини?". Від часів античності і до цього дня розмаїття відповідей варіюється в рамках, окреслених авторитаризмом і демократизмом. Авторитаризм — це форма правління, що характеризується концентрацією влади однією людиною або в одному владному органі, зниженням ролі представницьких інститутів, зведенням до мінімуму опозиції, диктаторськими методами правління. Традиційна авторитарна форма правління — сакральний монархізм. На стадії доіндустріального суспільства політика, як внутрішня, так і зовнішня, були привілеєм і основним заняттям монарха і його наближених осіб — міністрів, великих феодалів, а також клерикалів вищого рівня. Невдоволення селян, ремісників, городян виявлялося у повстаннях — найгострішій формі політичної боротьби. Однак мова йшла лише про зміну форм управління, скасування податків, які перейшли розумну межу, але не більше того.

Джерела політичних відносин сучасного світу походять з того періоду світової історії, коли підприємництво і підприємці стали визначальним фактором суспільного розвитку, тобто стали визначати зміст змін суспільних відносин. З одного боку, зміст змін суспільних відносин був пов'язаний із суспільною емансипацією, активізацією соціальної діяльності особистості. Так, у середині XIII ст. почалося звільнення селян від покріпачення в Європі, насамперед в Італії. Комуни Болоньї, Флоренції, Сієнни, Парми та інші звільняли селян від кріпосного права, що було зумовлено розвитком підприємництва. Заради нього молода буржуазія спочатку підтримувала абсолютизм. Абсолютизм був особливою соціально-політичною системою, що склалася в період переходу від традиційного суспільства до індустріального або, у випадку із Західною Європою, від феодального — до капіталістичного. Ще не зміцніла буржуазія потребувала визначених умов, необхідних для ведення справ, чому перешкоджали феодальні порядки. Серед останніх особливі незручності викликала сваволя місцевих феодалів, які постійно воювали між собою, обкладали непомірними податками населення своїх земель, брали плату за проїзд по шляхах і мостах, часто взагалі реквізували майно своїх підданих. Підприємництву ж необхідні були умови, що забезпечували гарантії недоторканності особи і приватної власності. Тому вони підтримали в боротьбі з місцевим сепаратизмом дії центральної влади — того чи іншого абсолютного монарха.

Зміцнення системи абсолютизму супроводжувалося створенням загальнодержавної бюрократичної машини, професійної постійної армії, загальнодержавної податкової системи, загальнодержавного судово-слідчого апарату, уніфікацією законодавства й адміністративного устрою, системи мір і ваги, утворенням державної церкви, проведенням єдиної державної економічної політики. Монархи, зацікавлені в тому, щоб одержувати більше грошей від своїх мануфактурників, купців, банкірів, проводили протекціоністську політику (тобто таку, що захищає інтереси останніх) як усередині країни, так і на міжнародній арені. Для ведення внутрішніх і зовнішніх воєн необхідні були великі гроші. Колишніх джерел надходження явно не вистачало. Більше міг дати "третій стан". Поки той у боротьбі зі свавіллям феодалів мав потребу в абсолютизмі, він підтримував цілісність цієї "оболонки". Коли ж позиції, насамперед економічні, досить зміцніли, непотрібне було відкинуто. Формально відправними подіями, що поклали початок сучасному політичному процесу, можна вважати оформлення політичної влади підприємців у ряді країн Заходу.

Першою в історії успішною буржуазною революцією була Нідерландська (1566—1609 рр.). Вона завдала удару по іспанському абсолютизму і відкрила епоху буржуазних революцій у Європі. З нею пов'язане створення буржуазної Республіки сполучених провінцій. Революція в Англії (1640 — 1660 рр.) закріпила політичне панування в суспільстві підприємців у союзі з новим дворянством. Зміцнення позицій буржуазії було одним з результатів Війни за незалежність у США (1775 — 1783 рр.), а потім війни між: Північчю і Півднем (1861 —1865 рр.). Утвердження нових суспільних відносин у Франції пов'язане з Великою французькою революцією 1789 р. Революції середини XIX ст. відкрили дорогу до політичних гарантій нових суспільних відносин у країнах Європи.

Із середини XVII ст. розпочинається процес утвердження буржуазного політичного лідерства і демократичного устрою. "Демократія" перекладається з грецької мови буквально як "влада народу" і означає владарювання від імені народу або в ім'я народу. Історично під демократією можна розуміти будь-які політичні режими, що виникли після зламу традиційного (монархічного) авторитаризму. Відповідно всі інші режими виступають як різні варіації влади другого можливого суверена — народу. Однак суверенітет народу може бути витлумачений зовсім по-різному. Може бути обмеженим саме поняття "народ" відповідно до того чи іншого критерію. Аналогічно різниться і сенс поняття "демократія". Визначаючи його, слід підкреслити, що демократія — це насамперед суспільство, яке володіє інститутами, що дають змогу тією чи іншою мірою впливати на владу і політику, що надає людям, з одного боку, певну міру свободи самовизначення особистості — вибору форми діяльності, місця життя і роботи, переконань, джерел інформації, а з іншого боку, захист від авторитарної сваволі можновладців, гарантуючи життя в рамках і під захистом закону. Основними принципами демократичної організації суспільства виступають виборність лідерів; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову; розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади; політична культура поваги до інтересів і поглядів меншості; наявність політичної опозиції і плюралізму думок. Існує також ряд кардинальних рис, що визначають, чи дійсно те чи інше суспільство є демократичним. Серед них — участь народу у створенні органів влади й у контролі за ними; певна міра залученості громадян до прийняття політичних рішень; конституціоналізм; особиста свобода, приватність і невтручання в особисте життя; компетентність і відповідальність; громадський порядок; вільні засоби масової інформації та інші.

Як і будь-який інший феномен суспільного життя, демократія виникає в результаті складання певних передумов, об'єктивних і суб'єктивних, внутрішніх і зовнішніх. До об'єктивних внутрішніх передумов слід віднести такі фактори. По-перше, те, що пов'язано з економічним аспектом життя суспільства, а саме приватну власність і ринкові відносини, економічний поступ і досить високий рівень добробуту в країні. По-друге, це соціальні аспекти, серед яких один з найважливіших — наявність численного середнього класу, частка якого переважає в суспільстві. Зрозуміло, потрібно враховувати, що він є внутрішньо неоднорідним, у ньому репрезентоване різноманіття конкретних групових статусів і джерел прибутку. Середній клас має схильність до дестабілізуючої поведінки за умов, коли в суспільстві відбуваються соціально-економічні процеси, що загрожують становищу тих чи інших його груп (прикладом може бути зростання підтримки гітлерівської партії за часів Великої депресії). Проте, як показує історичний досвід, значна частка середнього класу в соціальній структурі1 і досить міцні позиції малого і середнього бізнесу на ринку товарів і послуг, а найманих його представників — на ринку праці, є необхідною умовою стабільного демократичного режиму. Третя група передумов — це культурно-психологічні передумови, що припускають певний рівень масової освіченості, досить високий рівень моралі, політико-правової культури тощо.

Широковідомий американський аналітик С. Хантінгтон помітив, що демократизації насамперед сприяють порівняно високий рівень економічного розвитку і перевага того, що можна назвати західною культурою з її цінностями, включаючи західне християнство. На сьогодні практично всі країни з високим чи середньо-високим рівнем прибутку (за класифікацією Міжнародного банку реконструкції та розвитку), за винятком Сінгапуру, є демократіями. Так само всі західні держави або ті, що відчули на собі сильний вплив Заходу, крім Куби і деяких інших, мають демократичний устрій. Демократизації не відбулися саме там, де зазначені передумови слабкі. Це або бідні, або незахідні за своєю культурою суспільства. В наш час демократія домінує в Західній і Центральній Європі, Північній і Південній Америці, а також на окраїнах Азії. Її немає, на думку С. Хантінгтона, у переважній частині колишнього Радянського Союзу, Китаї, на великих територіях Південної Азії, в арабському світі, Ірані і більшості африканських країн.

Тобто розвиток демократії в незахідних суспільствах, за незначним винятками, як-то Туреччина, став великою мірою наслідком західного впливу, західного колоніалізму або військової окупації все тими ж західними державами (яскравим прикладом може бути розвиток демократизації Японії під впливом американців після Другої світової війни). Ці обставини можна віднести до групи об'єктивних зовнішніх передумов. До них можна також додати вплив геополітичного положення і міжнародних відносин на вибір державою напрямку свого розвитку. Крім того, важливі суб'єктивні обставини, поєднані зі свідомою діяльністю самих людей. Насамперед йдеться про політичну й інтелектуальну еліту, яка розуміє необхідність демократичних перетворень і може ефективно керувати цими процесами. Як показав історичний досвід, існують універсальні умови, що забезпечують успішність переходу до демократії. Серед них можна назвати такі: утвердження або розширення сфери приватної власності і формування ринкових відносин; створення сильних позицій середнього класу; динамічний розвиток освіти і науки; формування громадянського суспільства, у якому гарантовані й захищені права і свободи людини; поділ і чітке розмежування повноважень усіх гілок політичної влади, політичний плюралізм і розвинута система вільної політичної комунікації, включаючи засоби масової інформації.

Демократія є домінуючим вектором розвитку сучасної цивілізації. Вона довела свою здатність до еволюції насамперед у бік розширення народовладдя. Поступово були зняті обмеження на участь громадян у політичному житті. Пішли у минуле майновий ценз і ценз осілості, виборчі права одержали жінки, молодь, представники етнічних меншин. Зростає різноманітність можливих форм участі в політичному житті для рядових громадян: від права брати участь в обранні тих, хто буде протягом чотирьох чи п'яти років представляти їхні інтереси в законодавчому органі влади, до участі у справах місцевого самоврядування, у діяльності політичних партій і рухів тощо.

Для багатьох найважливішим завоюванням демократії є визнання як вищої цінності прав людини і громадянина, визнання того, що всі люди, незалежно від раси, національності, мови, віросповідання, статі, ідейно-політичних переконань, рівні перед законом і мають однакові права, які можуть бути обмежені тільки за рішенням суду. Серед цих прав найважливішими вважаються право на життя, на особисту безпеку, недоторканність житла і майна, на волю. Право на волю має на увазі не тільки особисту, а й громадянську свободу, а саме: від насильства і сваволі, від втручання влади в особисте життя, волю розпоряджатися своїми здібностями і майном, вибирати місце помешкання, роботу, висловлювати будь-які переконання (свобода совісті і свобода слова), брати участь у політичному житті, користуватися вільним доступом до засобів масової інформації і т. ін. Разом з тим, демократія не вирішує всіх існуючих проблем і суперечностей: нерівності, корупції, неефективності, несправедливості і некомпетентного прийняття рішень. Головне питання — про співвідношення свободи і рівності — не вирішене цілком і остаточно. Однак воно забезпечує інституціональні умови, що дають змогу гарантувати і захистити права людини. Воно виступає засобом проти тиранії і створює можливості шукати шляхи розв'язання інших соціальних проблем.

У загальному процесі демократизації сучасного світу дослідники, зокрема С. Хантінгтон, відзначають деяку циклічність або "хвилеподібність". "Хвилю демократизації" він визначає так: "Сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, які відбуваються протягом визначеного проміжку часу, за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той же час переходів у протилежному напрямку". Діалектика історії: той чи інший значний рух у якому-небудь напрямку втрачає зрештою свою енергію і породжує контртенденцію. У працях "Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя", "Майбутнє демократичного процесу: від експансії до консолідації" та інших. С. Хантінгтон виділяє три "хвилі демократизації". Перша, на його думку, охоплювала період з 1820 по 1922 р. Вона зародилася в СІЛА і виявила себе в поширенні парламентаризму, багатопартійної системи і загального виборчого права в країнах Західної Європи і Північної Америки. У світі утворилося 32 демократичні держави. Марш Муссоліні на Рим у 1922 р. знаменував собою початок зворотної хвилі, що принесла тоталітаризм у різних формах і повернення деяких країн до авторитарних форм правління. На 1942 р. у світі залишилося лише 12 демократичних країн. Друга хвиля демократизації припала на період після Другої світової війни і продовжувалася до 1960-х рр. Її характеризували перемога над фашизмом, розвал колоніальної системи, модернізація країн, що звільнилися, і демократизація деяких із них. У той період було 36 демократичних держав. Однак другу хвилю змінив зворотний рух, у результаті якого до 1973 р. у світі стало менше демократичних урядів (30), ніж десять років тому (36). Третя хвиля почалася в середині 1970-х років і ознаменувалася спочатку падінням авторитарних режимів у Греції (1974 р.), Португалії (1975 р.), Іспанії (1977 р.), а потім вона прокотилася по Латинській Америці, зачепивши там усі країни, за винятком Куби. Пізніше вона перемістилася в Азію, де на Філіппінах, Тайвані, у Південній Кореї, Бангладеш на зміну авторитарним режимам прийшли демократично обрані уряди.

Зрештою відбулася катастрофа комуністичних режимів — спочатку в країнах Центрально-Східної і Південної Європи, а потім і в СРСР. Кількість демократичних держав перевищила 40. Демократизація заявила про себе посиленням ролі електорального процесу й у країнах Близького Сходу, таких як Ємен та Йорданія. В Африці багато диктаторів були відсторонені від влади завдяки демократичній процедурі. На шлях демократії впевнено стала Південна Африка. Демократичні віяння дали про себе знати навіть там, де їх найменше очікували. На початку 1990-х років демократично обрані уряди прийшли до влади в Албанії, Монголії, Непалі і Беніні.

Всюди у світі військові хунти, особисті диктатури й однопартійні системи були витіснені демократичними урядами. Однак у середині 90-х років з'явилися ознаки можливого наближення третьої зворотної хвилі. Так, Судан, Нігерія, Гаїті, Перу прийшли було до демократії, але незабаром знову повернулися до диктаторських режимів. Особливу занепокоєність викликають в аналітиків процеси, що відбуваються останніми роками в Росії.

С. Хантінгтон пояснює відступ від шляху демократії тим, що уявлення людей про головне зло в їхньому житті трансформується зі зміною обставин. Коли люди страждають від жорстокої, репресивної диктатури, їхня головна мета полягає в тому, щоб покласти край такому режиму. Але як тільки це відбувається, пріоритети змінюються. Економічний добробут, законність і порядок приходять на зміну свободі і правам людини як першочергові завдання. Так А. Фухіморі призупинив дію демократії в Перу, але слідом за цим почав важливі заходи для відновлення законності і порядку в боротьбі проти тероризму, а також почав проводити економічні реформи. У 1993 р. перуанська економіка продемонструвала найвищий показник економічного зростання в Південній Америці — 7 % річних. У суспільній думці рейтинг його був дуже високий. Аналогічні тенденції згортання демократії і високого рейтингу В. Путіна спостерігаються з початку 2000-х років у Росії. Напрошується висновок: як тільки в країні тріумфують свобода і демократія, люди починають у першу чергу піклуватися про економічні блага і свою безпеку, і ці завдання під силу швидше досвідченим авторитарним лідерам.

Динамічність поширення демократії в сучасному світі привела до того, що з'явився ряд держав, які можуть бути означені як "молоді демократії", тобто далеко не за всіма параметрами вони відповідають прийнятим нормам ліберально-демократичного устрою. Тому сучасні демократичні суспільства іноді поділяють на "вільні країни", тобто такі, які втілили принципи ліберальної демократії1, мають стабільні і розвинені демократичні інститути, і країни з так званою "електоральною демократією", тобто такі, де головним показником демократії є участь громадян у виборах. Загальна тенденція на початок XXI ст. показує збільшення чисельності ліберальних демократій (з 42 — 29,0 % від загальної кількості країн — у 1972 р. до 86 — 44,8 % — у 2000 р.) на тлі збільшення кількості електоральних демократій (з 36 — 24,8 % у 1972 р. до 59 — 30,7 % — у 2000 р.). Кількість "невільних" держав зменшилася відповідно з 67 (46,2 %) до 47 (24,5 %). У 2005 р. список таких держав скоротився до 45.

Оптимістичні прогнози щодо глобальної демократизації істотно обмежуються неприйняттям деякими країнами західних цінностей, а демократія є однією з них. Це обумовлюється культурною самобутністю незахідних суспільств, що, як з'ясувалося, неспроможна розмити вестернізація. Для них західна перевага правам і свободам є особливо чужою: для них обов'язок — вище. А тлумачення обов'язку спирається на визначену систему традицій. Разом із тим у сучасному світі мають місце спроби країн "золотого мільярда", насамперед Сполучених Штатів, втручатися у внутрішні справи інших держав, використовуючи при цьому і силові методи. Яскравим прикладом може бути спроба "демократизувати" Ірак, що почалася з воєнних дій проти цієї країни. Питання про демократичність подібної лінії є риторичним, результати — далекими від очікуваних: дискредитація західної моделі демократії, посилення націоналізму й авторитаризму з боку "облагодіяних" народів, які закликають "врятувати світ від демократії".

У цьому випадку виявляється один з аспектів кризи демократії, про яку аналітики заговорили, починаючи з 80-х років минулого століття. Мають місце й інші її аспекти. Так, поширення планетою Постмодерну вносить свої корективи. Утверджуються контури нового порядку, що може бути несприятливим для більшості тих, хто живе на Землі. Міркуючи над долями демократії в сучасному світі, відомий американський політолог З. Бжезинський підкреслює, що при збереженні формальної відданості принципам демократії усе очевидніше стає визрівання механізму керування, заснованого на інших, аніж публічна політика, принципах: примату безособової, або прямо анонімної, "влади інтелектуальної еліти і світових банкірів" як на національному, так і на глобальному рівнях. Інститути демократії витісняються владою ієрархії, відбувається "поступове формування все більш контрольованого і керованого суспільства, у якому буде панувати еліта... Звільнена від стримуючого впливу традиційних ліберальних цінностей, ця еліта не буде вагатися в досягненні своїх політичних цілей, застосовуючи новації сучасних технологій для впливу на поведінку суспільства й утримання його під суворим наглядом і контролем".

Означені З. Бжезинським трансформації пов'язують з посиленням сучасної глобалізації і постіндустріальним суспільством. На етапі індустріального суспільства було два його варіанти — капіталістичний і соціалістичний. Відповідно і демократія розрізнялася: буржуазній була протиставлена "нова", "справді народна демократія", що мала встановитися в усьому світі. Початок цьому був покладений подією, яку радянська історіографія називала Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Нині події, що розпочалися восени 1917р. у Петрограді, оцінюються по-різному. Дехто залишає стару назву, інші висувають свої, серед яких найбільш поширеною є "більшовицький переворот" і "збройне повстання". Поважаючи право кожного мати власну думку, навряд чи можна погодитися, що тоді відбувся лише переворот. Державний переворот означає раптову або рішучу зміну в уряді, зміну, яка іноді вчиняється з використанням насильства. Але він відрізняється від революції тим, що тільки уряд, а не основа соціальної і політичної системи, змінюється. Повстання характеризується озброєним опором урядові і, як правило, є протестом проти деяких його заходів та політики в цілому. Повстання переростає в революцію, тільки якщо уряд врешті-решт скидають, а суспільний лад кардинально змінюється. Революція як політичний феномен у своєму сутнісному значенні є викликом існуючому політичному ладу та, зрештою, встановленням нового устрою, радикально відмінного від попереднього. Великі революції європейської історії, серед них і російська 1917 р., змінили не тільки систему політичного правління у своїй країні, але й суспільний устрій з усіма його відгалуженнями: економічними, соціальними, культурними. Стосовно того, чи "змінила Жовтнева революція 1917 р. хід світової історії", то одностайності думок теж немає. Попри непохитне переконання у "всесвітньо-історичному значенні Жовтня" існує думка про незмінність шляху, яким ішла капіталістична частина світу. Його спрямованість не визначалася протиборством із соціалістичною системою, а була зумовлена внутрішніми закономірностями розвитку. Тільки хід ускладнювався і до деякої міри уповільнювався необхідністю великих витрат на стримування комуністичної експансії. Крах радянської системи зробив безпідставним твердження про те, що Жовтнева революція ознаменувала "початок процесу звільнення всього людства". Однак не можна заперечувати, що наслідки жовтневих подій 1917 р. дійсно на багато років і значно змінили історичний розвиток тих країн і народів, які підпали під владу "нової демократії".

"Нова демократія" почалася із соціальної революції і перемоги в ній більшовиків. Є чимало різних варіантів пояснення того, що відбулося. Насамперед заперечується її пролетарський характер. Робітничий клас наприкінці XIX — на початку XX ст. становив незначну частку порівняно із селянством серед населення Російської імперії. В центральних районах країни в результаті демографічного вибуху і хронічного малоземелля сформувалося колосальне аграрне перенаселення. Половина працездатного населення села належала до числа "зайвих людей". Селянське малоземелля породжувало убогість і постійні голодування: з 16 останніх років XIX ст. 6 були голодними роками. Тільки голод 1891 р., за офіційними даними, забрав більше 700 тисяч життів. У Росії повторилася історична ситуація, яка обумовила інші соціальні революції інших часів і народів. Народ, виведений із себе перенаселенням і голодом, що виник у результаті, піднявся на боротьбу за хліб і землю.

У Росії держава могла вирішити проблему, розплатитися удільними, монастирськими, казенними, дворянськими землями. Викупити землі в дворян, розплатитися з ними цінними паперами, але розрахуватися з народом. Однак царат до цього був не готовий. Становище погіршила Перша світова війна, надзвичайно загостривши масове невдоволення. Боротьбу за народ на політичному полі царат програв революціонерам, які діяли, починаючи з середини XIX ст. З початку XX ст. найбільшу активність виявила радикально налаштована частина російської соціал-демократії в особі більшовиків. Вони дійсно спромоглися "осідлати ситуацію", тому що були адекватні масам і виявили себе як "прекрасні політики". Цинічні, брехливі, при цьому дуже емоційні, вони висунули й активно пропагували гасла, що відповідали потаємним сподіванням мас. Першими декретами радянської влади були "Декрет про мир" і "Декрет про землю". Велика частина народу пішла за більшовиками, тому що ті пропонували утопію: усе, всім і відразу. Люди повірили, що завтра прийде кінець усім несправедливостям і почнеться нове життя "по справедливості" — без багатих і бідних. Іспанський філософ М. де Унамуно писав: "Вигляд правди — грізний, народ має потребу в міфах, в ілюзіях, у тому, щоб його обманювали. Правда — щось страшне, нестерпне, смертельне". Більшовики дали ілюзію миру, землі, хліба. Реальністю незабаром стали громадянська війна, конфіскація зерна, голод, колективізація, терор. Тобто ще раз було підтверджено урок історії: усі утопії при реальних спробах їх втілення ведуть до терору.

Більшовики розв'язали в народі "темні сили", кинувши в маси гасло "Грабуй награбоване!" У Росії у величезної маси населення не було виховано ідеї приватної власності, насамперед земельної1. Мільйони селян жили в общинах і перебували поза інститутом власності на землю, а дворянське право на неї вважали "неправильним". Тому в погромах і пограбуваннях дворянських садиб брала участь переважна більшість селян. Повернення до старих порядків після цього вже не було. Хоча частина населення і намагалася його здійснити. У громадянській війні, яка почалася відразу після жовтня 1917 р., одні билися за примару минулого, інші — за примару майбутнього. Так охарактеризував це протиборство російський письменник-емігрант В. Набоков. Можливо, він був ближче від всіх до істини в питанні про причини найжорстокішої внутрішньої війни. Тих, хто бився "за примару минулого", було явно менше. У 1919 р., коли остаточно склалися фронти громадянської війни, у Білій армії було не більше 800 тис. багнетів і шабель плюс близько 100 тис. сил інтервенційних (які не вели активних військових дій). У Червоній армії було не менше 5 млн. осіб плюс 2 млн. у численних каральних структурах. Білі покладалися на своє військове мистецтво і військову виучку. Червоні брали чисельністю і затятістю. У 1920 р. потенціал білих був вичерпаний, а масовою підтримкою вони не заручилися. Повернення поміщиків селяни побоювалися більше, ніж продовольчих загонів. До того яс на початку 1921 р. напруга між; Радянською владою і селянством в економічних питаннях була знята заміною продрозкладки, що забирала практично все, продовольчим податком, що залишав частину для можливої торгівлі. У 1929 р. періоду обмеженої лібералізації економіки було рішуче покладено край, тому що вона перешкоджала побудові "комунії". Як показує історія, ідеї реалізуються лише так, як це дозволяє зробити психологія суспільства, що вносить зміни в будь-який ідеал. Відбуваються настільки істотні зміни, що задумане змінюється до невпізнанності. Так відбулося з ідеєю комунізму і його "першою стадією" — соціалізмом. Глибинна сутність радянського проекту полягала в тому, що він був продуктом общинного селянського комунізму з вірою в батечка-царя.

У 1936 р. Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік законодавчо закріпила перемогу соціалізму. У її першій статті було записано, що СРСР є "соціалістичною державою робітників і селян". У главі "Суспільний лад" були закріплені головні і визначальні риси соціалістичного ладу, політичною основою якого проголошувалися Ради депутатів трудящих, яким належала вся влада в країні. У 1977 р. була прийнята Конституція "розвинутого соціалістичного суспільства, що будує комунізм", у якому "вся влада належить народу". Тобто офіційно радянське суспільство було проголошено соціалістичним. Однак така оцінка не поділялася за кордонами соціалістичного табору. Дослідниками пропонувалося чимало моделей, що пояснюють лад, створений у Радянському Союзі. Серед них можна виділити декілька найбільш відомих і таких, що користуються значною підтримкою в наукових і політичних колах.

Реальний соціалізм. Така самоназва була офіційно прийнятою у Радянському Союзі і країнах так званої "світової соціалістичної системи". Проте справжнього соціалізму в СРСР не існувало. Справленій соціалізм — це відсутність експлуататорських класів, суспільна власність на засоби виробництва, неможливість експлуатації, соціальна справедливість, свобода, рівність і т. ін. У реальному житті всього цього не було. Вплив панівного партійно-номенклатурного1 класу був воістину безмежним, оскільки цей клас монополізував не лише економіку, а й політичну владу, нещадно експлуатував населення, намагаючись контролювати навіть його думки (інакомислення жорстоко каралося). Соціальна несправедливість виявляла себе у різних формах: від наявності окремих закритих фондів забезпечення життєдіяльності керівництва до постійного підвищення нормативів продуктивності праці без змін у заробітній платі працівників. Суспільної власності на засоби виробництва не існувало, оскільки суспільство було від засобів виробництва відчужене. Влада належала не народу, а панівному класу, який правив "від імені народу". Тобто використання моделі "реального соціалізму" для характеристики радянського ладу не відповідає історичній дійсності.

Незріла революція. Модель народилася в колах західної соціал-демократії, її провідником виступав К. Каутський. Згідно з нею, Росія за рівнем свого соціально-економічного розвитку була аж ніяк не готова до соціалістичної революції. І тому будь-яка штучна спроба перескочити через реальність може призвести і призвела лише до найнегативніших наслідків. Замість соціалізму з'явилося дещо повністю протилежне соціалістичним ідеалам. Історія показала, що прибічники цієї моделі мали рацію.

Секулярна теократія. Ця модель являє собою релігійну інтерпретацію радянського суспільства. Для декого це було втіленням тисячолітнього царства Божого, тільки без Бога. При цьому марксизм і соціалізм розглядаються як релігійні системи, як замінники релігії, як месіанські течії. Саме на таких позиціях критики радянського суспільства стояли М. Бердяєв, Е. Фегелін, А. Безансон. Водночас мали і мають спроби розглядати радянське суспільство як втілення екзистенціального зла, зла демонічного, такого, що не здатне змінитися і може бути знищене тільки силою. На таких позиціях певний час стояв президент США Р. Рейган. Проте були й ліворелігійні мислителі, як у Росії, так і за її межами, які вважали соціалізм втіленням істинного християнства.

Оборонна модернізація. Модель, яка пояснює появу нової системи необхідністю захистити модернізацію відсталої країни, яка знаходилася на периферії капіталістичного світу й боялася колоніального загарбання вже модернізованим Заходом. У такому світлі створення централізованої економіки, повна мобілізація внутрішніх ресурсів, форсована індустріалізація розглядаються як природна захисна реакція Росії на західну загрозу. Інакше кажучи, як щось на зразок російської національно-визвольної революції проти капіталізму (Дж. Каутський). Ця модель мала великий успіх у "третьому світі" й інколи була предметом наслідування у деяких таких країнах.

Азіатська реставрація. Модель, за якою комуністичні режими є, по суті, реставрацією стародавніх азіатських деспотій. Вперше таку думку висловив К. Вітфогель. Хоча дещо споріднене можна знайти у праці Ф. Енгельса "Франкський період", в якій він писав, що там, де державна влада "виникає, — як у ...азіатських народів і у росіян, — в період, коли община обробляє свою землю ще спільно, або, принаймні, передає тільки у тимчасове користування окремим родинам, тобто де, таким чином, ще не утворилася приватна власність на землю, — там державна влада з'являється у формі деспотизму". Дійсно, в характеристиці класичних східних деспотій і радянського устрою чимало схожих рис. Так, східні деспотії складалися за умов спершу повної відсутності, а потім другорядної ролі приватновласницького начала. Альтернативою йому виступали влада — власність та державний спосіб виробництва, коли додатковий продукт належав правлячому дому, який був єдиновладним власником і розпорядником додаткового продукту в загальнодержавному масштабі. До цього слід додати довільний характер вилучення правителем у безпосередніх виробників засобів і продуктів виробництва. Все це дуже схоже з системою, яка встановилася в Радянському Союзі з улюбленими "експропріацією експропріаторів", "розкуркуленням", "боротьбою з нетрудовими прибутками" тощо.

Найбільш поширеним варіантом пояснення радянського ладу є модель тоталітарного суспільства. Головним нервом політичного життя XX ст. стала боротьба демократій тоталітаризму. Саме він в радянському блоці маскувався під пишними шатами гасел про "владу народу", "найгуманістичніше суспільство", "авангард прогресивного людства" і "справжню демократію". Тому є необхідність детальніше зупинитися на з'ясуванні його сутності.

Поняття "тоталітаризм" походить від латинського слова "totalis", тобто весь, повний, цілий, а потім — англійського "totalitarianism". Це теорія і політична практика, особливо небезпечна форма автократії. Передбачаються всезагальний і повний контроль державної влади, зосередженої у вузької групи осіб, над всіма сторонами життя суспільства і громадян, фактична ліквідація конституційних прав і свобод, згортання демократії, широкомасштабне насильство і репресії проти реальних і удаваних опозиційних елементів. Сам термін "тоталітаризм" вперше у політичний лексикон ввів італійський диктатор Б. Муссоліні для характеристики свого руху і режиму. Він закликав до "тотального" підкорення особи державі і розчинення індивіда у політичній історії. У своїй промові 28 жовтня 1925 р. Б. Муссоліні проголосив абсолютне всесилля держави: "...все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави". Однак у Німеччині цей термін не прижився. Гітлер не любив запозичень і визнавав за краще визначати свій режим як авторитарний. Проте вже в той час (кінець 1920-х років) в англійських газетних публікаціях термін "тоталітаризм" використовувався для характеристики Радянського Союзу.

Наукова розробка феномену тоталітаризму почалася у 1950-х роках. У 1956 р. з'явилася книга К. Фрідріха і З. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія", у якій визначаються шість головних характеристик тоталітарного "синдрому": єдина масова партія, очолювана харизматичним лідером; офіційна ідеологія, яка має визнаватися всіма; монополія на засоби масової інформації; монополія на всі засоби збройної боротьби; система терористичного поліцейського контролю; централізована система контролю та управління економікою. Ці ознаки тоталітаризму вважаються класичними, хоча майже відразу після появи публікації вони викликали дискусію і критику.

Історичні умови виникнення тоталітаризму характеризувалися насамперед кризою лібералізму після закінчення Першої світової війни, зростанням ролі держави у політичній і економічній сферах, посиленням бюрократизації всіх сфер життя. Своєрідною відповіддю на кризу ліберальної демократії було виникнення тоталітарних режимів, найбільш потужними з яких виявився гітлерівський у Німеччині та сталінський у Радянському Союзі. В цілому у 17 з 27 європейських країн до початку Другої світової війни були встановлені тоталітарні, авторитарні, військово-бюрократичні або бюрократичні диктатури. Це була спроба антиліберальної модернізації, що намагалася поєднати військово-технологічний та індустріальний активізм з напівтрадиціоналістським ідеалом суспільства, яке однаково думає, піддається регламентації і нідкорюється.

Дехто з дослідників вважає, що тоталітарні держави існували не тільки в XX ст., а набагато раніше, зокрема в Індії — держава династії Маур'їв (приблизно 321 — 185 pp. до н. е.) або китайська держава династії Цинь (221 — 206 pp. до н.е.). Проте їх не можна вважати за такі. В них не було світської ідеології месіанських очікувань, що вимагає тотального зруйнування існуючого суспільства та його заміни утопічним ладом, поєднаної з монополістичною концентрацією всієї влади в руках єдиної політичної партії, керованої цією ідеологією. Тоталітаризм став можливий тільки у минулому столітті, коли стали реальністю величезні промислові, військово-технічні потужності, що давали колосальні можливості масового знищення людей та їх примусу. З іншого боку з'явилися засоби масової інформації (величезні наклади щоденних газет, журналів, радіо, яке безперервно працювало, хронікально-документальні фільми та ін.), які зробили можливою ідеологічну обробку й уніфікацію свідомості "масової людини". Водночас тоталітарні режими відрізняються від авторитарних режимів, військових клік, які виникали в Латинській Америці та Африці вже після Другої світової війни. Перші насамперед спираються на масові рухи, партії, вожді яких, як правило, не входили до старих структур влади. Авторитарні режими завжди користуються підтримкою традиційних сил порядку — армії, церкви, бюрократії. Авторитарні режими задовольняються політичним контролем над суспільством, а тоталітарні претендують на весь політичний, соціальний і моральний лад, на всю людину в цілому, бажаючи "перекроїти" її свідомість і поведінку так, як це потрібно владі.

Тоталітарне суспільство багато в чому є суспільством перманентної1 революції (популярною піснею урочистих концертів до останніх років існування радянської влади була пісня зі словами: "И вновь продолжается бой. И сердцу тревожно в груди. И Ленин — такой молодой, и юный Октябрь впереди!") або перманентної війни. Це було необхідністю, бо тоталітарна структура, як засвідчила історія, є життєздатною й ефективною лише за умов війни ("гарячої" або "холодної"), матеріального дефіциту у поєднанні з політичним терором, що зумовлює державну надцентралізацію.

Часом величезні масштаби репресій в Радянському Союзі пояснюють спочатку необхідністю боротися проти контрреволюції, а потім особливостями характеру Й. Сталіна. Насправді, терор і репресії були закономірними складовими системи, що утворилася. І радянські політичні діячі тут не були оригінальними. В грудні 1917 р. в декретах Радянської влади з'являється визначення, під яке протягом усіх наступних років її існування підпадали усі незгодні, незадоволені і такі, що мали сумніви, — "ворог народу". Таке визначення вперше з'явилося під час Великої французької революції у декреті якобінського Конвенту від 10 червня 1794 р. і відбило криваві репресії влади проти своїх політичних опонентів. Перші концентраційні табори1 з'явилися в радянській Росії у 1917 р., вони були започатковані діяльністю Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем, потім було створено величезну їх мережу, якою керувало Головне управління таборів (ГУЛАГ). В них потрапило кілька мільйонів радянських громадян, оголошених "ворогами народу"2. Нацисти також створили розгалужену систему концтаборів. У серпні 1934 р. міністр пропаганди Й. Геббельс визначив призначення таборів: "перетворити антисоціальних членів суспільства у корисних членів за допомогою таких гуманних методів, які тільки можливі". Насправді це були страшні катування і тортури, які перетворилися на масові вбивства. І у гітлерівській Німеччині, й у сталінському СРСР метою було через залякування тримати в покорі власні суспільства, консолідувати їх не тільки знищуючи всіх, хто міг бути незгодним з існуючим станом речей, але й людей, які виявляли цілковиту лояльність до влади. Обидві держави перебували у тяжкому економічному становищі, яке потребувало прискореної модернізації заради зміцнення позицій влади. Зрушити змучених людей на тяжку працю заради цього тільки ентузіазм не міг. Через комбінацію пропаганди, терору і примусу чотири тоталітарні диктатори XX ст. — Б. Муссоліні, А. Гітлер, Й. Сталін і Мао Цзедун здобули більше влади, ніж будь-які володарі у світовій історії. Але вони не втрималися б при владі без масової підтримки, масового конформізму. Ця підтримка залежала не тільки від харизматичності лідера, тодішніх промислово-технічних можливостей. їй сприяли тодішні зміни масової соціально-політичної свідомості, пов'язані з виникненням "людини — маси", а також масової негативної маржинальності, тобто коли величезна кількість людей втрачає свій звичайний лад життя, виявляється вибитою зі звичних соціальних чарунок внаслідок кризи, війни, революції тощо. Вони згодні на "сильну руку", яка забезпечить їм гарантований прожитковий мінімум. За це вони йдуть на обмеження своїх демократичних прав і свобод1.

Як свідчить історія, тоталітаризм не здатен до еволюційних змін. Він може лише бути зруйнованим або зруйнуватися сам. "Чорний" тоталітаризм Німеччини, Італії, Японії був знищений з поразкою у Другій світовій війні. "Червоний", комуністичний, тоталітаризм у СРСР став жертвою саморозпаду, розваливши і саму державу. З приводу причин такого руйнування є чимало пояснень, які наголошують на тих чи інших факторах. Істина, мабуть, полягає в тому, що діяли і взаємодіяли десятки факторів, серед яких можна виділити такі. Тоталітарна система могла існувати тільки у тому вигляді, у якому вона була створена В. Леніним і Й. Сталіним, і за тих історичних умов. Спроби М. Горбачова її реформувати, "перебудувати" призвели до катастрофи. У другій половині минулого століття, особливо починаючи із середини 1970-х років, кардинально змінювалася ситуація у світі, пов'язана з початком переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. І в нових умовах система усе більше виявляла свою неадекватність.

Насамперед вона програвала своєму супротивнику — країнам ліберальної демократії на чолі зі США — у реальному рівні розвитку науково-технічного прогресу і впровадженню його досягнень в усі сфери життя суспільства. Радянське керівництво продовжувало розглядати як головну умову своєї могутності багатомільйонну армію і колосальний військово-промисловий комплекс, що виснажували економіку країни. У гонці озброєнь вона вже не могла на рівних конкурувати з потенціалом Заходу. Крім того радянській стороні було нав'язане суперництво в невоєнних сферах — економічній, політичній, культурній та ідеологічній. Закінчився час демографічної переваги невимогливих селян. Більшістю населення стали городяни з їхніми потребами, що постійно зростають, які певний час можна було задовольнити закупівлями продовольства і товарів масового попиту за нафту за кордоном. Однак криза середини 1970-х років мала наслідком істотні скорочення валютних надходжень за енергоресурси, а власне народне господарство не справлялося. "Дефіцит усього" наростав. Крім того, зростаючий вплив на радянську міську молодь мала іноземна масова культура, підриваючи послаблені ідеологічні і моральні підвалини. Як образно зауважив стосовно цього американський соціолог Г. Дерлугьян: "За великим рахунком Червона армія була розбита за допомогою рок-музики і синіх джинсів". Надії на "нову людину" виявилися марними. А тоталітаризм зруйнувався через те, що всіляко перешкоджав дійсній емансипації особистості. З переходом на стадію постіндустріального суспільства стало очевидним, що саме вільна особистість з належною освітою, підготовкою і можливістю відкритого доступу до інформації, стала головною умовою і перевагою в сучасній конкуренції між системами й окремими державами. Крім усього іншого радянський лад — трохи полегшений тоталітаризм останніх десятиліть свого існування — був приречений, так би мовити, синергетично. У його системі не було множинності різноманітних компонентів, тому що він завжди прагнув до "єдності". І система не була "відкритою", оскільки "залізна завіса" відокремлювала замкнутий світ комуністичної системи від нових віянь, що відбувалися у світі, на яких треба було адекватно реагувати. Але навіть знаючи про них, партійне керівництво не могло змінити свою "генеральну лінію", спрямовану на "всесвітню перемогу над капіталізмом".

Наприкінці XX ст. капіталізму в розумінні комуністів вже не було, він зазнав істотних трансформацій. "Буржуазна демократія" не на словах, а в реальності забезпечила людям краще життя і кращі перспективи. Соціалістична — завела в історичний глухий кут і врешті-решт розвалилася. Її колишня керівна сила не має історичної перспективи. Причин тут декілька. Насамперед комуністичній партії немає місця в постіндустріальному — інформаційному — суспільстві. Інформація — це багатство, це енергія знання, відкритий доступ і свобода. Не можливі обмеження її руху; вказівки на кшталт "це правильно з погляду марксизму — ленінізму, а це — антикомуністичні підривні ідеї", "це можна народу знати, а це народ не зрозуміє"; контроль і будь-яке керівництво з боку партії, яка претендує на володіння абсолютно істинним знанням, заснованим на "єдино вірній науковій теорії". Заможним, вільним і розумним людям не потрібно керівництво партії, яка не бажає побачити нові реалії, висуває абсурдні з позицій здорового глузду й історичних умов, що змінилися, вимоги і претензії підпорядкувати своїй волі інших людей. Хоча неможливо визначити, як довго в настроях частини суспільства будуть популярними суто комуністичні заклики "Відняти і поділити!". Втім, перспективи інших політичних партій в інформаційному суспільстві також проблематичні.

У доіндустріальний період партії як особливі суспільні інститути не існували. Першими яскраво вираженими політичними партіями стали у Великій Британії торі і віги. Торі виникли наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVII ст. і від початку виражали інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви. В середині XIX ст. на їх основі склалася консервативна партія. Партія вігів виникла на початку 80-х років того ж століття як угруповання дворянської аристократії, яка вже обуржуазилася, а також великої торгової і фінансової буржуазії. В середині XIX ст. на її основі склалася ліберальна партія. Проте час політичних партій настав лише зі зміцненням індустріального суспільства. У XIX ст. у Європі і Північній Америці по суті кожний клас мав свою політичну партію. В основному це були парламентські партії, які орієнтувалися, головним чином, на діяльність у законодавчих органах влади. Проте починаючи з середини XIX ст. виникають партії "нового типу", як їх називав В. Ленін. Репрезентуючи інтереси пригнічених верств населення, зокрема пролетаріату, ті партії робили ставку на скинення існуючого ладу, створення нового суспільства. Наприкінці століття в багатьох європейських країнах виникли соціал-демократичні партії. Така партія виникла і в Росії, у 1903 р. вона розділилася на два крила — радикальних більшовиків і поміркованих меншовиків. Разом із багатьма іншими партіями вони виявили себе в політичному житті тогочасної Росії, зокрема у трьох російських революціях. Після Жовтневої 1917 р. гору взяла більшовицька партія, яка поступово знищила решту партій, захопила всі важелі влади, повністю підкорила собі державний апарат, ради, профспілки, молодіжний рух. У країні було створено однопартійну систему. Аналогічна картина склалася в іншій тоталітарній державі — Німеччині. Така крайня монополізація політичного життя, притаманна занепаду індустріального суспільства, не могла не закінчитися крахом, відтворенням багатопартійної системи. Разом із тим виявилися ознаки втрати довіри виборців до масових політичних партій, їх час відходить у минуле.

Якщо в доіндустріальному суспільстві боротьба за політичне панування знаходила виявлення в монополії на владу певного класу, касти або домінуючої релігії, то в індустріальному суспільстві з'явилася можливість формування правлячої еліти в результаті перемоги на виборах тієї чи іншої політичної партії2. Приходячи до влади, партії одержували ключові посади у державному апараті. Найбільш потворне втілення цей процес одержав у тоталітарних державах, де відбулося повне зрощування партійної і державної верхівки, яка діяла у власних інтересах. Наприкінці XX ст. це призвело до краху однопартійної системи, хоча в деяких країнах вона зберігається (наприклад у Китаї).

Рубіж XX — XXI ст. показав, що партії, які розвивалися як функціональні політичні організації, не змогли зберегти за собою весь набір своїх багатоманітних функцій. Ними значною мірою втрачено функцію політичної соціалізації, яка тепер розподілилася між сім'єю, школою і телебаченням. ЗМІ і незалежні виборчі комітети потіснили партії у царині масової політичної мобілізації. Функцію виразника групових інтересів взяли на себе численні громадські організації. Разом із тим, відносне зменшення ролі партій навряд чи може бути достатньою підставою для висновку про їх занепад як політичного інституту в наші дні. Партії — це найбільш універсальна з політичних форм громадської організації, спеціально пристосована для діяльності в умовах представницької демократії. І поки така демократія існує, без партій вона не можлива. Саме партії мають розставляти на політичному полі ті віхи, які допомагають орієнтуватися виборцям. Вони регулюють і структурують електоральний процес і діяльність представницьких органів. Важливою функцією партій є рекрутування політичної еліти і формування політичного лідерства. Уряди, як і раніше, як правило, формуються на партійній основі. Будь-який політичний режим, що претендує на легітимність, не може обійтися без партій.

Проте роль партії як ефективного каналу зворотного зв'язку між суспільством і державними інститутами послаблюється. Має місце зменшення соціальної і політичної визначеності партій. їх прагнення охопити якомога більше виборців та якнайширше задовольнити запити електорату і різних груп інтересів, що часто суперечать один одному, призводять до еклектичності і швидкоплинності політичних платформ. Врешті-решт від цього страждає ефективність політики. Зростає персоналізація партійної політики, чому значною мірою сприяють телебачення та інші ЗМІ. Ця тенденція перешкоджає широкому стратегічному мисленню, глибинному проникненню у проблеми, послідовності курсу, що проводиться. Разом із тим відбувається надмірна професіоналізація партійної верхівки, збільшення дистанції між нею і пересічними членами організацій, прогресуюча формалізація внутрішньопартійних правил гри. Тобто верхівка партії перетворюється на своєрідну корпорацію, для якої, не дивлячись на внутрішнє суперництво, загальні інтереси і зв'язок з сильними групами тиску значать більше, ніж представництво своєї партії. Звичайно, це підриває престиж партій в очах населення.

З іншого боку, у наш час у процесі "індивідуалізації суспільства" на зміну класам і соціальним верствам приходять "групи населення", які не пов'язані класовими інтересами і спільною ідеологією. Суспільство споживання не потребує класових ідеологій. Тому відбувається "віртуалізація партій", які набирають форми "проектів", орієнтованих на експлуатацію масових настроїв "тут і тепер". З цього випливають неідеологічність, безпрограмність і популізм "віртуальних партій". Політика перетворюється на символічний набір ідентичностей, а вибір полягає у присвоєнні символів тієї чи іншої ідентичності. Вибір своєї ідентичності ґрунтується не на близькості до певної групи за соціально-економічним станом, а на схожості інкорпорованих символів, які встановлюють таку спільність. У цьому полягає секрет успіху позаідеологічних партій — "конструкторів ідентичностей". Такі "проектні партії" не висловлюють соціальні інтереси, а здійснюють "символічний захват", паразитуючи на актуальному порядку денному. Все це робиться заради здобуття влади.

Осереддям політичної влади є держава. Це — спосіб організації суспільства і його політичної системи на визначеній території, центральний інститут влади. Держава організує, спрямовує і контролює спільну діяльність, відносини людей і соціальних груп. Держава спирається на систему правових норм, органи влади й управління, армію, апарат ідеологічного впливу, на свою економічну силу. Інститут національної держави є породженням європейської політичної культури. В умовах переважання натурального господарства держави являли собою або племінні союзи, або "всесвітні" імперії. Територіально обмежена державність, яка претендувала на представництво певної спільноти (пізніше її стали називати нацією), сформувалася в рамках західноєвропейського (католицько-протестантського) цивілізаційного ареалу. Становлення європейських держав починаючи з XV ст. було пов'язане з розвитком ринкових відносин і формуванням середніх міських станів, які довгий час були опорою централізації. Держава деформувала або ламала попередні утворення й установи: провінційні штати, вільні міста, сеньйорії, надто дрібні держави. Тобто її роль і могутність зростали, хоча цей процес відбувався нерівномірно. Після зародження і становлення ранньофеодальної держави настає період феодальної роздробленості. За умов зміцнення грошової економіки створюються більш централізовані держави. У XIX ст., коли утвердився промисловий капіталізм, державі була відведена роль "нічного сторожа", посилився контроль парламентів над державною владою. Монархія, хоч і збереглася в багатьох державах, переважно діяла у конституційних або парламентських рамках. Протягом майже усього XX ст. держава знову посилила свою могутність. Це мало вияви у системі державно-монополістичного капіталізму, а також у тоталітарних країнах. Держава розширила своє втручання в економіку, в життя громадян. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття тоталітарні режими зазнали краху, звузилася сфера державно-монополістичного капіталізму. На перший план стали права і свободи людини. Зміцнила свої позиції модель "правової держави" — державної системи, яка характеризується пануванням права над прямою політичною дією. Це держава, побудована на правових основах, неухильному додержанні законів, передусім конституції, всіма без винятку державними органами, посадовими особами, громадськими об'єднаннями і громадянами. При цьому форма правління може бути різною: від демократичної республіки до конституційної монархії. В конституціях, як правило, не міститься формулювання "правова держава", але визнається пріоритет прав людини, найвищої юридичної сили основного закону — конституції, верховенства закону в громадському і політичному житті, рівної відповідальності перед законом і т. ін. Масштаби держави пов'язані з її функціями. Вона виконує три основні функції. Перша — організаційна, реалізація якої забезпечує збереження і зміцнення єдності суспільства, підтримку порядку, регулювання відносин. Друга — специфічна — спрямована на примус до реалізації державної політики і національних інтересів. Третя — правова, має на меті створення правової системи і керівництво нею, розмелювання повноважень і регулювання діяльності законодавчої, виконавчої і судової влад, державного апарату. Усі зазначені функції поділяються на внутрішні (діяльність у межах суспільства) і зовнішні (міжнародні відносини), взаємопов'язані і взаємозалежні. Протягом останніх двох століть функції держави помітно розширилися. Держава вийшла за межі своїх традиційних завдань, пов'язаних із підтриманням зовнішньої і внутрішньої безпеки. До її найбільш важливих функцій додалася турбота про добробут своїх громадян.

Сучасна держана з парламентами, незалежними судами, принципом поділу влади, держава, яка підтримує науку, працює за правилами, взаємодіє з економічними структурами, — це держава, яка виробила механізми адаптації до реалій індустріального суспільства. Історичний досвід Європи останніх 300 років показує, що ці механізми досить ефективні. Однак нині з'явилися симптоми того, що така держава є не зовсім готовою до нових випробувань. Про поглиблення проблем свідчать ті зриви, які пов'язані зі зростанням тероризму, корупції та іншим. Непрості проблеми виникають перед національними державами в умовах глобалізації.

Ще у 1989 р. виникли, а потім набули великого поширення в розвинених країнах Заходу ідеї нового економічного і політичного менеджменту, які було оформлено у модель "доброго уряду". Ця модель має складові: економіка (компетентний ринок), держава (уряд, який здатен керувати), громадянське суспільство (важливість прав людини та індивідуальних ініціатив). На думку прихильників цієї моделі, ринок сам собою не може дати відповіді на всі запитання. Тому необхідна державна влада, яка гарантує основні соціальні та економічні права, захищає демократію та дотримується закону. Як зазначає англійський науковець Р. Арчер, "...передбачається віртуозне коло: від державної влади до економіки через громадянське суспільство і від економіки до громадянського суспільства через державну владу". Модель "доброго уряду" надає важливого значення соціальним факторам. У сучасному суспільстві успіхи ринкової економіки, яка базується на впровадженні інновацій, а також ефективна діяльність демократичних урядів залежать від кваліфікованого і добре поінформованого електорату, який може приймати рішення і робити вибір. Разом із тим слід підкреслити, що зазначена модель відбиває одну з важливих рис політичного процесу сучасності. Вона полягає у пошуку таких форм організації політичного життя, що забезпечують реалізацію принципу "Не людина для влади, а влада для людини". Модель "доброго уряду" одержала схвалення Ради Європи, Світового банку, інших впливових організацій. Вона може бути орієнтиром для країн, які відкинули "комуністичну модель" і торують свої шляхи у сучасному світі. Якщо зважати, що світ рухається до єдиного постіндустріального суспільства, то демократичні країни продемонстрували більшу успішність у цьому, ніж комуністичні.

Література

Арендт X. Джерела тоталітаризму: Пер. з англ. — К., 2002.

Агурський М. Чи було радянське суспільство соціалістичним? // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 11.

Алексеев В. В., Нефедов С. А. Гибель Советского Союза в контексте истории социализма // Общественные науки и современность. — 2002. — № 6.

Бухарин Н. И. Строительство гражданского общества в странах Центральной и Юго-Восточной Европы, 90-е годы XX века — начало XXI века // Новая и новейшая история. — 2005. — № 1.

Ковлер А. И. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века. — М., 1997.

Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917 — 1991 рр.: Пер. з англ. — К., 2000.

Морен Є. О природе СССР: Тоталитарный комплекс и новая империя: Пер. с франц. — М., 1995.

Мирошников О. А. Революция и диктатура: Опыт социологического исследования. — К., 2004.

Мирский Г. Ушел ли тоталитаризм вместе с XX веком? // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — № 1.

Основи демократії: Навч. посіб. / А. Колодій (ред.). — К., 2004.

Партії та громадсько-політичні рухи: світовий досвід і Україна: Конспект лекцій. — К., 2004.

Рашковский Е. Б. Тоталитаризм как мировой феномен XX века // Восток: Афро-азиатские общества: история и современность. — 1993. — № 5.

Пауел Б. Д. Сучасні демократичні країни: участь у політичному житті, стабільність і насильство. — X., 2004.

Роуз-Екерман С. Корупція та урядування: Причини, наслідки та зміни: Пер. з англ. — К., 2004.

Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии к консолидации // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1995. — №6.

Черная книга коммунизма. Преступления. Террор. Репрессии. — М., 1999.

Черныш А. М. Политические теории мира. — Одесса, 2005.



НазадЗмістВперед