UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Араби в VІ - ХІ ст.

Створення арабо-мусульманської держави.

Основи ідеології раннього ісламу.

Халіфат Омейядів. Халіфат Аббасидів.

Особливості арабського феодалізму.



Аравійський півострів здавна був заселений арабами. Їх заняття визначались природніми умовами - сухими степами, пустелями та напівпустелями. Для землеробства були придатні лише незначні частини цих земель, адже основним заняттям населення стало скотарство.

Землеробство на поливних грунтах було розвинене у Йємені, де склалася система ірригації. Але до VІ ст. тут існувала Хім'яритська держава із землеробством та ремеслами. У Південній Аравії видобували золото, збирали ладан та інші ароматичні смоли.

У сірійських та грецьких джерелах відзначалось декілька соціальних верств Йємена в VІ - VІІ ст.: знать, купці, вільні землероби, вільні ремісники, раби. Вільні землероби жили общинами, разом володіли каналами та іншими зрошувальними спорудами. Знать жила в містах (здебільшого), але володіла маєтками на землі, де працювали раби. Частково раби працювали і на зрошувальних спорудах та в ремеслах.

Водогонами та греблями відали знатні люди - кабіри, була й торгова знать.

Кочівники-скотарі складали більшу частину населення півострова. Їх називали бедуїнами. У них теж виділилась знать, що володіла більшими стадами і кращими пасовиськами.

Рабами були чужоземці, як правило, з Африки. Але раби не були головними фігурами в економічному житті.

В VІ ст. Візантія та Іран вели боротьбу за торгові шляхи через Аравію. Візантійські імператори використовували для цієї боротьби християнську державу Аксум. У державу хім'яритів проникає християнство, воно бореться з іудаїзмом, який теж був поширений у Йємені, і з старим язичництвом.

На заході Аравії була розташована Мекка - перегрузочний пункт на караванному шляху з Йємена в Сірію. Місцевість ця була засушливою, землеробство тут було неможливим. Населення займалось ремеслом і осідлим скотарством. Більша частина населення Мекки належала до племені Курейш. Місто складалося з кварталів, заселених окремими курейшитськими родами. В результаті жвавої торгівлі в місті нагромадились великі багатства. Правив рід Омейядів.

У Мецці була розташована Кааба - храм у вигляді куба, в стіну якого був вставлений метеорит - "Чорний камінь". Він був місцем паломництва багатьох, в тому числі й кочівників. В Каабі були зображення божеств багатьох арабських племен. Територія Мекки і її околиць на час паломництва вважалась священною, заборонялись збройні сутички. Паломництва здійснювались взимку і з ними співпадала ярмарка.

Населення другого великого міста Аравії - Медини, що до виникнення ісламу називалось Ясриб, складалось з трьох племен, що сповідували іудейство, і з двох язичницьких племен. Медина була центром землеробського оазису.

Прагнення подолати розрізненість релігій і створити єдину державу виявлялось у проповіді поклоніння єдиному богу. Стали з'являтися проповідники одного бога. У Мецці найбільш знаним був Мухаммед (570 - 632) з бідного роду Хашилістів племені Курейш. Нова релігія - іслам або мусульманство - виникла близько 610 р. Однак у Мецці вона не відразу здобула популярність. Місцева знать боялась падіння культу Кааби. Послідовників Мухаммеда переслідували і вони змушені були переселитись в оазис Ясриб (Медину). Це переселення, "хиджра", відбулось у 622 р., що стало початком мусульманського літочислення. Арабські племена Медини були вороже настроєні по відношенню до верхівки мекканських курейшитів, у яких багато мединців були в боргу. Тому жителі Медини охоче підтримали проповідь єдиного бога. Були й інші причини поширення нової релігії - особа Мухаммеда, привабливість його впорядкованого вчення.

Так у ряду племен на чолі з Мухаммедом почалась збройна боротьба з Меккою. Напади на багаті каравани курейшитів були вигідні, крім того багаті лихварі й купці Мекки мали своїх боржників.

Боротьба тривала до 630 р., коли після довгих переговорів Мухаммед уклав угоду з верхівкою Мекки, за якою мекканці зобов'язувались визнати релігійну і політичну владу Мухаммеда і прийняти його вчення - іслам; для себе вони домоглись визнання Мекки релігійним центром,а Кааби - головним святилищем ісламу.

Іслам став релігією, що об'єднувала арабів, і політичною силою, з якою треба було рахуватися. Мекканська купецька верхівка вирішила використати цю силу в своїх інтересах.

Повне об'єднання Аравії і обернення її населення в іслам сталося вже після смерті Мухаммеда, в правління його найближчих наступників - перших двох халіфів.

Основи ідеології раннього ісламу. Що ж являла собою нова релігія? З розвитком класових відносин у всіх народів з'явилось прагнення до політичного об'єднання. В галузі ідеології, роль якої відігравала релігія, з'являється прагнення до монотеїзму. В Аравію проникали і християнство та іудаїзм, але іслам виник на арабському грунті. Він поєднував елементи цих релігій.

Засновник ісламу Мухаммед вважався пророком, що повинен передати волю Аллаха людям. Таких пророків, за вченням ісламу було 6: Адам, Ной, Авраам, Моїсей, Ісус Христос, Мухаммед.

Після переселення Мухаммеда та його прибічників у Медину там склалася мусульманська община. Вона стала організаційною основою арабської держави. Інші зв'язки - родоплемінні - відступали на другий план.

Мухаммед вважався пророком, що передавав "одкровення". Його учні записували їх на пальмових листках, каменях. Вже пізніше ці записи були відредаговані і склали Коран.

Основою віровчення було визнання пророчої місії Мухаммеда. Віруючі повинні були щоденно здійснювати п'ятикратну молитву, сплачувати від усієї нерухомості 1/40 на податок - закат. Вважалося - що на користь бідних, справді ж - на користь державі. В місяці рамадані треба було дотримуватись посту і хоч раз у житті здійснити паломництво в Мекку.

Коран встановлював норми поведінки. Оскільки Мухаммед мав і політичну владу, його проповіді містили і норми в галузі права. Ось чому деякі країни не раз і не без успіху використовують його як закон. За Кораном непорушною є приватна власність, детально визначено право спадкування, укладення шлюбів і розлучень, опікунство. Існували різні заборони: пити вино, їсти свинину, займатися лихварством. Мусульманам належало брати участь у священній війні (джихад) з "невірними". Це положення виникло в часи війни Медини і Мекки і стало ідеологічним обгрунтуванням арабських завоювань.

Саме слово "Коран" означає "читання". Написаний він класичною арабською мовою, має 114 глав (сур), що не мають у розташуванні внутрішнього зв'язку. Ось приклад.

Глава 8, стих 42: "Знайте, що з усього, що ви берете у здобич, п'ята частина богові, посланнику та родичам його, сиротам, бідним, мандрівникам..."

Глава 9, стих 123: "Немає потреби віруючим виходити в похід усім, з кожного коліна їх би виходив якийсь загін, для того, щоб їм вчитися справам благочестя і щоб наставляти народ свій".

Глава 43, стих 31: "Ми роздаємо ...життєві потреби в цьому долішньому житті, звеличуєм одних над другим у ступенях, так що один з них тримає інших підвладними собі невільниками".

Мусульманська релігія і нова мусульманська держава надавали великого значення власності на землю. На врожай накладався податок - 1/10 - ушр. Ніхто не звільнявся від нього, навіть знать. Однак неосвоєні землі не підлягали розділу і повинні були поступати у володіння мусульманської общини. Без відома держави ніхто не мав права зайняти ці землі. Мухаммед широко практикував наділення своїх наближених земельними ділянками. Власник ділянки був зобов'язаний сплачувати державі податок, але земля передавалась у спадок.

Отже, в арабській державі вже на першому етапі його існування склалося 4 категорії земель: 1) землі племен, що були у спільній власності; 2) приватні землі - мюльк; 3) землі держави; 4) землі, пожалувані державою мусульманській знаті.

Виникали нові суспільні відносини. Іслам (буквально - покірність) передбачав централізацію. Керівниками мусульманської общини були, крім Мухаммеда, купці Абу Бекр і Омар.

Після смерті Мухаммеда правителі держави обиралися з його сподвижників і родичів, що одержували титул халіфів, заступників пророка. Таких виборних халіфів було 4: Абу Бекр (632 - 634), Омар (634 - 644), Осман (644 - 656), Алі (656 - 661).

Першим халіфам довелося придушувати збройні заколоти, очолювані лжепророками. Найкращим способом примирити простих арабів, а особливо бедуїнів, з державою та ісламом була політика широких завоювань, що давала б нові землі і багату воєнну здобич. Так почались арабські завоювання. Міжнародна обстановка була сприятливою. Тривала війна між Візантією і Іраном послабила цих сусідів Аравії.

Зібравши велике військо, араби зуміли почати війну одночасно з Іраном і Візантією. На 640 р. вони завоювали Палестину й Сирію, потім Єгипет (640 - 642). У 649 р. підійшли до Карфагена. У 631 - 651 рр. Повністю підкорили Іран. Раніш могутня держава Сасанідів перестала існувати. У 658 р. араби оволоділи Вірменією, частиною Грузії, а за Кавказом дійшли до землі хазар.

До початку VІІІ ст. араби залишали у завойованих країнах місцеві порядки й віру. Араби тільки переходили до класового суспільства і ще не оволоділи усім апаратом феодального управління. На землях, які раніше входили до Візантії та Ірану (були підкорені ними), населення дивилось на арабів, як на визволителів.

Частина арабів переселилась на нові завойовані землі. Інші лишилися кочівниками. В ряді місць, де араби жили й раніше, населення сприйняло їх мову, культуру. У Закавказзі, Ірані й Середній Азії - навпаки, араби сприйняли місцеві мову й культуру і асимілювались із місцевим населенням.

Величезні завоювання і багата воєнна здобич сприяли ще більшій майновій диференціації і росту соціальних суперечностей. Особливо це стало помітно за третього халіфа - Османа, який разом з оточенням - родичами-Омейядами, перейшов від політики опори на військо - воєнно-демократичних порядків - до опори на аристократію. За Османа знать захоплювала землі і нагромаджувала багатства в своїх руках.

Невдоволені - опозиція - групувались навколо Алі, кузена й зятя Мухаммеда, одруженого з його дочкою Фатімою. Їх стали називати шиїтами (шна - арабською група, партія). Спершу це було лише політичне угрупування і лише пізніше перетворилося на релігійну течію в ісламі. Головна вимога в шиїтів - щоб халіфом став Алі, а потім щоб халіфами були його нащадки. До шиїтів пристали селяни, бедуїни, що сподівалися на "справедливого халіфа".

У 656 р. повсталими шиїтами Осман був убитий. Четвертим халіфом був обраний Алі. Аристократи, в тому числі й Омейяди, відмовились визнати його. Почалась громадянська війна (656 - 661). Алі підтримували низи арабського народу. Але сам він діяв нерішуче і розчарував частину своїх прибічників. Вони його покинули і дістали назву хариджитів (ті, що пішли). Хариджити виступали за повернення до первісного ісламу, під яким розуміли соціальну рівність, спільне володіння землею, рівний поділ воєнної здобичі, вимагаючи також виборів халіфа усіма мусульманами. Хариджити були демократичною течією в ісламі. Згодом вони стали особливою сектою.

В середині VІІ ст. сформувалися 3 течії в ісламі. Перша - сунніти (усунна - зібрання розповідей про судження та вчення Мухаммеда. На основі сунни розроблений шаріат - звід мусульманських законів). Сунніти були прихильниками офіційного "правовірного" ісламу. Іх очолювали Омейяди на чолі з Муавією. Друга течія - шиїти, третя - хариджити, що згодом стали сектою.

Халіфат Омейядів. У 661 р. Алі було вбито одним із хариджитів. Халіфом знать проголосила Муавію. Це означало, що перемогла арабська знать. Омейяди керували халіфатом до 750 р. Столицею халіфату став Дамаск.

За Омейядів центральною областю халіфату стала Сирія. У ній розселилися ті арабські племена, що були опорою халіфів. Знову продовжилась громадянська війна. В VІІ - VІІІ ст. араби міцно утвердились у Північній Африці. У 711 р. вторглися в Іспанію й завоювали її майже всю.

Вторгались араби і в Малу Азію, доходили до Босфору й Мармурового моря, двічі блокували Константинополь.

На початку VІІІ ст. вони підкорили Вірменію, Картлі, Албанію. Кордон халіфату проходив по головному Кавказькому хребту до м. Дербент. Здійснювалися набіги й на хазарів.

У 705 - 715 рр. в Середній Азії араби завоювали Хорезм і області за Амудар'єю. Тут вони зіткнулися із тюрками-кочівниками і Китаєм, які теж претендували на ці землі. У 751 р. араби розбили китайські війська. У 712 р. - вторглися в Індію і завоювали Синд (суч. півд. Пакистан).

Завойовані землі переживали стадію феодалізму. Процес феодалізації йшов і у арабів, але у бедуїнів ще зберігались патріархальні і рабовласницькі відносини.

Головним власником земель залишалась держава, що обкладала населення податками і наймала землю окремих осіб. Основна форма земельної власності за Омейядів - мюльк - приватні землі (як аллод у Європі). Ним володіла знать. Селяни обробляли землі знаті за частину урожаю.

Величезні землі належали безпосередньо халіфу (землі савафі). Їх також за частину врожаю обробляли селяни, а прибуток йшов у казну. З халіфських земель робились і пожалування приватним особам - ікта. Вони були спадковими. Умова володіння - сплата податку на користь держави.

У халіфаті існувала чітка податкова система, що складалася з таких податків: закат-податок з ремесла, торгівлі, скотарства; подушне - джизья - з немусульман; поземельний податок.

Спочатку податки були нижчі, ніж у Візантії, Ірані чи в інших завойованих країнах. Окрім того, податки були чітко фіксовані. Однак, за Омейядів норми податків були переглянуті, все населення переписане, проведений перепис земель із врахуванням культур, що на них вирощувались і близькості до міста. Селянам заборонялося покидати свої землі. Податковий гніт посилився.

Система державного апарату була успадкована частково від сасанідського Ірану, частково - від Візантії. До Омейядів у державному апараті головну роль відігравали чиновники-неараби - перси, греки, а за Омейядів стали призначатися араби. Справи велись арабською мовою, яка стала міжнародною для величезного регіону.

Омейяди стали карбували власну монету. Була налагоджена пошта.

Халіфи мали і громадянську і духовну владу. Для управління величезною державою були введені намісництва, на чолі їх стояли еміри, які здійснювали воєнну, адміністративну та фіскальну влади. Вони мали двох заступників - по фінансах і суддю-каді. Таких намісництв було 5.

Важливим наслідком халіфату було поширення ісламу. Перших два століття ставлення до іновірців було терпимим - як це записано в Корані, а в Х ст. мусульмани вже складали більшість халіфату.

В опозиції до Омейядів, які спирались на арабську знать Сирії і Єгипту, знаходились Аліди і Аббасиди (нащадки дядька пророка Аббаса). Опозиція спиралась на невдоволення посиленням податків, що виявлялося в релігійних течіях.

У 630 р. підняли повстання шиїти на чолі з Хусейном, сином Алі й Фатіми - дочки пророка. Виступили й хараджити.

У 728 - 737 рр. повстали согдійці в Мавераннахрі, в 734 - 743 рр. - бербери в Магрибі й Іспанії, у 740 р. - шиїти в Куфі, у 744 - 747 рр. - хариджити у Дворіччі, Західному Ірані й Південній Аравії. Всі ці повстання вилились у другу громадянську війну, у повстання 747 р., що охопило Іран та Ірак.

Основну масу повсталих склали іранські селяни, до яких приєдналися іранські землевласники - дихкани.

Халіфат Аббасидів. Особливості арабського феодалізму.В результаті громадянської війни до влади прийшла нова династія - Аббасиди - нащадки дядька пророка. У 749 р. Аббасид Абу-ль-Аббас-Саффах був проголошений халіфом. Аббасиди розправились з повсталими, Абу Муслим був страчений.

Аббасиди прийшли до влади за підтримки іранської знаті і землевласників. Правляча верхівка набула напівіранського характеру. Столиця була в Багдаді (762 р.), побудована недалеко від сасанідської столиці Кшесифона.

Аббасиди не проводили активної завойовницької політики. Більше того, були втрачені Іспанія, де утвердилась династія Абдар-Рахмана (Омейяда) і ряд областей Магриба, але війни з Візантією продовжувались безперервно. На межі VІІІ - ІХ ст. Візантія змушена була платити данину халіфату.

Розвивались феодальні відносини. У ІХ ст. з'явився новий вид феодального володіння - вакф - землі мусульманських установ - мечетей, шкіл, богаділень, лікарень, духовних осіб. Вакуфні землі не обкладались податком. Деякі власники стали жертвувати свої землі у вакф, обумовлюючи, що частина прибутків буде йти не їм.

Все це вело до зменшення коштів, що надходили у казну. Халіфи стали віддавати збір податків на відкуп. Це вело до грабунків платників податків.

Селяни вважались вільними, але фактично вони не могли залишити землі. Йшло захоплення земель власниками ікта.

Селянська община розкладалась. В Єгипті, Сирії, Палестині, Південному Ірані община стала адміністративним об'єднанням селян, що відповідало за сплату податків.

В халіфаті усе ще було багато рабів, яких використовували в обслузі, у виробництві: в ремеслах, на рудниках, на пасовиськах. Була й работоргівля.

Більшого значення набувала торгівля з Індією, Індонезією, Китаєм, Африкою, хазарами, Руссю. Єдина держава забезпечувала вільне перевезення товарів.

У великих містах зосереджувалися торгівля і ремесла. Найбільше славилися іранські килими, але вироблялись і тканини, ювелірні вироби. З VІІІ ст. у Самарканді виготовляють папір для письма.

Міста у халіфаті не мали самоуправління. Управляли ними чиновники-хакіми, призначені центральною владою. Більшість ремісників залежали від світських чи духовних феодалів.

Халіфат як централізована держава мав таку систему управління: на чолі - халіф із світською та духовною владою. Головний його помічник у світських справах - великий візир, у духовних - кадій (суддя). Суд вівся на основі шаріату. Немусульманське населення судили свої релігійні глави - єпископи, рабини.

Армія халіфату складалася з кількох категорій військ: ополчення арабських племен, найманих військ і т. зв. гулямів. Гулями були рабами з тюрків, слов'ян, африканців, яких з юнацьких років виховували у відповідному дусі. Однак скоро гулями стали силою, що стала диктувати свою волю халіфам.

Аббасиди прийшли до влади на хвилі народного повстання, але не виправдали народних сподівань. Повстання продовжувались. У 751 р. - повстання Шарика в Бухарі, в 755 р. - в р-ні Нішапура і Рейа, у 776 - 778 рр. - грандіозні повстання під проводом Муканни у Мавераннахрі, у 778 - 779 рр. - в Гурані.

Особливо великою була селянська війна 812 - 837 рр. Під проводом Бабека, яка почалась в Південному Азербайджані і поширилась потім на Західний Іран аж до Ісфахана і Кермана. Боротьба йшла під гаслом секти хуррамитів, що проповідувала соціальну рівність, рівність прав на землю та інше майно. Їх ідолом була вільна селянська община з колективним землеволодінням. Кілька разів повсталі одержували перемогу над військами халіфату. Лише у 837 р., мобілізувавши величезні сили, і тільки після зради феодалів, які примкнули до повстання, халіфат зміг придушити його.

Ще одне велике повстання - зінджів. Повсталі 14 років (869 - 883) утримували в своїх руках великий район Південного Ірану і Хузістана. Вони взяли приступом місто і порт Басру. До повстання приєднались селяни і бедуїни, на бік повсталих перейшло наймане військо. У 879 р. керівник зінджів Алі Ібн- Мухаммед оголосив себе халіфом, став карбувати монету із своїм іменем. Створена рабами держава стала копіювати халіфат Аббасидів. Вожді зінждів стали перетворюватись у феодальних правителів. Не було відмінено рабство. Значна частина повсталих розчарувалася і стала відходити від повстання. Скориставшись цим, урядові війська розгромили зінджів.

Повстання зінджів мало значні наслідки. Після нього стало відмирати рабство. Скоротилось ввезення рабів з Африки, а у ІХ - Х ст. рабам були надані ділянки землі і вони перетворились у залежних селян.

Другим потрясінням для халіфату було повстання карматів. В кінці ІХ - у Х ст. воно охопило бедуїнів, ремісників і селян Сирії, Іраку, Бахрейна, Йємена і Хорасана. Карматам вдалося навіть створити свою державу, що проіснувала півтора століття. Ряд областей халіфата - Сирія, Єгипет - платили їм данину. Держава була рабовласницькою, мала близько 30 тис. рабів - негрів та ефіопів. З часом держава карматів, як і зінджів, перетворилась у звичайну феодальну.

Селянські повстання розхитували устої Аббасидської держави, але і сприяли певному обмеженню експлуатації селян і ремісників. У ІХ - першій пол. Х ст. Аббасидський халіфат розпався на окремі емірати. Вони різнились за етнічним складом населення, культурою, мовою, ступенем ісламізації. Колишні намісники халіфів перетворювались у самостійних правителів. Спочатку вони віддавали частину податків центру, а згодом перестали. Із 60-х рр. ІХ ст. халіфи стали маріонетками в руках власної гвардії.
Назад Зміст Вперед