UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

ВСТУП

Історія сучасного світу як предмет наукового аналізу. Світ Модерну — світ індустріального суспільства: виникнення, розвиток, криза. Найважливіші фактори і тенденції світового розвитку на межі тисячоліть. Постіндустріальне суспільство і перспективи України. Загрози міжнародній безпеці. Можливості, які надає синергетика для розуміння закономірностей розвитку природи і суспільства. Україна біля точки біфуркації.

Здавна відома легенда про те, що світ тримається на трьох китах. Вона є одним із варіантів відповіді на питання про основи Всесвіту. Іншим варіантом може бути тріада "матерія — енергія — інформація", тобто інформація є однією з трьох складових основ світобудови. Нині ми живемо в епоху інформаційної революції, коли обсяги знань у різноманітних галузях зростають з колосальною швидкістю. Те чи інше явище не може оцінюватися однобічно. Тому й у цьому випадку є свої переваги і свої складності. Надлишок і неструктурованість інформації породжують інформаційний хаос. А він еквівалентний неуцтву, втраті бачення основ, орієнтирів, справжніх цінностей.

Наростає інтенсивність історичного процесу. Кількість історичних подій, що припадають на порівнянний період, від сторіччя до сторіччя збільшується. Інтенсивність історичних подій у перерахуванні на п'ятиліття зросла в період 1976— 1995 рр. порівняно, наприклад, з періодом 1751 — 1775 рр. у 10,3 рази. Ця тенденція пояснюється насамперед зростанням чисельності і густоти населення, збільшенням числа "дійових осіб" на історичній арені. Додається вплив і багатьох інших факторів, серед яких важливе місце займають прискорення темпів науково-технічного й економічного прогресу. Щодня засоби масової інформації повідомляють про безліч подій, які відбулися в усьому світі. Наступного дня ці події перетворюються у факти історії. "Чим ближче до нас події минулого, тим менше ми в них розбираємося, — помітив німецький історик Й. Лортц. — Чим більше уваги ми приділяємо подробицям, тим менше зауважуємо речі принципові. Саме тому ми стикаємося з величезними труднощами, намагаючись у подіях недавнього минулого виділити найважливіше і найзначніше".

У подіях, що відбуваються, можна побачити не тільки активність окремих політичних чи природних сил, дію випадковості і необхідності. Події є поверхневим відображенням глибинних тенденцій і процесів, що відбуваються в природі і суспільстві. Величезна роль у тому, аби допомогти людині зрозуміти те, що відбувається в навколишньому світі, і вижити в ньому, належить освіті. Головні гасла сформованої на даний момент вітчизняної системи навчання і виховання — "знати" і "вміти". У сучасному світі, у будь-якій країні — від Сполучених Штатів до Ефіопії — головною ідеєю сьогодні виступає ідея виживання. Тому система освіти повинна насамперед вчити як вижити в непростих умовах сучасного світу, яких багато хто, на жаль, не розуміє. Не ставлячи під сумніви досягнення вищої школи, не можна заперечувати її сучасний кризовий стан. Одним із його проявів є низька ефективність загальнокультурного компонента освіти, відсутність чіткої орієнтації на цілісне сприйняття світу. Є різниця між навченістю й освіченістю. Під навченістю розуміються уміння, що належать до конкретної, вузькофахової діяльності. Освіченість — це насамперед загальна культура, розуміння суті процесів, що відбуваються, глибокі знання, які виходять за вузькі професіональні рамки. В ідеалі людина має бути і освіченою, і навченою. Але таке поєднання зустрічається нечасто. Спеціалізація погано поєднується з необхідністю цілісного сприйняття світу, який згодом може і знецінити отриману спеціальність. Щоб цього не відбулося, щоб людина могла в суспільстві, яке змінюється, знайти своє місце, у неї мають бути адекватні уявлення про сучасні реалії, у яких відбилися і продовжують відбиватися фактори історичні. Причому фактори найрізноманітнішого плану: економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, екологічні та інші.

Потреби сучасного суспільства і досягнення гуманітарних наук висувають на перший план пошук інтегральних знань. У системі освіти можливе і необхідне створення принципово нових фундаментальних навчальних курсів, орієнтованих на формування цілісних сучасних уявлень про наукову картину світу і здатність виходити на системний рівень його пізнання. При теперішніх темпах змін умов життя не можна орієнтуватися тільки на традиційний і минулий досвід. Наративні дослідження — вивчення факту, опис як домінуюча форма вивчення області одиничних явищ — залишаються важливою сферою історії. Однак у наш час область історичного знання розширюється. Не тільки нанизуванням фактів, а й узагальненням в ім'я розуміння суті. Як писав всесвітньо відомий французький вчений Ф. Бродель, пояснення історії — це таємна мета історії, її глибинний мотив. У сучасній науці спостерігається прагнення перебороти спрощений історизм. Зростає потреба поглибленого розуміння історичного досвіду і його впливів на сучасність, а також інтерес до спроб осягти спрямованість всесвітньої історії. Пропонована книга написана з урахуванням саме таких підходів. Не виключено, що серед шановного співтовариства істориків вона зустріне деяке упередження, пов'язане з психологічною інерцією, прихильністю до звичних моделей. Свою роль, можливо, відіграє складне ставлення до полідисциплінарних підходів і багатомірної інтерпретації історії. Однак і полідисциплінарні підходи, і багатомірна інтерпретація історії є похідними ускладнення світу, який глобалізується і стає дедалі багатомірнішим. Це видання не треба розглядати як постмодерністську деконструкцію усталених підходів. Раціоналізм не відкидається, як не відкидається впевненість у тому, що сучасний світ можна зрозуміти. Правда, у цій складній справі необхідно задіяти більш широкі можливості.

На нинішньому етапі поряд із поглибленням і вдосконаленням вузькоспеціалізованих знань має місце їх інтеграція. Границі між науками стали прозорими, що створює основу для появи і розвитку міждисциплінарних досліджень. Після вичленовування як окремих галузей історії культурно-антропологічної, політичної, дипломатичної, військової, економічної, соціальної, демографічної, тендерної, духовно-інтелектуальної настав час їх нового синтезу. Це відкриває можливості для більш складного і структурованого розуміння історії в цілому. Крім того, історія на наших очах стає глобальною. Раніше вона була історією окремих народів, племен, регіонів, історією окремих, багато в чому автономних сфер культури, техніки, науки, релігії і т. ін. Усі ці розрізнені історії з великими труднощами вдавалося зводити до єдиних основ. Тепер вона чітко перетворюється в глобальну і єдину історію. Усе, що відбувається в житті окремих країн і народів, резонує на всю земну кулю. Те, що відбувається в одній сфері соціального життя, швидше чи повільніше, але відбивається на всіх інших сферах. Про новий напрямок — "глобальну історію" — все більше говорять і пишуть. Чим вона відрізняється від "всесвітньої історії"? Всесвітня історія вивчає історію народів усього світу. Глобальна історія є спробою здійснити історичний синтез усіх сторін життя людського суспільства в його планетарному масштабі. Якщо всесвітня історія є своєрідною сукупністю мікроаналізів, то глобальна — макроаналізом історичного минулого. У іноземній історіографії активно розробляється концепція цілісного, синтетичного бачення історичного процесу. Серед вчених, які першими обґрунтували її необхідність, можна назвати таких, як Н. Девіс і Ч. Тіллі (США), П. Берк (Велика Британія), К. Гінцбург (Італія), Ю. Кока (ФРН), Л. Я. Гуревич (Росія) та інших.

Все частіше висловлюється думка про необхідність синтезу методів історичного пізнання і підходів суміжних соціально-гуманітарних дисциплін. У даному випадку здається особливо плідною взаємодія із соціологією: історія накопичує фактичний матеріал про суспільство, а соціологія, узагальнюючи його, дозволяє бачити процес його динаміки. Ще сто років тому один із засновників соціології Е. Дюркгейм зазначав: "Ми (соціологи. — Т. О.) допомагаємо виявленню причинності в історії, коли переконуємо історика вийти за межі його звичайної перспективи, заглянути за рамки обраної для дослідження специфічної країни або періоду і зайнятися загальними питаннями, поставленими тими специфічними фактами, які він спостерігає. Але, як тільки історія починає порівнювати, вона стає такою, що її не можна відрізнити від соціології. І навпаки, соціологія, не тільки не може обійтися без історії, але насправді має потребу в істориках, які можуть бути соціологами". Наш сучасник І. Валлерстайн заявив: "Я особисто згодний з Дюркгеймом. Просто я не можу собі уявити, що який-небудь соціологічний аналіз може мати силу без поміщення даних цілком у рамки їхнього історичного контексту, також я не можу собі уявити, що можна проводити історичний аналіз без використання концептуального апарату, який ми назвали соціологією". Беручи до уваги все викладене вище, можна сказати, що предметом історії сучасного світу є виявлення та осягнення провідних, визначальних тенденцій розвитку сучасного світу, яке здійснюється на основі історико-соціологічного аналізу фактологічного матеріалу, накопиченого в результаті поступу людства.

Робота над книгою велася на основі збереження об'єктивності і збалансованості в оцінках і висновках. Був обраний проблемно-хронологічний підхід, тобто історія сучасного світу розглядається відповідно до розвитку у часі основних сфер існування і діяльності людства. Неупереджений погляд може виявити в цьому розвитку прояви законів діалектики. Наприклад, кожний новий ступінь еволюції спирається на попередній, але водночас заперечує його (закон "заперечення заперечення"). Накопичена кількість знань дає підставу якісним проривам науково-технічних революцій (закон "переходу кількості в якість"). Світ, що глобалізується, є сукупністю надзвичайно різноманітних суспільств, співіснування яких не можна назвати безконфліктним (закон "єдності і боротьби протилежностей"). В ролі методологічного інструментарію використовувалися методи: діахронічний — традиційний спосіб викладу фактів у хронологічній послідовності їх перебігу (прикладом може бути історія створення Інтернету), синхронічний — сукупний аналіз двох або кількох об'єктів вивчення протягом певного) часу їх розвитку ("ліберально-демократичне суспільство" і "реальний соціалізм"), більш універсальний — порівняльно-історичний (прикладом може бути порівняння історичних шляхів Заходу і Сходу), структурно-функціональний — розкладання об'єкта, що вивчається, на його складові частини і виявлення співвідношення між ними (кілька класифікацій, наприклад, у розділі про тероризм), системний аналіз — розгляд кожного елементу як складового певної системи (той самий тероризм), типологічний — вивчення структур системи шляхом сходження від абстрактного до конкретного і встановлення на цій основі типологічної близькості елементів історичного процесу (створення індустріального суспільства в капіталістичному і соціалістичному варіантах).

Перелічені методи мають важливе методологічне значення для пізнання історичного матеріалу та для його логічної організації. Щодо методичних підходів, то найважливішою є єдність пояснення і розуміння. Під час підготовки матеріалів книги відбувалося інтегрування матеріалів і спостережень з використанням величезної кількості різноманітних джерел, які належать до багатьох галузей сучасних досліджень. Розуміючи цінність часу, матеріал організовувався так, аби дати головні орієнтири, не відправляючи читача у "виснажливі мандри по бібліографічних джунглях". Для поповнення знань з кожної теми пропонується список літератури, який складається з кількох публікацій, що найбільш ґрунтовно висвітлюють її.

Україна в 2005 р. приєдналася до Болонського процесу створення єдиного освітнього простору Європи. Зважаючи на це, при написанні книги бралися до уваги практичні рекомендації Ради Європи. Вона, зокрема, вважає, що викладання історії повинне відповідати таким критеріям: повага історичної правди; підтримка демократичних перетворень; захист прав людини, терпимість, розуміння і багатоваріантність; розвиток критичного мислення і можливості відрізняти відхилення, упередженість і стереотипи; заохочення таких відносин, як відкритість, прийняття різноманіття, співчуття і громадянська мужність.

Громадянську мужність можна розуміти широко і різнопланово. Навіть як відповідальне ставлення до реалій сучасного світу. Прогноз світового розвитку до 2015 p., складений за замовленням уряду США експертами Національної ради зі справ розвідки, вказує: на ті держави, які не зможуть чи не захочуть досить швидко забезпечити якісний стрибок у розвитку національної освіти і залучити новітні технології, чекає злиденність, голод, соціальні конфлікти аж до кривавих бунтів. Освіта в сучасному світі має пріоритетне значення. Від інтелектуального потенціалу населення залежить доля країни, як нині, так і ще більше у майбутньому. А інтелектуальний потенціал залежить не тільки від генетичної спадковості і умов життя, а і від педагогічних процесів. Чи вони будуть спиратися на лекції викладачів і друковані книги, чи на новітні інформаційні технології, і те, й інше — лише форма. Головне — зміст, вкладений у традиційну або найновітнішу форму. Інформація, яка дійсно зорієнтує і тим самим допоможе.

Говорячи про сучасний світ, від якого часу вести відлік його існування? Це світ сьогоднішнього дня? Початку XXI сторіччя? А може, останніх десятиліть? Насправді середина другого тисячоріччя є часом зародження сучасного світу, який ще називають Світом Модерну (Modernity), формування нової соціальної, політичної, економічної, культурної семантики світопорядку. У цей час закладаються основи історичного піднесення Заходу і його майбутнього домінування на світовій арені. Точкою відліку є Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Це були не просто подорожі допитливих і хоробрих людей. В них відбилося дуже багато чого з тих процесів, які вже відбувалися в західноєвропейському суспільстві. Насамперед це криза феодальних відносин, а також зародження і зміцнення буржуазних. Поступово підприємці і підприємництво стають визначальним фактором суспільного розвитку. Це був час Ренесансу, радикального перевороту в поглядах на призначення Людини, яка стала сміливіше дивитися на світ і можливості його пізнання й перетворення. Через якийсь час — у 1517 р. — почалася Реформація — рух за реформування католицької церкви, який багато в чому вплинув на суспільну свідомість. Європа стала освоювати світ, завойовуючи його, перетворюючи в колонії, де здійснювався її вестернізаторський вплив. Зміни у свідомості сприяли інтелектуальному прориву, який позначився на розвитку науки і технологій. Вони, у свою чергу, привели до промислової революції, що почалася в останню третину XVIII ст. Декілька країн, які перебували на стадії аграрній, чи доіндустріальній, почали переходити на нову стадію — стадію індустріального суспільства.

Суть індустріалізму полягає в машинному характері виробництва та організації праці, що наклало відбиток на економічні, соціальні, політичні відносини та духовну сферу. Фаза становлення індустріального суспільства охоплювала останню третину XVIII — початок XIX ст. Епіцентр був у Великій Британії з наступним пересуванням до континентальної Європи та Північної Америки. Фаза швидкого поширення індустріального суспільства тривала до середини XIX ст. Після цього можна говорити про фазу стабільного розвитку індустріального суспільства. Воно пережинало фазу успішного поступу до початку Першої світової війни. Після цього почалася фаза його занепаду. З останньої чверті (якщо не раніше) XX ст. для найрозвиненіших країн світу настав перехідний період до постіндустріального, або інформаційного, суспільства. На початку XXI ст. на цьому рівні розвитку перебуває незначна частина людства.

Більша — у країнах з різним ступенем розвитку індустріального суспільства. Ще одна частина людства перебуває на доіндустріальному, або аграрному, рівні.

Відомий американський науковець Е. Тоффлер запропонував розглядати історію як послідовне накочування хвиль змін.

До Першої Хвилі змін більша частина людства жила невеликими групами, що часто мігрували й годувалися збиранням їстівних рослин, рибною ловлею, полюванням або випасом тварин. Приблизно десять тисяч років тому почалася сільськогосподарська революція, тобто люди почали обробляти землю. З плином часу це поширилося по всій планеті — з'явилися села, оброблена земля і новий спосіб життя. Це була Перша Хвиля. Серед існуючих нині країн країни Першої Хвилі — це ті, чия економіка має здебільшого аграрний характер, для яких найсуттєвішим стосовно виживання є земля, енергія, вода для зрошення, продукти харчування, ринки для продажу врожаю або сировини.

Хоча частина людства знаходиться у такому стані, проте сила цієї Великої Хвилі пройшла. Коли у Європі розпочалася промислова революція, світом покотилася Друга Хвиля. Вона, докорінно змінивши життя в Європі, Північній Америці та в деяких інших регіонах протягом кількох століть, продовжує котитися й далі. Навіть у відсталих аграрних країнах починають будувати підприємства і залізниці. Інші країни стали досить сильними в індустріальному плані. Проте вони спираються на дешеву робочу силу і постійно стикаються із необхідністю залучення у виробництво зростаючих обсягів сировини та енергоносіїв.

Водночас поки процес індустріального розвитку — Другої Хвилі — триває, почалася Третя Хвиля — постіндустріальна. Почавшись через декілька десятиліть після Другої світової війни у Сполучених Штатах Америки, вона, з невеликою різницею у часі, накотилася на більшість промислово розвинених країн: Велику Британію, Францію, Швецію, Японію, Німеччину, Радянський Союз. Відтоді всі високотехнологічні держави потерпають, як пише Е. Тоффлер, від зіткнення Третьої Хвилі із застарілою, покритою іржею, економікою Другої. Дослідник вважає: "Розуміння цього факту допоможе нам збагнути зміст більшості політичних та соціальних конфліктів, які ми бачимо навколо себе".

Таким чином, найбільша частина історії сучасного світу припадає на Другу Хвилю, тобто індустріальне суспільство. Які його характерні риси? Насамперед зростають механізація, автоматизація і концентрація виробництва, розповсюдження систем машин, тісно пов'язаних у єдиний технологічний ланцюжок. Це має місце в масштабах не лише окремого підприємства, а й країни і навіть світу (вплив сучасних транснаціональних корпорацій). Суспільство наче перетворюється па єдину індустріальну машину, яка складається з багатьох великих, середніх і малих систем, взаємопов'язаних і працюючих у єдиному ритмі. В економіці індустріального суспільства наявні як позитивні, так і негативні явища. Відбувається грандіозне зростання продуктивних сил і продуктивності праці, підвищення рівня життя широких мас населення у розвинених країнах. Проте замість захоплення ідеєю прогресу світ стурбований проблемою виживання. Все чіткішою стає безперспективність саме такої моделі розвитку. Добробут і процвітання небагатьох розвинених країн дуже відрізняється від умов існування у відсталих країнах. Ллє парадокс: якщо відсталі країни почнуть швидко розвиватися за зразками передових, все закінчиться екологічною катастрофою для всіх. Зростаюча взаємопов'язаність суспільства в національних і світових масштабах створила умови для чіткішого виявлення закономірностей циклічної динаміки, яка дає про себе знати в економічних кризах, що з певною періодичністю вражають усе світове господарство.

У політичній, державно-правовій системах індустріального суспільства толе простежуються суперечливі тенденції. Його епоха почалася із ствердження буржуазної демократії на основі декількох буржуазних революцій — Нідерландської (1566 — 1609 рр.), Англійської (1640 — 1660 рр.), Французької (1789 — 1794 рр.), зі ствердження основ громадянського суспільства. Загальною тенденцією було посилення позицій демократії. Проте індустріальне суспільство перейшло й інші варіанти — антидемократичні. Крайніми виявами стали тоталітарні режими. Фашистська Німеччина явила варіант капіталістичний, Радянський Союз — комуністичний. В обох випадках встановленню і зміцненню тоталітарного ладу сприяли величезні технологічні можливості виливу на людину, насамперед в уніфікації політичних поглядів та пропагандистській обробці. Формувалася "масова людина". Однак такий феномен не був притаманний тільки тоталітарним суспільствам.

Створене індустріалізмом масове виробництво сформувало суспільство масового споживання, де людська особистість зазнала нівелюючих впливів. Відомий науковець К. Ясперс писав: "Техніка радикально змінила повсякденне життя людини в навколишньому середовищі, насильницькі пересунула трудовий процес і суспільство в іншу сферу, у сферу масового виробництва, перетворила усе існування у дію якогось технічного механізму, усю планету — в єдину фабрику. Таким чином відбувся і відбувається й до сьогодення повний відрив людини від її ґрунту. Вона стає жителем Землі без батьківщини, втрачає спадковість традицій. Дух зводиться до здатності навчатися і здійснювати корисні функції". Епоха гуманізму, яка тривала приблизно до середини XIX ст., закінчилася. Це знайшло яскраве виявлення у виникненні і поширенні масової культури — "маскульту"— індустріально виробленої стандартизованої "культурної продукції", розрахованої на "масового споживача". Індустріальне суспільство на перший план висуває економічну ефективність. Цьому має сприяти все. І цим усе зумовлюється.

Для підтримки складного механізму промислово розвиненої системи необхідне адекватне духовне забезпечення у вигляді норм і цінностей. Серед них — індивідуалістична спрямованість, важливість прав і свобод особистості, особлива повага до закону як такого, незаперечне значення приватної власності, цінність активності і праці, споживацтво, повага до науки і техніки, раціоналізм, віра у прогрес, універсалізм. Останнє виявлялося як впевненість у вищості західних норм і цінностей і призначенні нести їх усьому світові. Західне індустріальне суспільство, яке досягло значних успіхів, виявило прагнення завоювати планету не тільки технологічно, але й світоглядницьки. Його провідними світоглядницькими орієнтирами стали прагматизм і гедонізм. Разом із тим воно виявило однобокість розвитку західної людини, яка перетворювала усе існуюче не тільки на об'єкт раціоналізації і пізнання, але й оволодіння і споживання. Людина індустріального суспільства поставила в центр буття володіння і підкорення природи, встала на шлях перетворення усіх цінностей у кінцевому результаті на товар. За свій прагматизм і практицизм довелося платити кризою духовності, що є одним з аспектів кризи індустріального суспільства. Симптоматично, що навіть на зустрічі в Давосі, яка відбувалася у лютому — березні 2000 р., "елітарний" Захід, репрезентований найвищими керівниками політики, бізнесу і фінансів, другою за значенням небезпекою і проблемою (після змінювання клімату на Землі) назвав зникнення традиційних етичних начал і норм (третьою небезпекою було названо неефективність міжнародної системи, що існує).

Під духовністю розуміють особливу діяльність свідомості, яка спрямована на осягання сенсу життя і свого місця в ньому, на визначення критеріїв добра і зла. для оцінки людей і подій. Благополучними вважаються дії, які відповідають загальнолюдським нормам моральності, закріпленим народною мудрістю у релігійних заповідях. Вони призначені для пошуку оптимальних форм існування та розвитку людини і суспільства. Протилежні мотиви належать до духовного неблагополуччя. Проблема духовності не була у центрі уваги науки. Проте зазначеною проблемою опікувалася теологія. У теологічній психології виділяються три групи факторів духовного неблагополуччя. Перша група охоплює "гріхи" порочних цілей, які змушують людину обирати хибний шлях (грошолюбство, блуд, черевоугодництво, "створення кумирів" та ін.). Друга група — це "гріхи" руйнуючих соціальних відносин. Одні з них призводять до деструкції суспільства (через егоїзм, заздрість, неповагу до старших), інші — до придушення свободи особи (через диктатуру масової культури або гордоту авторитарної влади). Третя група — це "гріхи" згубних емоцій, які формують у свідомості людини домінантні вогнища саморуйнування (гнів, туга, зневіра, втрата сенсу життя, безвихідь та ін.).

Теологія вважає це не просто "гріхами", а "смертними гріхами", тобто такими, що ведуть до смерті людини. Сучасні науковці, зокрема доктор медичних наук, професор Г. Апанасенко, висловлюють припущення, що фізична життєздатність населення залежить не тільки від умов буття (матеріальних факторів), але й від моральної атмосфери та емоційного стану суспільства (духовних і душевних факторів). До основних індикаторів занепадаючої духовності, доступних для порівняльної оцінки, він відносить, насамперед, вбивства і самогубства. Перші віддзеркалюють агресивність, озлобленість, другі — безвихідь, втрату сенсу буття. Сумарну величину духовного неблагополуччя характеризує загальна злочинність. Не секрет, що всі ці показники кількаразове зросли на терені колишнього СРСР, зокрема в Україні. Вчені також вбачають зв'язок між рівнем духовного неблагополуччя і смертністю від основних захворювань. Смертність у пострадянських слов'янських державах виявилася настільки великою, що її визначили як найбільш важливу подію, яка мала місце у світовій охороні здоров'я XX ст. Термін "надсмертність слов'янських чоловіків" став поширеним на сторінках наукових іноземних видань. Жодне з пояснень цієї "надсмертності" — постарішання населення, загальна "алкоголізація", еміграція тощо — не витримують ніякої критики, якщо виходити із даних статистики. Вони, зокрема, свідчать, що зростання показників смертності характерне насамперед для осіб молодого і середнього віку. А загальна смертність набагато перевищила показники розвинених країн світу. Науковці обґрунтовують значення духовного неблагополуччя як фактора передчасної смерті і припускають дію закону духовно-демографічної детермінації.

У китайській мові слово "криза" складається з двох ієрогліфів: "катастрофа" і "шанс". Одним із шляхів виходу з кризи індустріального суспільства є перехід на щабель постіндустріалізму з його постматеріальними цінностями і всебічним розвитком людини. Проте не так просто здійснити такий перехід. Це стосується і окремих людей, і цілих держав. Інформаційне суспільство базується на високих новітніх технологіях, які створюються інтелектуалами, здатними на творчу самореалізацію. Як показує історія останніх десятиріч, не всі на це здатні. Яскравий приклад тому — триваюча системна криза Японії, яка не так давно лякала Захід своїми успіхами. Україна теж потерпає від системної кризи, але вона не йде у порівняння з японською. Хоча є спільна риса: зіткнення кількох Великих Хвиль. Попри високі показники розвитку Японії, в неї збереглося чимало "несучих конструкцій" традиційного, аграрного суспільства. Так само і в Україні. Хоча Україна значно поступається рівнем розвитку Країні Вранішнього Сонця, в обох вирує Друга Хвиля. А перед Третьою обидві країни розгубилися, звичайно, з різних причин, про що мова йтиме далі.

Як пише Е. Тоффлер: "Перехресні течії, утворені цими хвилями змін, відбиваються на нашій праці, нашому сімейному житті, нашій сексуальній поведінці й особистій моралі. Вони проявляються в нашому стилі життя й у тому, як ми голосуємо на виборах. Тому що як у своєму особистому житті, так і в нашій політичній діяльності, розуміємо ми не чи ні, більшість із нас у багатих країнах є по суті або людьми Другої Хвилі, які підтримують приречений умерти порядок, або людьми Третьої Хвилі, які будують абсолютно інше завтра, або розгубленою, опертою на суперечність мішаниною обох". Україна не належить до кола "багатих країн". Проте в ній теж; існують люди, які відчувають, хоча і не усвідомлюють цього, протиборство різних течій, викликаних зіткненням Хвиль. Особливо влучною і доречною до української ситуації є така думка Е. Тоффлера: "Незалежно від того, що проповідують сьогоднішні партії і кандидати, боротьба між ними навряд чи заходить далі, аніж змагання в тому, хто витисне більше вигоди з решток занепалої індустріальної системи. Інакше кажучи, вони б'ються, як кажуть, за крісла на палубі тонучого "Титаніка"..." Принагідно слід зауважити, що це писалося за часів Радянського Союзу, і навряд чи автор знав про Україну. Але її невеликий досвід незалежного існування показує саме це. Досвід також показує, що держава погано вписується у сучасні процеси, особливо у процес глобалізації. З одного боку, суспільство наче пишається своєю традиційністю і "застиглістю", з іншого — українська еліта не діє адекватно новим умовам.

Глобалізація — об'єктивна реальність, її неможливо ігнорувати. Вона дає великі переваги, але водночас створює чималі проблеми, які важко розв'язати, особливо для не найдужчих її учасників. Ейфорійне пророкування про гармонійну планетарну конвергенцію не виправдалося. Не пішли в минуле ані міждержавні конфлікти, ані зіткнення на етнічному і релігійному ґрунті. Нерівномірність розвитку країн і регіонів ніякою мірою неподолана. Існуючі "світи" культур і цивілізацій, що відстоюють свою ідентичність2 і самобутність, настільки розходяться і розрізняються у сприйнятті та розумінні загальнолюдських цінностей (тих же норм моральності і справедливості), що на зміну колишнім релігійним війнам прийшли конфліктне і війни національно-етнічного походження і характеру, не менш запеклі і руйнівні. Розвинені країни вступили в початкову стадію постіндустріального суспільства. Країни, що розвиваються, з величезними витратами намагаються перебороти труднощі першої фази індустріалізму. У багатьох із них настанови на "наздоганяючий розвиток", спроби форсовано перебороти фундаментальні розходження історично сформованих різних типів суспільства і прорватися до сучасних суспільно-політичних та економічних структур не приносять бажаних результатів.

На рубежі тисячоліть історія показує, що у світі існує кілька могутніх факторів, що впливають на сьогодення і підводять світове співтовариство до нового стану. Аналітики називають п'ять таких факторів. Перший — нарощування геополітичної могутності переможців у "холодній війні", екстраполяція3 цієї сили на глобальне оточення. Другий — бурхливе зростання економіки в Північній Америці, Західній Європі і Східній Азії. Третій — ослаблення держав — націй, зростання значимості транснаціональних корпорацій і недержавних організацій, корупція, криміналізація. Це усе — нерегульовані процеси, що несуть у світ нищівний хаос. Четвертий — пошук деякими державами після закінчення століття ідеологій нової ідентичності, більш відповідної їхньому цивілізаційному коду, історичному досвіду, особливостям менталітету. П'ятий — повстання бідної більшості, яка втрачає надію на гідне життя, проти матеріально забезпеченої меншості світового співтовариства, прагнення створити більш справедливий міжнародний порядок. Тобто на світ впливають, образно кажучи, міць, багатство, хаос, ідентичність, справедливість. Та чи інша міра їхнього впливу визначить у XXI ст. співвідношення мирного і насильницького розвитку, економічний успіх, баланс між світовою упорядкованістю і некерованістю, закріплення або зміну нерівності рівнів життя "золотого мільярда" і решти людства. Результатом буде нова конфігурація світоустрою. Але це — тривала перспектива — нове сторіччя або навіть тисячоліття. Протягом перших 15 років XXI ст., як зазначається у згадуваній вище доповіді "Глобальні тенденції 2015", найбільш важливими тенденціями світового розвитку будуть такі:

—          демографічні зміни, які полягають в основному у тому, що до 2015 р. населення світу зросте ще на 1 млрд. осіб, що в деяких країнах буде сприяти зростанню стабільності (там, де економіка на підйомі), а в інших — навпаки, буде розгойдувати ситуацію і породжувати конфлікти (внаслідок поганого стану економіки й обмеженості ресурсів);

—          стан природних ресурсів і природного середовища, серед яких центральне місце продовжують займати проблеми виробництва продовольства і наявності питної води. Причому, якщо є обґрунтовані сподівання на те, що обсяг виробництва продовольства буде відповідати зростаючим потребам населення, проблема його розподілу залишається невирішеною і, як і раніше, гострою;

—          науково-технічний розвиток, на вістрі якого будуть, як і раніше, перебувати інформаційні технології, здатні й надалі змінювати цикли виробництва і розподілу в масштабах, порівнянних з масштабами впливу індустріальної революції;

—          глобальна економіка та глобалізація світового виробництва і світового ринку, що мають можливість привести до незрівнянно вищого рівня взаємозалежності, при якій значно зростає як загроза загальної дестабілізації через якогось одного окремого учасника системи, так і шанси на загальну стабілізацію під впливом більш розвинених стабільних країн;

—         управлінські структури в рамках окремих країн і в більш широких масштабах, при яких зберігається роль національних урядів, незважаючи на те, що їх функції у сфері керування потоками інформації, передачі технології, запобіганні поширенню захворювань, міграції населення скорочуються;

—          майбутні конфлікти, серед яких для США особливе значення мають три типи: 1) прагнення використовувати слабкості країни для загального зниження рівня її позицій в асиметричному конфлікті (тероризм); 2) продовження існування загрози конфлікту із використанням зброї масового знищення (Росія, Китай, держави -"ізгої"); 3) регіональні конфлікти;

—           роль СІІІА, що залишаться державою, незрівнянною з жодною іншою у сферах економіки, технології, військових можливостей і дипломатичного впливу.

Нині найважливіша системоутворююча характеристика світового устрою полягає в тому, що Захід, очолюваний Сполученими Штатами, маючи 15 % населення Землі, контролює понад 70 % світових ресурсів, виробництва, торгівлі, споживання. Незважаючи на всю риторику про рівні можливості, вільну конкуренцію, подолання диспропорцій у розвитку, він хоче зберегти і закріпити існуючий стан справ. Процес глобалізації дає йому в руки могутні важелі контролю, стримування, а за необхідності — і ліквідації потенційних конкурентів. Залежно від обставин, методи впливу можуть варіюватися в дуже широкому діапазоні: від надання позик до збройного втручання. Сучасний етап глобалізації може бути охарактеризований як "асиметрична взаємозалежність". Головним суб'єктом, "розпорядником" процесу глобалізації виступає постіндустріальний Захід. Інші частини світу, хоча процеси, що відбуваються в них, і впливають на західні суспільства (найбільш яскравий приклад — посилення терористичної загрози), усе-таки швидше є об'єктами, точніше, жертвами, цього процесу. На порядок донний висунулася проблема подолання "елітарного" характеру глобалізації, перетворення його в більш демократичний процес, що відкриває ширший доступ до нових можливостей усім країнам. А це в кінцевому підсумку сприяє створенню стійкого світового порядку.

Постіндустріальний світ перебуває лише на початковому етапі становлення. Суспільства з головними ознаками постіндустріалізму тією чи іншою мірою затвердилися лише в декількох державах, хоча його вилив на світовий розвиток набагато ширший географічно і має глобальний масштаб. Це дає змогу в розрізнених і суперечливих явищах світового буття виділити загальні тенденції. Історія показала, що завжди успішніше розвивалися ті співтовариства, у яких самоорганізація забезпечувала більш ефективне використання і розподіл того, що давала їм природа. Самоорганізація знаходила зовнішні форми втілення: від державності і законодавства до національної ідеї. Можна навести приклади Сполучених Штатів Америки або Китайської Народної Республіки, коли національна ідея сприяла динамічному розвитку. В Україні в середині першого десятиріччя XXI ст. пошук національної ідеї, що визначила б майбутнє, не закінчився. А тим часом цей вибір обмежений усього двома варіантами. Перший припускає, що за прикладом розвинених країн Україна самостійно реалізує стратегію свого постіндустріального розвитку на основі демократизації економіки і формування відповідної інноваційної мотивації її громадян. Другий варіант пророкує перетворення країни в індустріальний придаток і траспортно-буферну зону для Європейського Союзу і Росії, з фактичною консервацією вже сформованих економічних відносин на основі монопольної концентрації капіталу у вигляді його матеріальних і фінансових активів.

В України поки ще є підстави для входження в постіндустріальний світ, але часу на це залишається усе менше і менше. Катастрофічно слабшає той науковий і науково-технічний потенціал, що був створений у часи СРСР. Саме він міг би забезпечити країні "рух на випередження" — варіант сучасного науково-технічного розвитку, який одержав нині поширення у розвинених країнах. Його мета — створення принципово нових високих технологій, яких не має ніхто. Для цього формуються великі колективи, що об'єднують фахівців різних галузей знань і часто розташовані в одному просторовому мегаполісі. Прикладом може бути відома Силіконова долина у Сполучених Штатах або Центр високих технологій в індійському місті Пуні. Така модель дає певні перспективи для тих країн, чиї позиції у науково-технічному плані не можна назвати надто сильними. Раніше вважалося, що спочатку треба наздогнати передові країни приблизно тим же шляхом, яким ті пройшли, а лише потім планувати свої особливі шляхи прориву вперед. Зараз такий підхід не вітається, бо, прагнучи наздогнати лідерів у звичайний спосіб, можна відстати від них ще більше, бо вони рухаються вперед прискореними темпами. Такі темпи зумовлені принципово новими технологіями. Звичайно, це не відкидає можливості скористатися досвідом тих, хто йде попереду. Проте чи схочуть вони поділитися своїми здобутками? До того ж, ґрунтуючись на запозиченнях, можна рухатися шляхом прискореної індустріалізації, але не можна увійти у постіндустріальне суспільство, у якому найважливішими є інтелект і творчість. Конче необхідні розробка і реалізація довгострокової стратегії постіндустріального розвитку, що передбачає створення відповідної інфраструктури і формування інноваційної мотивації у більшої частини українського суспільства. Глобалізація — це можливості, які виборюються у конкурентній боротьбі. А в такій боротьбі успіх найчастіше на боці сильних гравців.

Як показує історія сучасного світу, основна проблема прискорення прогресу окремих країн в освоєнні цінностей постіндустріального розвитку полягає не у ретельному і тотальному копіюванні Заходу, а у пошуках ефективного поєднання просторово-національної ідентичності з цінностями постіндустріалізму, тобто у забезпеченні власної, самобутньої відповіді па єдині "виклики історії". Це відповідає двом тенденціям, які нині діють у розвитку світу. Перша — процеси глобалізації під впливом науково-технічного прогресу. Друга — прагнення до культурної і національної своєрідності, бажання зберегти історичну спадщину, національну і регіональну ідентичність. Визнаючи як провідну тенденцію інтеграційний процес, тобто об'єктивний процес зближення, доповнення, взаємозбагачення різних соціальних спільнот, в той же час не можна те, що людство як і раніше складається з різних народів, самобутніх цивілізацій, кожна з яких створює свою модель світу, що виявляється в особливостях історичного поступу того чи іншого суспільства. Взаємодія цих тенденцій є втіленням закону діалектики "єдності та боротьби протилежностей". Однак насправді — це не тільки умоглядна побудова. Це — основа чималої кількості гострих проблем сучасного світу, частину з яких можна визначити як загрозу міжнародній безпеці.

Професор Мічиганського університету (США) Р. Аксельрод визначив шість категорій загроз міжнародній безпеці на початку XXI ст. На перше місце він поставив технологічні загрози. Окрім тих, які пов'язані із ядерною, хімічною і бактеріологічною зброєю, з'являються нові, зумовлені удосконаленням комп'ютерних технологій і підвищенням ролі інформації в житті суспільства. Відомо, що окремий хакер може дезорганізувати роботу міжнародної фінансової системи. А якщо уявити, що до подібних методів почнуть вдаватися не окремі індивіди, а держави? Треба зважати на таку обставину сучасного світу: розвинені країни мають надзвичайні переваги саме завдяки інформаційним технологіям. Але разом із тим вони є найбільш вразливими до будь-яких збоїв у функціонуванні комп'ютерних систем.

Другою групою проблем стосовно міжнародної безпеки Р. Аксельрод вважає проблеми ідентичності. Сьогодні особлива стурбованість світового співтовариства пов'язана із войовничим ісламізмом. Проте окрім нього існують й інші вогнища конфліктів, зокрема міжетнічного протистояння у Кашмірі, де не слабший від ісламізму войовничий індуїзм, такого роду конфлікти здатні поставити під удар усю міжнародну систему, особливо якщо до них будуть втягнені ядерні держави. Конкуруючі у цьому районі Індія і Пакистан мають атомну зброю. Потенціал мільярдної Індії у 8 разів перевищує потенціал Пакистану. Та за Пакистаном стоїть понад мільярдний ісламський світ. Науковець солідаризується з позицією С. Хантінгтона стосовно можливостей зіткнення цивілізацій, в основі яких — та сама проблема ідентичності.

Третя значна небезпека пов'язана із природними ресурсами. Як свідчить історія, нерідко до війн призводила нестача продовольства, води тощо. Сьогодні найважливішою причиною потенційних і не тільки потенційних конфліктів є нафта. Її можна назвати "кров'ю сучасної цивілізації". Зараз

промислові країни використовують дешевий бензин, і цим багато в чому пояснюється успішне функціонування їхніх економік. Поклади нафти величезні, але вони швидко вичерпуються1. Замінника нафти немає2. Перехід до інших видів енергії лише частково розв'язує енергетичну проблему. Справа у тому, що усі автомобілі світу споживають енергії у кілька разів більше, ніж виробляють усі світові електростанції. А нафта потрібна не тільки для цього. Найбільші запаси нафти зосереджені в районі Перської затоки. Війни у тому регіоні велися і ведуться через це. Захід на чолі із США намагається встановити свій контроль над ними. Водночас деякі аналітики вважають, що вичерпання розвиненими країнами власної нафти дасть змогу арабам-монополістам розв'язати проти них "нафтовий джихад", диктуючи свою волю.

Четверта група небезпек пов'язана із зміною співвідношення сил, що склалося раніше. Насамперед це визначилося після поразки світової соціалістичної системи і Радянського Союзу у "холодній" війні. На незаперечне лідерство претендують США. Разом із тим внаслідок прискореного розвитку колишні аутсайдери починають в економічному, політичному, військовому аспектах відігравати все більшу роль на міжнародній арені. Це може стати підґрунтям міжнародних конфліктів. Показним є протистояння США — Ірак, Ізраїль — Іран та інші. Протягом останніх двадцяти років прискореними темпами розвивається Китай, що, на думку міжнародних експертів, незабаром випередить своїми обсягами виробництва не тільки Японію і провідні європейські країни, але і США.

П'ята група — економічні проблеми. Найбільш часто звертають увагу на зростання розриву між найбільш заможними і злиденними країнами. Незаперечною є небезпека для світової стабільності через посилення напруги в останніх, що знаходить зараз свій вихід у масовій міграції і тероризмі і може вилитися в інші форми "повстання жебраків". Проте існують й інші небезпеки, породжені зростаючою взаємозалежністю країн світу. Зокрема, фінансова нестабільність. Прикладами можуть бути і фінансова криза країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону 1997 — 1998 рр., і суперництво долара та євро, і непроста ситуація, пов'язана із фінансовою системою найвпливовішої держави світу та ін. Міжнародні інститути намагаються зменшувати ризики, проте у певний момент фінансова нестабільність може набрати таких масштабів, що зупинити її розповзання буде нереально.

Шоста група небезпек пов'язана із демографічними зрушеннями. Останніми роками перед деякими країнами, насамперед західноєвропейськими, а також Японією і США, постала проблема постарішання населення, хоча це глобальний процес, що не має аналогів в історії людства. У 1950 р. середня тривалість життя у світі становила 46 років, а у 2050 р. вона досягне 76. У глобальному масштабі чисельність людей похилого віку (понад 60 років) зростає щорічно на 2 % . Особливо значне збільшення спостерігається у розвинених країнах. У 2000 р. їх частка становила 20 % населення, у 2050 р., за прогнозами ООН, вона становитиме 35 % . Цей процес має серйозний вплив на всі сторони життя суспільства: економічну, соціальну, політичну, культурну та ін. Все це створює непрості проблеми. З іншого боку, в багатьох країнах, що розвиваються, рівень народжуваності залишається високим. Там високою є частка дітей і молоді (загальна чисельність дітей у віці до 15 років становить у світі 1,8 млрд.). Відповідно — й проблеми інші, насамперед освіта і зайнятість молоді. Все більш гострою стає проблема надлишковості чоловічого населення.

Однією з сучасних небезпек є пандемія СНІДу. За деякими прогнозами, протягом найближчих 20 років від неї помруть 68 млн. осіб. Під час Другої світової війни загинуло 60 млн. Деякі екологи, як би жорстоко це не виглядало, вважають, що це є намаганням самої Землі послабити надмірне навантаження на неї, так само, як і масштабні катаклізми — землетруси, цунамі, тайфуни, які почастішали останнім часом. Для пояснення цієї сумної обставини, і не лише її, треба звернутися до синергетики.

Синергетика є порівняно новим напрямком міждисциплінарних наукових досліджень. Сам термін був вперше запроваджений німецьким фізиком Г. Хакеном на початку 70-х рр. минулого століття. Синергетика основне своє завдання вбачає у виявленні та пізнанні загальних закономірностей, що управляють процесами самоорганізації у системах будь-якої природи, а також у вивченні процесів виникнення хаосу та дезорганізації. Самоорганізація виражає те загальне, що притаманне процесам, які відбуваються у фізичних, хімічних, біологічних, соціальних та інших системах. Можна коротко визначити механізми реалізації принципів самоорганізації.

По-перше, самоорганізація може виникнути лише у відкритій системі, яка обмінюється з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією. Саме завдяки цьому система підтримує свою впорядкованість і організацію на противагу зростанню ентропії, яке призводить до виникнення у системі хаосу та дезорганізації, як у закритих системах.

По-друге, пропорційно до збільшення надходження речовини, енергії та інформації із зовнішнього середовища, зростає нерівноважність системи, яка веде до виникнення нестійкості її попередньої структури. Це свідчить про порушення попередньої взаємодії елементів між собою.

По-третє, флуктуації, що виникають у не рівноважному середовищі, посилюються, сприяючи подальшому розхитуванню попередньої стійкості.

По-четверте, дуже важливе значення має точка біфуркації — точка утворення можливих шляхів еволюції системи у нестійкому стані, точка, в якій нерівновага і непередбачуваність майбутнього системи досягає максимуму і потім долається. У точці біфуркації, тобто непередбаченого, до швидкого розвитку процесу може призвести навіть малий вплив. У цій точці відбувається когерентний3 рух елементів системи, які рухалися розрізнено. Це сприяє виникненню кооперативних процесів, що надають взаємодії між елементами та їх колективній поведінці нового спрямування.

Виникнення кооперативних процесів — основа появи нової динамічної структури, що якісно змінює її характер. При такому підході самоорганізацію можна визначити як процес оформлення нелінійних взаємодій великої кількості підсистем у когерентну поведінку, якщо для цього є необхідні внутрішні та зовнішні умови.

Останнім часом все більше науковців вважає, що синергетика має стати новою основою діяльності людей у виборі оптимальних рішень у розв'язанні суперечностей, які виникають між загальнолюдськими і груповими інтересами, між інтересами представників різних типів культури, а також між ними й індивідуальними інтересами людини. А ще має значення те, що у відносинах людей з природою відбулися далеко не кращі зміни. В результаті цих змін синергетичні закономірності вийшли на перший план. Люди, перетворюючи навколишній світ, змінюють у ньому порядок. Земля, як і будь-яка незамкнена система, має власний критичний рівень організації, значення якого залежить від її міри відкритості космосу. Згідно із закономірностями синергетики, якщо "Земля" організована нижче критичного рівня, то в ній мають переважати процеси самоорганізації, якщо вище — процеси дезорганізації. У першому випадку людство, перетворюючи навколишній світ, в цілому радше збільшує у ньому порядок, безлад. Це може продовжуватися доти, доки у своєму творенні людство не перевищить критичний рівень організації планети. Якщо процеси дезорганізації виявляться переважаючими, ймовірність руйнівних подій підвищиться. Той надлишок, який людство побудувало, вийшовши за критичний рівень, буде знищено або скомпенсовано руйнуваннями у довкіллі. За інерцією зруйнується дещо більше, ніж треба, аби опуститися до критичного рівня. Нижче критичного рівня будуть переважати процеси самоорганізації. І людство знову буде зводити будинки, перегороджувати греблями ріки і т. ін. Через певний час воно знову перевищить критичний рівень. І знову виникнуть процеси, що руйнуватимуть збудоване. Якщо визначити процеси руйнацій, то до них насамперед слід віднести стихійні лиха, розпад екосистем, людські конфлікти (найбільш руйнівними є війни), нещасні випадки. Поки людство у мирний час займається благоустроєм природи на власний розсуд, воно невідворотно наближається до критичного рівня, коли трапляється грандіозна руйнуюча подія. Про початок такого процесу свідчать неординарні природно-кліматичні явища, помітне збільшення ймовірності нещасних випадків, техногенних катастроф, епідемій, соціальних конфліктів, локальних війн, а також інших подій, які формують дезорганізуючу тенденцію на планеті.

Усвідомлення означеної тенденції дає можливість її уникнення або пом'якшення. Науковці вказують на те, що порівняно постійний ступінь відкритості Землі задає певний критичний рівень впорядкованості на планеті. Людство ж, творячи у мирний час, неухильно прагне перевищити цей рівень. І коли це відбувається, то, не дивлячись на будь-які мирні ініціативи і екологічні програми, на Землі обов'язково мають взяти гору процеси дезорганізації, тобто має збільшуватися ймовірність будь-яких подій, ідо ведуть до руйнувань. Водночас збільшення відкритості планети підвищило б і значення її критичного рівня. Це привело б до переважання процесів самоорганізації. І тільки тоді екологічні програми зможуть ефективно відтворювати довкілля, а людство прийде до стану стійкого мирного існування. Процеси самоорганізації будуть переважаючими, а вірогідність руйнівних подій знизиться лише за умов більшого "розмикання" планети. Це можливо за умов масштабного освоєння космосу. Особливе значення у ньому має співробітництво різних країн. Україна належить до кола космічних держав. Зокрема, у 2005 р. вона посіла третє місце у світі після Росії та США за кількістю космічних стартів.

Україна зараз знаходиться біля точки біфуркації. Як і будь-яка система, вона підпорядковується дії законів самоорганізації і дезорганізації, що є універсальними. Наприклад, згідно із законом зростання ентропії, замикання будь-якої системи призведе до її дезорганізації. Замикання суспільної системи породжує процеси соціальної напруженості. Якщо мова йде про суспільство, то, знаючи про цей закон, розумні люди можуть не допустити замикання. Але якщо цей закон їм не відомий, або вони не вважають його важливим, тоді суспільство як система неминуче розпадеться. Однією з причин краху СРСР було ігнорування законів синергетики. Систему намагалися "закрити" від змін, що відбувалися в оточуючому світі, боролися з усім, що "відхилялося від лінії партії", прагнули одностайності і простоти. Провідна ж тенденція сучасного світу — розвиток складних відкритих систем. Згідно з цією тенденцією відбувається становлення систем все більш високого рівня складності й організації з більш простих. Сучасній Україні потрібно вписатися у цю тенденцію, але не ігноруючи свої національні особливості. Велике значення мають духовні аспекти, насамперед менталітет нашого народу.

Опинившись між Заходом і Сходом, Україна відчула як позитивні, так і негативні наслідки такого розташування. Можливо, других виявилося більше, а першим ще можна дати простір для реалізації. Зокрема це стосується українського менталітету. Він поєднує в собі ментальні елементи Заходу і Сходу. У західному менталітеті цінуються свобода і принцип постійного оновлення життя. Східний же дбайливо, любовно ставиться до природи, цінує скромність потреб, готовність до самообмеження та ін. За умов сучасної кризи духовності, особливо у розвинених країнах Заходу, все частіше висувають питання про можливість зближення двох великих світів — сцієнтично-технократичного — індивідуалістичного Заходу і духовно — гуманістичного колективістського Сходу. Не виключена можливість того, що саме Україна зможе втілити і підтримати ідею нового синтезу цінностей як пошуку і кристалізації досвіду духовного єднання у світі, що глобалізується.

Глобалізація як така теж розглядається як шлях самоорганізації людства. Але вона не позбавлена хаотизації і ризиків. Бажання з боку Сполучених Штатів Америки одноосібно керувати світом, встановити "порядок", єдиний для всіх, несе зростання безладу, що є реакцією опору на такий тиск. Оскільки глобалізація у нинішньому її вигляді несе із собою підкорення більшості меншості, вона веде до неминучих конфліктів. Тому ризики і хаотизація є структурними складовими сучасного світу. В ньому відбувається зіткнення інтересів незліченної кількості дійових осіб, які мають відмінні цілі, настанови і ресурси. Це середовище, де доведеться жити.

Треба навчитися існувати в умовах безладу і справлятися з ним. Основою сучасної методології є взаємозв'язок усієї системи знань про світ. Більшість синергетиків розвивають цю методологію як сучасну основу комплексних міждисциплінарних досліджень. Саме такий підхід допомагає подолати головний недолік сучасної освіти — розрив між різними науками.

Література

Андреева Т. Сигналы к переменам (ранние предупреждения о близящейся смене миропорядка) // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2006. — № 2.

Бранский В. П., Пожарский С. Д. Глобализация и синергетическая философия истории // Общественные науки и современность. — 2006. — № 1.

ВенгеровА. Б. Синергетика и политика//Общественные науки и современность. — 1993. — № 4.

Глобальні трансформації і стратегії розвитку / О. Г. Білорус (ред.). — К., 1998.

Лутай B.C. Про синергетичну парадигму "руху на випередження" та входження України в цей рух // Практична філософія. — 2005. — № 2.

Мартен Д. Метаморфози світу: Пер. з франц. — К., 2005.

Мегатренды мирового развития / Отв. ред. M. B. Ильин, В. Л. Иноземцев. — М., 2001.

Неклесса А. Глобальная трансформация: сущность, генезис, прогноз // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 1.

Павленко Ю. В. Україна в системі глобального цивілізаційного простору // Економіка і прогнозування. — 2003. — № 3.

Панарин A. C. Стратегическая нестабильность в XXI веке. — М., 2003.

Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998.

Переосмысливая современность: Материалы международной конференции // Полис. — 2003. — №2,3.

Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект / I. Курас (ред.). — К., 2004.

Тоффлер Е. Третя хвиля: Пер. з англ. — К., 2000.

Тураев В. Л. Глобальные вызовы человечеству. — М., 2002.

Хакен Г. Синергетика. — М., 1983.

Шаповалов В. И., Казаков Н. В. Законы синергетики и глобальные тенденции // Общественные науки и современность. — 2002. — № 3.



ЗмістВперед