UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 17

 

УКРАЇНА І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СВІТУ

Проблема ідентичності України на цивілізаційному рівні. Здобуття державної незалежності: очікування і реалії. Партійно-політичне життя в новій державі. Криза індустріалізму і комунізму. Перспективи подальшого розвитку України. Чи можлива постіндустріальна модернізація країни? Сучасні соціальні трансформації. Зовнішня політика республіки. Можливі небезпеки тероризму. Необхідність зміни інерційного розвитку на інноваційний.

Реальність така: неможливо жити в сучасному світі і бути вільним від тенденцій, що діють у ньому. Це стосується і окремої людини, і країни або регіону. Навіть якщо має місце прагнення ізолюватися, все одно воно буде своєрідною відповідною реакцією — "відповіддю" на "виклик", як сказав би всесвітньо відомий англійський історик А. Тойнбі. Зрозуміло, що без аналізу того, як ці тенденції позначилися і позначаються на долях України, історична картина сучасного світу для нас була б неповною.

Україні дуже непросто визначитися в сучасних умовах світу, який глобалізується. Причому ця складність прослідковується протягом усієї її історії. Якщо головною проблемою для багатьох нині є проблема ідентичності, то для України вона багаторазово ускладнена, насамперед на цивілізаційному рівні. Чи існує українська цивілізація? Відповідь може бути сформульована залежно від того, який зміст вкладається в поняття "цивілізація". Якщо під цим словом розуміти культуру, що трапляється дуже часто, то, звичайно, відповідь буде позитивною. Якщо розглядати цивілізацію як етап розвитку, то Україна є цивілізованою країною (ступінь цивілізованості в цьому випадку не обговорюється). Визначаючи цивілізацію як культурно-історичну спільність, яка має низку базових характеристик, серед яких на одному з перших місць — наявність державності, — у випадку з Україною відповідь буде негативною. Україна виявилася на перехресті цивілізацій.

Якщо звернутися до стародавньої історії, то треба згадати Трипільську цивілізацію, яка існувала з IV по II тис. до н. е. на території сучасної Черкащини. Дехто з дослідників вважає, що ця найбільша землеробська цивілізація стародавності на континенті стала матеріальним і духовним енергоносієм поступу всієї наступної Європи. Але вона зникла. Причини називають різні: агресивні кочівники, екологічна катастрофа, ідеологічна криза та інші. Існує також думка, згідно з якою 8 — 6 тисячоліть тому у трикутнику між ріками Дунай — Дніпро — Дон існувала прадавня індоєвропейська цивілізація, звідки відбулося розселення народів на інші території. Так, зокрема, вважається, що звідси індоєвропейці прийшли до Індостану, тому шукають спорідненість у санскриті — мові Стародавньої Індії — та в українській мові.

За часів середньовіччя територія сучасної України знаходилася у сфері європейської цивілізації. Київська Русь була однією з найбільших і найпередовіших держав тогочасної Європи. Ця держава із центром у Києві, безперервно проіснувала більш ніж три століття. Разом з тим її територія була зоною зустрічі та взаємодії декількох цивілізацій. Багатоманітні торговельні, політичні та династичні відносини пов'язували її із Західною та Центральною Європою, з одного боку, з Візантією та Азіатським Сходом — з іншого. Київська держава поєднувала переважно східну греко-візантійську культурну і релігійну традицію з переважно західною суспільною і політичною структурою. "У домонгольскій Русі, як і на середньовічному Заході, державна і церковна влада були не злиті, а розділені. Її державність була пройнята західним духом свободи. Це виявлялося у шануванні прав і гідності індивіда, обмеженні монархічної влади князя 6оярськоео радою й народним вічем, самоуправному житті міських громад, важливості для суспільного ладу договірних відносин та іншому. Проте подальший історичний поступ завадив перетворенню на справжню європейську державу, а в цивілізаційному плані українські землі все більше втягувалися до орбіти інших цивілізацій, насамперед російської. Окремі частини УЕ<раїни в різні періоди були під владою практично всіх сусідніх держав — країн з різним рівнем економічного і культурного розвитку, різного політичного ладу і різних релігій. Історія Показує, що існують "народи між цивілізаціями", які знаходяться у так званому "лімітрофі" — проміжному просторі між суперетнічними системами або утвореннями імперського типу — або "лімесі" — являють собою нестійкі окраїни імперій або цивілізацій. Україна являє собою класичний приклад положення між Заходом і Сходом, між європейською та напівазіатською спільнотами. Остання характеристика стосується і російської, і радянської імперій.

Проблема визначення цивілізаційних аспектів подальшого поступу виявилася вельми непростою після здобуття державної незалежності в серпні 1991 р. Віддаючи шану борцям за свободу України в попередні часи, все ж не можна не визнати, що то була легка перемога. І ця обставина відіграла певну деморалізуючу роль. Історичний досвід показує: якщо велика країна зазнає поразки, зазнає національного приниження, це стимулює її енергійну "відповідь" на виклик долі. Яскравими прикладами можуть бути успіхи Німеччини та Японії. Вони капітулювали в Другій світовій війні і лежали в руїнах, але швидко, за історичним виміром, не тільки відродилися, але й рушили вперед прискореними темпами. В українства та його еліти було переконання, що республіка є сильною і багатою ресурсами, які висмоктує радянська імперія. Досить скинути "колоніальне ярмо", і на ранок люди прокинуться у новій заможній, цивілізованій, щасливій країні. Проте реальність виявилася набагато суворішою. Україна увійшла у глибоку системну кризу у всіх сферах життєдіяльності. Історичний досвід постколоніальної трансформації виявив чотирикомпонентну природу перетворень. Вона включає в себе демократизацію, маркетизацію, державно-інституційне і національно-громадянське будівництво. І всі ці перетворення мають відбуватися одночасно.

Подібні трансформації трохи раніше почалися в колишніх сателітах СРСР у Центральній і Східній Європі. Проте вони входили до "зовнішньої радянської імперії". Україна була дуже міцно інтегрованою часткою "внутрішньої радянської імперії". Разом із тим в обох випадках простежувалися певні схожі риси. Відбулася загальна всеохоплююча революція. Було відкинуто модель "реального соціалізму" і проголошено повернення на шляхи розвитку цивілізованого світу (під цим розумілася модель розвинених європейських країн). Але у трансформаційних процесах бракувало динамізму. Це було зумовлено кількома обставинами. Насамперед, замість того, щоб іти шляхом модернізації, Україна рушила шляхом реформування. Реформування ж можливе з деякими "косметичними" змінами. Керівництво намагалося створити щось зручне для себе із старого матеріалу. Як свідчить історичний досвід деяких інших країн, до успіху це привести не може. Були і великі очікування з боку мас, з одного боку, і неадекватність лідерів потребам часу, з іншого. В деяких країнах, насамперед в Україні, старорежимні еліти, яким суспільство не довіряло, залишилися на своїх місцях. За кризових умов, коли роль держави повинна була б зростати в організації роботи з їх подолання, навпаки, цього не сталося, посилювалася неповага до інституцій. Це пояснюється незрілістю суспільств, поганим розвитком політичної культури, втратою довіри до держави, верховенства права і конституції. Загальною рисою стає нестабільність. Вона зумовлюється насамперед відсутністю загальної згоди щодо сутності, напрямку, послідовності і темпів змін і виявляється у частих змінах урядів. Це, звичайно, не сприяє динамічному та успішному розвиткові економіки. Життєвий рівень переважної більшості населення суттєво погіршується, посилюється почуття незахищеності і розгубленості. Відсутні загальноприйняті ідеологія та основні принципи, що сприяє безладдю і вакууму у сфері моралі. Загальною характеристикою ситуації може бути "настання епохи дикого капіталізму".

Найбільш наочною його рисою є надзвичайно швидке і колосальне розшарування колись майже гомогенного радянського суспільства. Від початку 1990-х років життєвий рівень в Україні знизився у 10 — 12 разів. Стандарт життя як показник відношення прибутків 10 % найбільш багатої частини населення до прибутків такої самої чисельності найбіднішого населення у Європейському Союзі становить 6 : 1, а в Україні — 40 : 1. На терені колишнього СРСР, зокрема в УРСР, з'являються величезні капітали. Які головні джерела цих статків? У старої "номенклатури" та її родичів це — гроші КПРС; майно державних підприємств, безкоштовно передане у власність директорів та їх оточення; режим "спецекспортерів", який дозволяв привласнювати різницю між зовнішньою і внутрішньою цінами товару, який експортувався; довільні податкові пільги з імпорту та інші. У нових "прибульців" у бізнес "добре виходило" там, де їм вдавалося урвати свій шмат державного майна. Вони також широко використовували і використовують торговий прибуток — від повернення податку на додану вартість до прямої контрабанди; валютні та фінансові спекуляції; різноманітні "піраміди". За кордон перераховуються колосальні кошти. Великого поширення набули "тіньова економіка" та кримінальна діяльність. Первісний перерозподіл власності в Україні ще не завершився. Одним із наслідків є зацікавленість певних кіл у нечіткому законодавстві. Це призводить не тільки до численних суперечностей між різними законами, що полегшує можливість їх обійти, а й послаблює силу Закону взагалі. Від цього страждає все суспільство.

Українське суспільство постраждало і продовжує страждати через невизначеність програмного курсу перетворень. Одним із шляхів реформування було обрано модель МВФ, тобто ліберально-монетаристську. Ця модель не передбачає сильної ролі держави. Навпаки, все має відбуватися через ринкові механізми саморегулювання. "Проте ціна такого "саморегулювання", — як вказує директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України академік Ю. Пахомов, — надто висока — масовий відплив капіталу й "знеструмлення" економіки країни на першому етапі — етапі шокової лібералізації, яка завжди провокує гіперінфляцію; руйнування значної частини національного індустріального потенціалу, не кажучи вже про науку, освіту, медицину і культуру, — на другому етапі, в ході грошово-фінансової стабілізації; млявий перебіг розвитку з короткими піднесеннями й спадами, з доступом тільки другорядних іноземних інвестицій... та з нездоланним зубожінням народних мас у подальшому".

Причин невдалого прикладання моделі, розробленої іноземними фахівцями, чимало. Серед них на першому місці, вочевидь, те, що рекомендації здійснювалися без належного врахування специфіки умов їх реалізації. На другому місці — ті обставини, які пов'язані або з недоліками компетентності розробників, або з їхніми прихованими планами втягти послаблену українську економіку у світ, який глобалізується за правилами Заходу. Показовим є те, що розвинені країни у власному реформуванні ніколи повністю тільки на монетаристський інструментарій не покладалися. Застосовувалися дозовано деякі його елементи у поєднанні з іншими підходами, які передбачали певну роль національної держави. Від негативів глобалізації такі держави захищаються різними протекціоністськими заходами, заперечуючи гаку можливість для менш розвинених країн, які теж бажають прилучитися до великої гри.

Хаотизація економічного і політичного життя, яка спричинилася в Україні, була також вигідною для правлячої еліти. Якщо історичний досвід Німеччини та інших країн, які успішно здолали кризові труднощі, показує важливість сприяння середньому і малому бізнесу, то інша ситуація — в Україні. Президент Центру економічного розвитку А. Пасхавер переконаний, що основною причиною економічної нестабільності в країні є перешкода до вільного розвитку своєї діяльності мільйонів самодіяльних, самодостатніх громадян, особливо представників малого і середнього бізнесу. Ця перешкода чиниться з боку політичного союзу пострадянської бюрократії і великих промислово-фінансових груп, які виникли у 1990-х роках внаслідок привласнення бюджетних коштів і монопольної ренти від видобування і перепродажу природних ресурсів. Від результатів розв'язання цієї суперечності, на його думку, залежить майбутнє України. Наразі важливо подолати успадковану монополістичну концентрацію виробництва в ключових галузях промисловості і на багатьох ринках переважно через послаблення влади олігархів і через заохочення конкуренції. Тут важлива ефективність уряду та юридичних установ у забезпеченні дотримування конституційних основ та законів, які, у свою чергу, потребують вдосконалення.

Найвищим законодавчим органом України є Верховна Рада. Проте час від проголошення незалежності не дає підстав говорити про неї як про справжню захисницю інтересів народу, хоч кожний депутат в тому присягається. Так само поборниками гідного життя народу проголошують себе політичні партії, репрезентовані в парламенті, або ті, чиї лідери хочуть туди потрапити. Партійно-політичне життя в Україні багато в чому віддзеркалює загальносвітові тенденції. Зокрема партії, начебто, мають відстоювати інтереси певних соціальних верств населення, але такого немає. Нині прекрасні слова маскують реальність того, що ці організації виступають лише як інструменти політичної гри певної невеликої частки політикуму. Час масових політичних ідеологій минає — це світова тенденція. І переважна більшість населення України не бачить особливої різниці між ідеологіями основних суб'єктів політичної діяльності. Як свідчать соціологічні опитування, 80,1 % респондентів не можуть назвати відмінності між програмами провідних партій. 61,4% опитаних людей вказали на те, що виз начальним моментом в їхніх політичних симпатіях виступає особистість лідера партії. Тобто українське суспільство нині виявилося структурованим не за партійними ознаками, а за особистими симпатіями. За переконаннями багатьох, у країні діють не Партія регіонів, Соціалістична партія або БІОТ, а групи В. Януковича, О. Мороза, Ю. Тимошенко та ін. Тобто зусилля політичних об'єднань спрямовані не на популяризацію своїх програм і цілей, а окремих особистостей. А що станеться, якщо лідера буде з тих чи інших причин змінено? Чи голосуватимуть виборці за таку партію? Майже кожний третій респондент (29,8 %) висловив сумнів у тому, що віддасть свій голос за обрану партію, якщо лідер буде іншим.

Всі партії і політичні блоки проголошують головними своїми цілями забезпечення підвищення добробуту народу і гідного місця України у світі, наполягаючи на тому, що тільки вони це можуть зробити. Так повторюється кожного разу перед виборами — президентськими, парламентськими, у місцеві органи самоуправління. Проте уважне вивчення їх програм, а потім спостереження за реальною діяльністю свідчать про нерозуміння ними того, що відбувається в сучасному світі й як це впливає на Україну. Найчастіше за тими чи іншими непослідовними діями прослідковується політичний і бізнесовий егоїзм, прагнення скористатися моментом без відповідальності за наслідки. Така позиція за сучасних умов є дуже небезпечною. І небезпека дуже швидко зростає, що зумовлюється жорсткими викликами з боку постмодернізації та глобалізації.

Україна значною мірою пройшла індустріальну стадію розвитку у його соціалістичному варіанті. Проте на початку 90-х років минулого століття спочатку у складі СРСР, а потім як окрема держава, вона зіткнулася з кількома трансформаційними процесами і, відповідно, кризами, пов'язаними з ними. Першою була криза індустріального суспільства. У розвинених країнах світу вона припала на 1970-ті роки. В СРСР була відсунена, по-перше, жорсткістю системи, по-друге, ізольованістю від решти світу, по-третє, надходженням величезних коштів за експорт сировини, насамперед нафти. Всі індустріальні країни, які у цій кризі переходили до початку постіндустріалізму, не минули стагнації, інфляції та інших негараздів. Проте відбувалися структурна перебудова економіки на базі інформаційних технологій і збільшення обсягу сфери послуг. Це дало змогу поступово здолати складності перехідного періоду і вийти на новий суспільний щабель.

Для колишнього Радянського Союзу структурна криза припала на 90-ті роки. Падіння багатьох традиційних секторів індустріальної економіки, що було закономірним з погляду невідповідності новим часам, дехто оцінював як деіндустріалізацію, втрату завойованих соціалізмом індустріальних висот. Проблеми, пов'язані із наявністю застарілих1 гігантських виробництв, які поглинають величезну кількість енергоносіїв та сировини, отруюють довкілля і чия ефективність є дуже проблематичною за сучасних умов, існують досі. З цим пов'язано безліч проблем економічного, соціального, екологічного, демографічного характеру, які мають тенденцію до загострення. Як вказує академік НАН України М. Згуровський, Україна вже практично вичерпала себе як країна — постачальниця дешевої робочої сили з переважно низькотехнологічною, енерговитратою промисловістю. П'ятнадцятирічний шлях у цьому напрямку відкинув Україну на 106-те місце з 180 членів МВФ за заможністю (ВВП на душу населення не перевищує 1366 дол.). За цим самим показником більшість постсоціалістичних країн, які почали свій ринковий розвиток з таких самих стартових позицій, як і Україна, сьогодні вирвалися далеко вперед. Так, Польща випередила її у 4,6 рази (52-ге місце, 6344 дол.), Словаччина — в 5,5 рази(49-те місце, 7603 дол.), Естонія — в 6,2 рази (47-ме місце, 8473 дол.), Угорщина — в 7,5 рази (42-ге місце, 10 233 дол.), Чехія — в 7,7 рази (39-те місце, 10 485 дол.).

Друга криза — це криза комуністичної системи, що сама по собі є дуже складним явищем. Серед інших його складових можна виокремити унікальність переходу від тотально-одержавленої економіки до ринкової. Найскладнішою була трансформація власності і соціальне розшарування, пов'язане з нею. Звичайно, такі перетворення відбувалися не тільки на терені. колишнього СРСР. Раніше вони почалися у його колишніх союзників зі світової соціалістичної системи. Проте там вони не набували таких болісних форм. Ментально вони сприймалися легше, бо час існування соціалізму в тих країнах був набагато коротшим, ніж в Радянському Союзі. Старше покоління пам'ятало ті часи, коли був інший лад життя. А молода генерація була краще обізнана стосовно способу життя в несоціалістичних країнах і не мала заперечень проти нього для себе. На сьогодні можна вважати, що посткомуністичну кризу значною мірою подолано. Покінчено з найголовнішими елементами, які складали комуністичну систему: тоталітарною владою, монополією державної власності на засоби виробництва, економікою дефіциту. Але, з іншого боку, складні структурні та макроекономічні проблеми продовжують існувати в житті посткомуністичних країн, зокрема України. Вони зумовлюються не тільки спадщиною комунізму, але й потребами виходу з кризи індустріального суспільства, яка ускладнюється процесами сучасної глобалізації.

У свій час комунізм занепав через нездатність відповісти на виклик постіндустріалізму через політичну та інформаційну закритість, державний інформаційний контроль, відсутність ринку та обмеження дійсно вільного творчого розвитку особистості. У посткомуністичну добу ці обмеження були зняті. Але які перспективи подальшого розвитку України? Є два варіанти, які умовно називають "песимістичним" та "оптимістичним". Перший наполягає на тому, що можливості для швидкого входження до кола постіндустріальних держав для неї повністю відсутні. Тому слід прагнути того, щоб стати розвиненою індустріальною державою, як значна кількість інших держав світу. Проте, як показав історичний досвід повоєнних часів, становлення інформаційного суспільства у розвинених країнах (країнах Центру) знецінює індустріальну працю та індустріальне виробництво на напівпериферії, призводить до втрати її конкурентоспроможності на світовому ринку. Прямим наслідком такого знецінення є відплив капіталу з економік, що розвиваються. Традиційні методи державного регулювання не можуть адекватно вирішувати проблеми, породжені новітніми часами. Другий варіант орієнтує на набуття здатності наздогнати постіндустріальні країни. Прибічники цього варіанта вважають вступ людства до ери постіндустріалізму для України другим після здобуття незалежності унікальним доленосним шансом у новітній історії досягти успіху у побудові національної економіки, усього суспільства, що відповідає вимогам сучасності.

Якщо Україна не бажає знову залишитися на узбіччі загального поступу людства, вона повинна брати до уваги його провідні тенденції. Проблема полягає у тому, як саме розвиватися? Яким шляхом йти, аби оволодіти постіндустріальними цінностями? Наскільки суттєвими виявляються культурні, історичні, соціально-психологічні особливості країни для вибору стратегії внутрішнього розвитку? Якою стане та нова система міжнародних відносин, в рамках якої будуть реалізовуватися її національно-державні інтереси? Насправді питання полягає у тому, чи зможе інтелектуальна еліта запропонувати оптимальний набір засобів та методів суспільного перетворення. І чи будуть спроможні правлячі кола їх реалізувати. За рейтингом ООН стосовно стану суспільства, або "суспільства, заснованого на знаннях", Україна посідає 40-ве місце серед 191 країни світу. Проте мета створення нового суспільства ніколи не висувалася державою (82-ге місце із 104 країн світу за важливістю для уряду цього напрямку). Непростим є питання стосовно ціни, яку доведеться сплатити суспільству за постіндустріальну модернізацію, звісно, якщо вона відбудеться. Надзвичайно велике значення також має готовність суспільства до запровадження нового типу суспільного розвитку.

Так сталося, що процеси, які відбуваються останнім часом в Україні, відсунули на задній план суспільної свідомості розуміння самої сутності постіндустріальної модернізації країни. Така модернізація вимагає зосередження спільних зусиль на таких вирішальних напрямках:

—           всебічному розвиткові науки і якнайширшому впровадженні її здобутків у різних сферах життя. Оскільки головним ресурсом постіндустріального суспільства є людський капітал, найголовнішу увагу слід звернути на всіляке покращення умов життя і діяльності людей. Звідси випливає необхідність всебічного розвитку освіти та охорони здоров'я, постійного підвищення кваліфікації (у новому розумінні слова) працюючих. Усе це сприяє формуванню та розвитку вміння людей жити і працювати у новому технологічному укладі постіндустріалізму, користуватися досягненнями сучасного інформаційного світу і брати участь у його розвиткові та удосконаленні;

—          повному технічному і технологічному переозброєнні економіки з одночасною її структурною перебудовою відповідно до вимог постіндустріального типу виробництва;

—          диверсифікації форм власності та організації їх продуктивної співпраці на базі соціально орієнтованої ринкової економіки;

—          у процесі подолання криз поступовому зменшенні втручання держави в економіку і створенні нею умов для функціонування механізмів економічної саморегуляції;

—          демілітаризації всього життя суспільства і держави, реформуванні збройних сил відповідно до сучасних умов.

Звичайно, все це дуже складні завдання. Проте загальний напрямок розвитку світу спрямований у бік ускладнення. Концентрація на простих завданнях для країни є запорукою незворотного відставання і перетворення на "випалену землю", тобто остаточно безперспективну в конкурентній боротьбі. Конкурентоспроможні лише такі економіки і робоча сила, які мають високу складність виробництва і праці. Тобто, фігурально кажучи, Україна може вижити, тільки використовуючи свій розум для розв'язання складних проблем новітніх часів. Проте на теренах колишнього Радянського Союзу, а особливо в Україні, вже півтора десятка років відбувається унікальний для сучасного світу процес знищення інтелекту суспільства та його науково-технологічного потенціалу. Це відбувається всупереч досвіду таких країн, як Південна Корея, Китай, Малайзія та ін., які з дуже відсталих протягом порівняно незначного часу перетворилися на потужних гравців сучасного світу. Серед найважливіших причин їхніх успіхів — прорив до високих знань та новітніх технологій.

Українська наука у XX ст. продемонструвала неабиякі можливості розвитку і успіхів. Варто згадати деякі досягнення, що ілюструють її роль у минулому і визначають потенціал для майбутнього. Так перший цифровий комп'ютер у континентальній Європі було розроблено і створено в одному з найбільших світових центрів комп'ютерних досліджень — Інституті кібернетики Глушкова у Києві. Найпершу контрольовану ядерну реакцію у континентальній Європі було здійснено у Харківському фізико — технічному інституті. Найбільша у світі ракетна конструкторська установа і підприємство з виробництва ракет — "Південне" (раніше "Южное"). Конструкторське бюро і завод у Дніпропетровську — були відповідальними за розробку і виробництво більш ніж половини радянських космічних і військових ракетних систем. Навіть сьогодні тільки близько десяти країн світу спроможні розробляти і створювати власні ракетні системи2. Видатними і визнаними у світі є здобутки українського літакобудування. Серед них і найбільший літак у світі — гігантський Ан-225 "Мрія", і невеликий Ан-2, призначений працювати у несприятливих умовах та віддалених північних районах. Головним світовим центром досліджень проблем зварювання вважається Інститут ім. Є. Патона у Києві, де були запропоновані найрізноманітніші технології — від космічних до хірургічних. Наведені приклади обіймають лише кілька галузей наукових досліджень, де українські вчені мають здобутки світового рівня. Проте дуже часто все це тримається на їх власному ентузіазмі.

Бюджетні витрати на науку за роки незалежності скоротилися більш ніж у 30 разів і до 2004 р. не піднімалися вище 0,4 % ВВП. Від 2004 р. вони становили 1,7 %. Для порівняння: аналогічні витрати в США становлять 3,8 % , у Швеції — 3,6, у Німеччині — 3,5, у Фінляндії — 3,4, в Ісландії — 3,1 % їхніх ВВП, які є набагато більшими, ніж український. Витрати на інновації в Україні у 2005 р. становили 0,95 % ВВП. За інноваційним індексом на 2005 р. Україна — на 38-му місці зі 100 країн світу. Цей індекс характеризує рівень взаємодії науки і бізнесу, а також швидкість запровадження наукових розробок в економіку. Світовими лідерами у запровадженні інновацій є Сполучені Штати Америки, Тайвань, Фінляндія, Швеція та Японія. В Україні попит бізнесу на винаходи поки що не складається. Не можна сказати, що винахідники не працюють. За період з 1992 р. до 1 вересня 2005 р. в країні було зареєстровано 150 253 охоронних документи на об'єкти промислової власності. Це — немало, серед них багато винаходів світового рівня, які могли б значно поліпшити стан справ у багатьох галузях. Проте, як вже зазначалося, українська еліта не зацікавлена у підтримці вітчизняної науки. їй байдуже, що найближчим часом, за словами українського академіка В. Кордюма, світ поділиться на тих, хто зможе розвивати науку, і, відповідно, тих, хто не зможе. Останні будуть жити, але при цьому лише плавити сталь або сіяти хліб. Деякі можновладці, здається, впевнені, що наявних капіталів на життя не тільки своє, але й онуків, вистачить. Інші будуть продовжувати вичавлювати кошти з того ж самого виплавляння сталі. Треті робити бізнес з політики й т. ін. Така позиція не відповідає спільним інтересам в часи, ускладнені кризами, постіндустріалізмом та глобалізацією.

Однією з переваг теперішньою становища України є можливість не робити власних помилок, а скористатися досвідом інших, звичайно уникаючи сліпого копіювання. Потенційні проривні ніші існують і для України, які можуть допомогти їй знайти своє місце на світовому ринку й забезпечити довгострокове зростання добробуту її громадян. Україна входить до п'ятірки країн, які мають найновітніші технології у літакобудуванні. Саме тут збудовано найбільший у світі вантажний літак Ан-124-100 "Руслан". Значні перспективи має вітчизняне суднобудування, особливо у створенні танкерів з подвійним дном, що відповідає новим стандартам Міжнародної морської організації, яка дбає про захист довкілля від масових виливань нафти в океани. Вже кілька років поспіль Україна посідає шосте — сьоме місце у світі за експортом зброї, який щорічно приносить до державної скарбниці понад півмільярда доларів. Навіть скандал, пов'язаний з "Кольчугами", став безкоштовною рекламою, яка перетворила їх на найвідомішу у світі систему пасивного спостереження за повітряним і морським просторами. Дуже високим є транспортний потенціал, не лише наземний, але й водний та трубопровідний. Нині цей потенціал використовується не на повну потужність. За оцінками експертів, до 2010 р. транзитний товаропотік через Україну до країн лише Центральної та Західної Європи може зрости до 158 млрд. доларів, що майже дорівнює половині ВВП країни 2004 р.

Але найголовнішою сферою мають стати інформаційні технології, насамперед програмне забезпечення. Україна посідає четверте місце у світі за чисельністю дипломованих програмістів (не кажучи вже про підлітків, які зламують сайти американських банків та військових відомств, не маючи дипломів). У 2005 р. було повідомлено, що нова влада разом із керівниками найбільших вітчизняних комп'ютерних компаній розробляють стратегію фундації в Україні "східноєвропейської Силіконової долини". Відповідно до неї передбачається створення системи десятків компактно розташованих науково-дослідних і виробничих компаній, які спеціалізуватимуться на розробці, вдосконаленні і продажі комп'ютерних програм та новітнього обладнання. Президент В. Ющенко у щорічному зверненні до Верховної Ради в лютому 2006 р. підтвердив намір про створення "Української Силіконової долини". Він назвав інтелектуально орієнтовану економіку стратегічним напрямком і зазначив, що майбутнє залежить від високих технологій. Це — знакова заява. Вперше з такої високої трибуни було висловлено бажання держави будувати нову економіку на основі інформаційних технологій. Можливо, саме у цій "долині" буде випущено технологічно унікальний продукт на базі інформаційних, наукових та заснованих на знаннях інновацій, конкурентоспроможний на світовому ринку, який допоможе Україні стати одним з лідерів глобальної економіки. Навіть не будучи частиною постіндустріального світу, можливо увійти до нього, створивши хоча б один незвичний інноваційний продукт дійсно великого значення.

Однак така "проривна модернізація" можлива тільки на основі повної перебудови інфраструктури, освіти та ін. згідно з вимогами тенденцій постіндустріалізму та глобалізації. На першому місці — комп'ютеризація та поширення доступу використання Інтернету. На середину 2005 р. кількість користувачів Мерелсі в Україні становила 3,8 млн. осіб (приблизно 8 % населення), що поставило її за цим показником на 28-ме місце у світі. Найбільше їх мешкає у Києві та інших великих містах. При тому, що кількість стаціонарних телефонів — 10,8 млн. штук (19-те місце у світі), лише 5 % сільських жителів їх має. Хоча в школах, як міських, так і сільських, телефонна мережа є, це не означає, що є вихід в Інтернет або навіть комп'ютери.

Освіта, в першу чергу, вища — єдиний засіб створити нову інтелектуальну еліту і таким чином забезпечити перехід України на стадію інформаційного суспільства. Світовий досвід показує, що саме ті країни, які зробили підготовку своїх інтелектуальних кадрів завданням номер один, досягли найбільшого успіху в економічній, соціальній і культурній сферах. В Україні протягом останніх років відбувалося значне збільшення чисельності студентів та кількості освітніх закладів. Статистика початку 2006 р. показала, що у 970 ВНЗ навчаються майже 2,6 млн. студентів (у 1991 —1992 рр. було 876 тис. студентів), з них 1,6 млн. навчаються на стаціонарі, а 1 млн. — заочно. Якщо на початку 90-х років на 10 тис. населення припадало 168 студентів, то зараз — 550, з них приблизно 430 вчаться в інститутах, університетах, академіях. Кількісне зростання показників не повинне вводити в оману. Далеко не завжди диплом державного зразка е свідченням: дійсно якісного знання. Особливо на це вплинула комерціалізація освіти, насамперед, створення нових навчальних закладів. У 2005 р. на 450 тис. випускників шкіл припадало 600 тис. ліцензованих місць у ВНЗ. Тобто доступність студентського місця (не конкретизуючи, якого саме) наявна. Проте, як і в інших, навіть розвинених, країнах світу диплом, хоча і є "перепустекою" у "вищий світ", але не гарантує працевлаштування. За статистикою, майже половина випускників українських ВНЗ поповнюють лави безробітних. Не можна сказати, що роботу знайти неможливо. Інша річ — її умови, головне — заробітна плата, яка дуже часто є такою, що не задовольняє шукачів. Соціологи вказують, що молодь ладна витратити на пошуки роботи більше часу, прагнучи знайти таку, де і престижність, і заробітки вищі, але часом сподівання марні. Це зумовлено, насамперед, диспропорціями між кількістю фахівців певних спеціальностей, яких випускає вища школа, і реальною потребою економіки. Так, порівняно з 1990 р. чисельність випускників зросла на 60 %. Але у 13 разів збільшилася кількість випускників юридичних ВНЗ, у 6 разів — з економічних спеціальностей. А фахівців з технологічних дисциплін, тобто тих, хто має запроваджувати в країні інноваційну економіку, нові технології, стало більше лише на 8 %. Перший Всеукраїнський перепис населення 2001 р. зафіксував катастрофічну тенденцію: за весь повоєнний період вперше було зафіксовано скорочення осіб з вищою освітою серед молоді 25 — 29 і 30 — 34 років. Поясненням є міграція тих, хто не знаходить на Батьківщині роботи, яка б їх задовольнила. Соціологічні дослідження середини 2005 р. показали, що 43 % молодих українців бажали б народитися і жити в іншій країні.

Сьогодні третина населення України складається з молодих людей. Така висока цифра пояснюється тим, що у нас молодими вважаються люди у віці від 14 до 35 років, тоді як світові стандарти обмежують цей вік 24 роками. Починаючи з 2002 р. молодіжний сектор зростає як щодо частки, гак і щодо кількості. Справа в тому, що у дітородний вік вступили жінки 70 — 80-х років народження, коли відбувався своєрідний "бебі-бум", зумовлений не тільки черговою демографічною хвилею, а й прийняттям урядом відповідних законів. Однак демографічний прогноз віщує, що до 2025 р. кількість молодих людей в Україні може скоротитися вдвічі. Це віддзеркалює тенденцію як розвинених європейських країн, так і нашої, яка відстає від них у показниках економічного і соціального розвитку. Якщо на початку 1990-х років, населення становило приблизно 52 млн., то наприкінці 2005 р. — 46 988 тис. Департамент з народонаселення ООН визначив 9 країн, де кількість жителів буде катастрофічно зменшуватися. Перші місця посіли Україна і Росія. До 2050 р. жителів України поменшає на 23 млн., тобто у 2050 р. може залишитися тільки 24 млн.. Звичайно, ситуація може змінитися на краще. У 2004 р. народилося 412 тис. малюків, у 2005 р. — приблизно 432 тис., проте зростання не перекриває падіння. Тільки у 2004 р. населення країни скоротилося на третину мільйона. Темп вимирання — приблизно 1 тис. осіб на день (350 тисяч на рік). У середньому на 1000 осіб народжується 9, а вмирає 16,5. Україна стурбована проблемою біологічного відтворення нації. Аби нація нормально відроджувалася, на думку вчених, кожна жінка має народити двох дітей. За статистичними даними, сьогодні в Україні на кожну жінку в середньому припадає народження однієї дитини. Понад 1 млн. подружніх пар не має нащадків. Водночас кожне п'яте немовля народжується поза шлюбом. І те, й інше визначається насамперед проблемами тендерними.

Історично від часів трипільського матріархату склалося так, що в Україні, можливо, у першому з регіонів Європи, жінка мала чималі майнові права і користувалася великим впливом у родині. За часів Київської Русі і трохи пізніше саме дім був основним життєвим простором для простої людини. І в ньому повновладно панувала жінка. Це підтверджує українське слово "дружина", яке походить від слова "друг". У той час як російське слово "жена" позначає тільки "та, яка народжує" ("рождающая" — спорідненість із словом "роженица"). У слові "подружжя", що означає "союз друзів" закладено ідею рівності. Проте з часом становище жінки в українському суспільстві змінювалося. У сучасній Україні, як і в багатьох інших посткомуністичних країнах, спостерігається чимало негативів, пов'язаних із погіршенням становища жіноцтва. Так, жінки становлять більше половини студентства і понад 60 % тих, хто має закінчену вищу освіту. А дві третини безробітних теж жінки. Заробітна плата жінок становить у середньому 70 % заробітку чоловіків. Це зумовлюється насамперед тим, що жінки більше зайняті на традиційно низькооплачуваних роботах — не тільки малокваліфікованих, але й тих, де вища освіта є обов'язковою, наприклад, у закладах освіти і охорони здоров'я. Представництво жінок у вищих ешелонах влади протягом усього періоду незалежності є жалюгідним. У більшості урядів жінок не було зовсім, або була одна. Тільки за прем'єрства Ю. Тимошенко була ще одна жінка — міністр — О. Білозір, яка очолювала відомство культури та туризму. У складі Верховної Ради четвертого скликання, яка склала свої повноваження навесні 2006 р., з 450 депутатів тільки 25 були жіночої статі (в наступну обрали 38 (412 — чоловіки)), тоді як за міжнародними конвенціями, підписаними Україною, найнижчим є бар'єр у 30 %. Як зазначає відомий український філософ М. Попович: "Дискримінації не повинно бути, тому ця проблема для України зараз, можливо, більш актуальна, ніж для Америки. Наші жінки у набагато гіршому становищі, ніж чоловіки, а ситуація нерівності завжди загострюється за умов соціально-економічної кризи". На тлі глобального тендерного конфлікту відбуваються зміни у вітчизняній тендерній системі. За радянської влади ключовим актором тендерної системи виступала так звана соціалістична держава. Стосунки між чоловіками і жінками будувалися згідно з "найвищою метою" — служінням їй же. Після 1991 р. характер держави змінився, і тендерна система, яка склалася в СРСР, не могла не зазнати кризи. Англійська дослідниця П. Уотсон охарактеризувала ситуацію так: "Створення ринкової економіки у Східній Європі тягне за собою побудову "світу чоловіків" і домінування мужності у суспільному житті. Примушення жінок повернутися до домашнього життя, комерціалізація жіночності, приниження жіночої ідентичності — неминучі складові такого процесу".

Сексуальна революція почалася в Україні в середині 1980-х років разом із перебудовою1. Історично так склалося, що слов'янська спільнота вельми традиційна і табуйована. Спочатку, як і у більшості країн світу, з приводу пертурбацій у сексуальних відносинах переважали розгубленість і зніяковіння. У частини населення такі настрої зберігаються досі. Однак новація швидко захопила країну. Причини в цілому збігаються із загальносвітовими. Але певне значення мали також "особливості українського кохання", теоретичне дослідження якого оприлюднив відомий науковець і політик М. Томенко. Він, зокрема, зазначає, що "...в українській душі інтимне життя мало культове значення, тому що офіційне часто було чужим". 1991 р. зламав прес колишньої офіційної влади, приніс незалежність. Вона розумілася не тільки як державницьке здобуття, а значно ширше. Це сприяло "вибуянню" української інтимності на хвилях зростаючого валу революції сексуальної. За даними ООН, Україна входить у п'ятірку країн, жителі яких найбільш сексуально задоволені. Проте, на відміну від розвинених країн, де буяння сексуальної революції вже вщухло, на терені знесиленої кризами України воно продовжується. Можливо, так люди хочуть пом'якшити негаразди складного життя. Наслідки не можуть не викликати занепокоєння. Більшість українських підлітків починають статеве життя у віці 14 — 16 років, а то й раніше, не маючи елементарної обізнаності стосовно нього. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, Україна займає одне з перших місць серед держав Європейського регіону за кількістю абортів та рівнем материнської смертності. За темпами поширення СНІДу — перше місце в Європі і шосте у світі. Попереду тільки п'ять африканських країн, у деяких з них інфіковано до 75 % населення. Україну світовою спільнотою визнано країною походження работоргівлі, тобто територією, звідки масово вивозять жінок для нелегального секс — бізнесу.

Україна вважається країною так званого "культурного фемінізму". Якщо радикальний фемінізм ставить за мету глибинну трансформацію суспільства, влада в якому належить чоловікам, то "культурний фемінізм" латає окремо взяті дірки. Жіночі кризові центри, протягування м'яких феміністських ідей у ЗМІ, допомога окремим жертвам світу, що живе за чоловічими правилами, — ось його основні елементи. Вважається, що такий тип фемінізму притаманний аграрному суспільству. У такому суспільстві жінка стверджує себе за рахунок споконвічних чеснот "самиці", у тому числі пасивності. Невипадково національною героїнею в Україні вважається Роксолана, яка уособлювала банальну істину, що "сила жінки — у її слабкості". Нині у нас фемінізм найменше розуміється як соціальний критицизм, тобто критика основ влади. Навпаки, хоча феміністський рух і має декілька організацій, він плентається за владними структурами, намагаючись відвоювати які-небудь невеликі зміни. Багато того, що зумовлюється перетвореннями, пов'язаними з постіндустріалізмом та глобалізацією, залишається незрозумілим ані нашим безвладним жінкам, ані нашим владним чоловікам.

Серед таких наслідків — трансформації, які відбуваються у сімейному житті. Все те, що має місце у розвинених країнах Заходу, є і в Україні. Особливо це стосується зменшення популярності зареєстрованого шлюбу і зростання поширення так званого громадянського шлюбу. Соціологи стверджують: якщо нинішні тенденції збережуться, то через три — чотири роки кількість пар без реєстрації перевищить кількість зареєстрованих. Різні соціологічні опитування серед молоді від 18 до 25 років показують, що приблизно 50 % дівчат і понад 90 % юнаків віддають перевагу не законному шлюбу, а цивільній сім'ї, вважаючи, що — так вдасться уникнути неприємностей, пов'язаних із правовими питаннями. Середня тривалість такого союзу серед українців становить чотири роки. При цьому понад 90 % громадянських дружин вважають, що вони замінені, а 85 % громадянських чоловіків кажуть, що вони не одружені. Чи легше виживати за таких умов, чи складніше — важко дати однозначну відповідь. Одне зрозуміло — деконструкція постмодернізму дала про себе знати й у цій царині.

Люди в Україні стали більш мобільними. Це має виявлення в багатьох аспектах. Серед іншого — посилення міграційних процесів, як усередині країни, так і за її межами. Раніше теж; бували часи масової еміграції з України, що призвело до створення численної діаспори у різних країнах світу. Переселялися туди на постійне проживання з усіма родичами. В наш час такі переселення також мають місце. Проте більш поширеною стала трудова міграція, коли хтось із родини їде на заробітки в іншу державу, залишаючи вдома батьків і дітей. Причому у пошуках роботи їдуть і чоловіки, і жінки, і малокваліфіковані трударі, і високоосвічені фахівці. Цифри, які наводяться у різних джерелах, дуже відрізняються. Називаються і два мільйони, і п'ять, і сім. Це значно послаблює трудовий потенціал країни — донора, особливо коли мова йде про висококваліфіковану робочу силу. За підрахунками західних експертів, еміграція одного висококваліфікованого фахівця рівнозначна вкладенню мільйона доларів в економіку країни, що приймає. За різними оцінками, Україна протягом останнього десятиріччя XX ст. втратила від 15 до 20 % свого інтелектуального потенціалу в результаті виїзду найбільш підготовленої робочої сили. Продовження такої негативної тенденції може призвести до незворотних наслідків для всієї держави.

Посилення міграції є одним із проявів глобалізації, до якої почала втягуватися Україна. Незначне включення у міжнародні господарські структури, низька конкурентоспроможність української продукції, відсутність зацікавленості з боку іноземних інвесторів вкладати в її економіку значні кошти, недостатній розвиток сучасних інформаційних і не лише інформаційних технологій, нестабільність внутрішньополітичного життя та незрозумілість і суперечливість законодавства, певні соціально-психологічні особливості гальмують входження України у глобальний простір. У цьому просторі непросто зорієнтуватися, бо кожна держава має свій власний інтерес, об'єднуючись із тими, в кому вбачає певну спорідненість.

До середини 1990-х років у зовнішній політиці України сформувалася концепція "багатовекторності". Вона мала втілення у "стратегічному партнерстві" з кількома країнами, серед них і такими, що були не надто дружніми між собою. Врешті-решт у зовнішній політиці сформувалося чотири варіанти вибору між Заходом і Сходом, Європою або точніше Євроатлантикою, і Росією. Дипломати образно позначили їх так. Перший — "собака на сіні" — балансування між двома потужними силами з мінімальною користю для себе. Другий "блудний син" — періодичне повернення то до однієї, то до другої сили з покаянними обіцянками залишитися к її лоні. Третій "навіки разом" — обіцянки фактичної реінтеграції з Росією, в основному, економічної. Четвертий — "не чекали" — рішуча інтеграція до європейських структур, Україні важко визначитися, тим: більше, що в неї теж існують проблеми ідентичності.

У масовій свідомості від періоду Другої світової війни склався стійкий набір стереотипів, пов'язаних із наявністю — реальною або удаваною, всередині самої України свого власного Заходу або Європи — Західної України, і свого Сходу або "внутрішньої Росії" — Східної України. Ці частини відрізняються не тільки географічно, а насамперед культурно, і навіть своїми світоглядами.

Західна і частина Центральної України тягнеться до Європи, де ці території перебували в різні періоди свого державного, напівдержавного і бездержавного існування. Східні і південні, а також частина центральних районів тягнеться до Росії. Події листопада — грудня 2004 р. продемонстрували, як і відмінності використовують політики, політтехнологи, а також журналісти. Схожа картина — парламентські вибори 2006 р.

З початку XXI ст. Україна проводить лінію на вступ до Європейського Союзу. Ще у 1994 р. у Люксембурзі між Україною і ЄС було підписано угоду про партнерство і співробітництво, що заклало основу для взаємодії сторін. У грудні 1999 р. була прийнята декларація Європейської ради зі спільної стратегії країн ЄС, яка визначила нове місце України у системі європейської безпеки. З боку України було виявлено намір якнайшвидше приєднатися на правах члена до спільноти європейських держав. Проте інтеграційний процес може затягтися на невизначений термін.

Для вступу в ЄС Україні необхідно одночасно виконати три головні умови: досягти європейського рівня у сфері демократії і громадянського суспільства, розвитку технологій і продуктивності праці, підвищення рівня життя громадян. Проміжними умовами є гармонізація законодавства, членство у МВФ, СОТ і НАТО, а також забезпечення інших політичних та організаційних передумов. Відомо, що існує так званий економічний поріг, який має подолати країна-претендект на момент вступу.

Це передбачає, що середній ВВП на одну особу такої держави має бути не меншим ніж 25—35 % показника найбільш розвинених країн ЄС, таких як Німеччина і Франція. Якщо темпи щорічного зростання економіки України будуть триматися на рівні 8 %, їй знадобиться 25—27 років. Проте такий рівень підтримувати досить складно, про що свідчать результати 2005 р., коли відбулося суттєве падіння темпів зростання. Серед іншого постраждала і сфера зовнішньої торгівлі.

Товарна номенклатура торгівлі України із країнами ЄС є вельми вузькою. Так, у загальному обсязі її експорту 26,7 % становлять неблагородні метали і вироби з них (у тому числі 18 % — чорні метали), 16,3 % — мінеральні продукти, 15,1 % — продукція легкої промисловості, 12,3 % — продукція сільського господарства і харчової промисловості.

У цілому 70 % — це галузі первісної переробки з невисоким рівнем технологічності. Частка машин і обладнання становить лише 10,3 % . У товарному імпорті, навпаки, переважають обладнання, машини, прилади, механізми і транспортні засоби (38,8 %), продукція хімічної промисловості і пов'язаних з нею галузей (21,5%), а також продукція легкої промисловості (10,2 %). Європейці всіляко піклуються про інтереси власних виробників. До українських експортерів вони висувають жорсткі вимоги і застосовують проти них свої протекціоністські заходи. Найбільш поширеними є високі тарифи та антидемпінгові розслідування.

В євроінтеграції для України існують свої як позитивні, так і негативні моменти. З одного боку, у перспективі — об'єднаний ринок 25 країн з населенням 450 млн. може стати найбільшим у світі споживачем українських товарів. Відкриваються можливості розвитку певних напрямів, зокрема легальної міграції і пересування людей, Інтеграція у транспортну, енергетичну і телекомунікаційну мережі, а також у європейський дослідницький простір. Проте є і "зворотний бік медалі". Якщо взяти зовнішню торгівлю, то неодмінно станеться погіршення конкурентних позицій в експорті деяких товарів. Ті з них, які зараз є конкурентоспроможними за європейськими вимірами, зможуть збільшити прибутки від розширення ринку. Проте тим підприємствам, які випускають продукцію, далеку від європейських стандартів, буде дуже проблематично витримати гостру конкуренцію. Треба мати на увазі, що приєднання кожного нового члена передбачає виділення йому на адаптацію чималих коштів ЄС. Після нещодавнього вступу десяти нових держав об'єднана Європа навряд чи найближчим часом зможе напружити сили, аби прийняти когось ще. Тим більше таку велику і бідну країну, якою є Україна. Щодо неї мають свої інтереси три сильних гравці світової політики: окрім Європи, це також США І Росія. Образно кажучи, вона для них виступає як противага одного проти інших, своєрідного буфера у складних міжнародних відносинах. Так, деякі західноєвропейські країни пропонували створити на Україні "санітарний кордон", який би не пропускав на їхню територію небалсаних мігрантів, зокрема терористів.

Проблема тероризму для України не є настільки гострою, як для деяких інших країн, таких як США, Росія, Ізраїль. Фахівці, аналізуючи проблеми національної безпеки України, вказують на певні опосередковані передумови можливого виникнення і розвитку тероризму на її терені. Серед них на першому місці — політична нестабільність, пов'язана з кризою "нестійкої" ідеології і державно-правової системи країни. З'являються різні опозиційні групи — політичні, соціальні, національні, релігійні, що ставлять під сумнів легітимність чинної влади і всієї системи управління. Якщо ці групи дійдуть висновку про неможливість досягнення своєї мети законним шляхом, вони можуть вдатися до тероризму як засобу тиску на інститути влади і громадську свідомість. Мають значення міжкланові суперечності і конфлікти. За умов регіонального поділу України окремі фінансово-промислові групи та політичні сили можуть вдаватися до терористичних методів заради своїх інтересів. Немає сумніву, що вбивства В. Гетьмана та Є. Щербаня є прикладами терористичного вирішення певних проблем їх замовників. Етнічні суперечності в окремих регіонах України можуть спровокувати акти тероризму, спрямовані на відстоювання прав етнічних меншин з боку їх радикальних представників або на дискримінацію цих менших з боку більшого за чисельністю місцевого населення. Особливо небезпечним щодо цього є Крим.

Свою небезпечну роль відіграють конфлікти у релігійному середовищі. Релігійний тероризм в Україні можливий у таких формах: вирішення спірних питань у сфері власності як варіант підтримки і поширення ідеології у деяких регіонах країни, масові суїциди з боку деструктивних релігійних культів. Загроза терористичних актів посилюється також високою концентрацією об'єктів підвищеної небезпеки, які знаходяться у напіваварійному стані, що може привернути увагу терористичних груп. За оцінками експертів, до групи таких об'єктів належать дніпровські ГЕС, атомні електростанції, комплекси хімічної промисловості, склади боєприпасів Міністерства оборони (які вибухають і без терористів), сховища отруйних речовин та ін. Низький рівень медичних і санітарно-епідеміологічних служб, які неспроможні дієво протистояти можливостям застосування хіміко-бактеріологічної зброї. За оцінками фахівців, Україна сьогодні не може ефективно боротися з виникненням більш ніж чотирьох вогнищ епідемій у містах з населенням понад мільйон осіб. Особливу увагу слід звернути на незахищеність інформаційного простору України, що може зумовити акти інформаційного тероризму. Найслабшими елементами є телекомунікаційні вузли, центри супутникового зв'язку і канали міжнародного інформаційного обміну. Те, що Україна брала участь у миротворчих акціях, зокрема в Іраку, може вплинути на настрої тих, хто захоче помститися, як це було у випадку з Іспанією. Тобто у сучасному глобалізованому світі тероризм набув рангу загальнолюдської проблеми, якої не може уникнути жодна держава.

Як і для будь-якої іншої країни, для нашої глобалізація має певні вигоди і ризики. Багато чого залежить від здатності переглянути саму модель розвитку, аби не постраждати від жорстких умов, що діють у сучасному глобалізованому світі. Мова йде про зміну інерційного розвитку на інноваційний. А це — дуже непросто за умов наявної соціокультурної динаміки, де стикаються модерністська і традиціолнлістські орієнтації. Вибір конкретних стратегій розвитку залежить від уподобань владної еліти. Функції реального соціального інтегратора виконує інститут політичного лідерства. Проте часто держанні інтереси підміняються інтересами елітних груп,які перебувають при владі. Накопиченню культурних ресурсів модернізації також перешкоджає чимало обставин. Серед них на першому місці, як уже зазначалося, стоять занепад науки, незадовільний стан освітньої сфери, а також високий рівень соціальної роз'єднаності. Український соціум розколотий за багатьма лініями. Окрім регіональних орієнтацій і соціального розшарування дуже велике значення має складна міжконфесійна ситуація в країні.

Як і у світі в цілому, в Україні спостерігається релігійний ренесанс. Він виявляється у значному зростанні релігійних організацій і кількості людей, які визначають себе як "релігійні" (невіруючими себе вважають приблизно 22 % населення). На початок 2006 р. налічувалося понад 30 тис. релігійних об'єднань, які дотримувалися приблизно 50 вірувань. Такий сплеск релігійності не є унікальним явищем. Як вже зазначалося у розділі, присвяченому ролі релігій у сучасному світі, звернення людей до віри визначається перенапруженням, зумовленим ситуацією кризи. З крахом тоталітарної системи у великої частини населення колишнього СРСР зруйнувалися і звична картина світу, і звичайний лад життя. Не можна сказати, що всі були щиро відданими ідеям марксизму — ленінізму, проте багато людей дійсно відчувало себе "радянськими". Утворилася ситуація аномії — морально-психологічного стану індивідуальної і суспільної свідомості, що характеризується розкладом системи цінностей через кризу суспільства, через суперечність між проголошеними цілями (зокрема покращання життя, добробуту) і неможливістю їх реалізації. Цей стан виявляється у відчуженні людини від суспільства, апатії, розчаруванні, зростанні злочинності та ін. Аномія суспільства — це коли люди не розуміють, хто вони (криза ідентичності), і в якому соціальному просторі вони перебувають.

Трансформація суспільства передбачалася як перехід від "реального соціалізму" до демократичного суспільства з ринковою економікою та інформаційною свободою. В основі цих процесів — ідеї сучасного західного лібералізму. Ліберальна свідомість відкидає диктат контролю та маніпулювання. Відносини вона базує на засадах раціональності, що ґрунтується на прагматичних міркуваннях. "Саме ці складові — раціоналістичний та індивідуалістичний тип мислення і сприйняття світу крізь призму приватного інтересу — ввійшли у суперечність з культурними і релігійними традиціями, цілями і цінностями, з національним характером", — пише український соціолог Л. Рязанова. До цього додалися складності реагування традиційної культури на прояви постмодерну. Деякі політики висловлюють сподівання на те, що повернення населення до релігії, зокрема до православ'я, спонтанно сприятиме не тільки оздоровленню суспільства, але й виходу з кризи. Так, на засіданні Верховної Ради свою першу промову в ролі прем'єр-міністра Ю. Тимошенко почала з твердження: аби Україна встала з колін, вона повинна стати на коліна перед Богом. Якщо розуміти слова "встати з колін" як вихід на новий рівень розвитку, тобто модернізації і демократії, то такий заклик може оцінюватися виключно як утопічний. Оскільки найбільш поширеною в Україні є православна церква (не має значення, якого патріархату), то треба мати на увазі її невід'ємну антимодернізаторську природу. Популярний нині заклик до соборності як до соціальної консолідації, яка має привести до "нового життя", насправді має зовсім інше спрямування. Соборність як така насправді створює сприятливий ґрунт для архаїзації багатьох сторін суспільного життя, тобто фактично веде до випадіння із сучасності.

Сучасність же визначається глобальними постіндустріальними трансформаціями. Історичний виклик та імператив полягає у тому, щоб національні стратегії гармонізували свій розвиток з глобальними процесами. Потенційні можливості для цього в Україні існують. Головне — не втрачати час в реалізації наявного науково-технологічного потенціалу, інтелектуального ресурсу, дбаючи про його поповнення. У постіндустріальному розвиткові зрозуміло одне: треба вкладати кошти у розвиток людини. Лише завдяки високому людському капіталу, який за умов інформаційного суспільства стає провідною продуктивною силою, можна досягти реальних змін і зростання економіки та покращання в інших сферах.

Нинішнім студентам, а в майбутньому фахівцям, яким доведеться працювати з людьми, варто звернути увагу на питання про сприйнятливість нацією економічних, соціальних, науково-технічних і культурних інновацій. За своїми біофізіологічними та генетичними можливостями всі нації приблизно рівні. Але через різний культурно-історичний досвід реальний рівень цієї сприйнятливості, а відповідно, і можливість сильного науково-технологічного прориву, що забезпечує всебічну модернізацію суспільства, у різних народів неоднакові. Від рівня розвитку цієї здатності залежить майбутнє нації — створення суспільства високих технологій і добробуту. Тому розвиток адаптаційного потенціалу, так само як і потенціалу інтелектуального, — завдання найважливіше.

Література

Балабанова Н. Суспільство знань та інновацій: шлях до майбутнього України. — К., 2005.

Тендерні проблеми сталого розвитку України / Л. C. Лобанова, О. В. Бердник та ін. — К., 2004.

Грицяк Н.В. Формування тендерної політики в Україні: проблеми, теорії, методології, практики. — К., 2004.

Демографічна криза в Україні: причини і наслідки / С. І. Пирожков (ред.). — К., 2003.

Згуровський М. Шлях до суспільства, заснованого на знаннях // Дзеркало тижня. — 2006. — № 2.

Колодний A. M. Україна в її релігійних вимірах. — Л., 2005.

Кривицька О. Полікультурний метатренд сучасної України // Політ, менеджмент. — 2004. — № 1.

Пахомов Ю. Взгляд на трансформации в Украине с позиций глобализации // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — К., 2002. — Вин. 1 (8).

Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідкове видання / Я. В. Давидович (голов, ред.). — К., 2005.

Рудницъка Т. Інтернетизація як початковий етап входження України у спільноту, що глобалізується // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. —2004. — № 1.

Суспільна трансформація: концептуалізація, тенденції, український досвід / В. П. Степаненко (ред.). — К., 2004.

Телешун С. Сучасний тероризм — українські реалії // Політичний менеджмент. — 2005. — № 1.

Українське суспільство на порозі III тисячоліття. — К., 1999.

Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація. — К., 2004.

Шульга М. О. Метаморфози українського суспільства: коментарі соціолога. — К., 2003.

Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття. — К., 2003.



НазадЗміст