UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Історична наука про проблему генезису феодалізму в Західній Європі

Предмет історії середніх віків та її періодизація.

Історія середніх віків вивчає закономірності та особливості розвитку людського суспільства в період, що прийшов на зміну античності – в V – першій чверті ХVІІ ст., становлення та розвиток феодальних відносин, утворення та функціонування держав, явища культурного та суспільно-політичного життя.

Термін “середні віки” вперше вжитий італійським гуманіста Флавіо Бьондо, що жив у ХV ст. Свій час гуманісти вважали таким , що істотно відрізняється від періоду після падіння Римської імперії і до середини ХІV ст. Цей період гуманісти бачили як темне царство панування церкви, її заборон на світське життя, увагу до людини тощо. Саме італійські гуманісти створили один із поширених стереотипів у поглядах на середньовіччя – як на час панування забобон, гоніння на вільнодумство і людські радощі. Це, звичайно, спрощений, поверховий погляд на суспільство того часу, оскільки середньовіччя є одночасно і періодом розвитку філософії, теології, мистецтв, поезії, утворення міст з їх багатоманітним суспільно-політичним життям тощо.

Періодизація історії середніх віків досі не є безспірною. Більшість істориків початком середньовіччя вважає падіння Західної Римської імперії –476 рік. Разом з тим розуміння того етапу, який переживали германські племена, що прийшли на територію Римської імперії, вимагає екскурсу в більш ранні часи. Ще більш неоднозначним є завершальний рубіж середньовіччя. Ряд істориків вважають, що середні віки тривали до великих географічних відкриттів і поширення гуманізму – ідеології молодої буржуазії. Для інших завершення середніх віків пов”язане з початком реформації – процесу, ініційованого буржуазією. Достатньо поширеною є погляд на середньовіччя як на період, що тривав до англійської буржуазної революції – до 40-х років ХVІІ ст. В такому разі прийнято виділяти час пізнього середньовіччя – з кінця ХV ст. до 1640 р. Його називають ще раннім новим часом.

Є й інший погляд на періодизацію середньовіччя. Його обмежують початком буржуазної революції в Нідерландах (1566).

Шляхи встановлення феодальних відносин в країнах Західної Європи.

Становлення феодалізму - складний і тривалий процес. З`ясування його в Західній Європі викликало гострі дискусії серед істориків ХVІІІ - ХІХ ст. Вчені поділялись на два табори - романісти і германісти. Романісти твердили, що в основі становлення феодальних відносин лежить еволюція відносин в римському суспільстві - економічних, політичних, моральних, релігійних, правових. Германісти ж вважали, що феодальні відносини визріли здебільшого у варварському середовищі при розкладі родової общини.

В другій половині ХІХ ст. ця дискусія набула ідеологічного забарвлення і відобразила національні суперечності цього часу. У 1875 р. була опублікована книга Фюстеля де Куланжа "Громадські установи стародавньої Франції", де ці установи виводились безпосередньо з Римської імперії. Це був час об`єднавчого процесу в Німеччині, на перешкоді якого об`єктивно стояла Франція. Історична дискусія політизувалась, що ускладнювало пошук істини.

Теорія синтезного шляху становлення феодалізму в Західній Європі намагається відійти від однобічного підходу - пов`язуванням феодалізму лише варварами, або римлянами. І в пізньоримському, і в германському суспільствах виникли передумови для формування феодальних відносин. Історично в Європі відбулось зіткнення і взаємодія цих суспільств, а значить і синтез протофеодальних елементів обох суспільств.

Теорія синтезного шляху становлення феодалізму дає можливість порівняти вплив античного і варварського компонентів у різні часи і в різних країнах. Спочатку германська община містила менше феодальних потенцій, ніж пізньоримське суспільство. Це пов`язане з тим, що родовий лад на час зіткнення з Римом в меншій мірі вичерпав можливості свого розвитку. Позначилась, очевидно, і межа що відділяла класове суспільство від докласового. Рабовласницькі відносини вже перебували в кризі і легше поступалися новим, феодальним. Згодом же, через поширення дрібного і середнього землеволодіння варварський компонент став вирішальним у дальшому поширенні феодалізму.

На європейських територіях, що підлягали безпосередньому впливу Риму, синтез виражений найбільш яскраво. Прикладом можуть бути Італія, Франція, Іспанія. До країн із слабким синтезом можна віднести ті, де римьска колонізація носила поверховий характер, як Англія, Придунав`я. На територіях, куди не сягав римський вплив - Скандинавський півострів, Східна Європа - мав місце безсинтезний шлях становлення феодальних відносин. Такий поділ носить умовний характер, оскільки кожен регіон мав свою специфіку розвитку. Крім римського безпосереднього впливу важливо, якими племенами і з яким розвитком він був завойований. Так, вестготи на момент свого закріплення в Іспанії вже близько століття проживали поруч з римлянами і контактували з ними, а лангобарди вторглись в Італію з районів більш віддалених і не були готові відразу сприйняти ні античну культуру, ні досягнення в господарстві. Скандинавія, території розселення слов'ян, не зазнавши прямого входження до Римської імперії, мали однак з нею опосередковані контакти.

Падіння Римської імперії стало тією умовою, що відділяє рабовласницьке суспільство від феодального, хоч, природно, становлення нового суспільного ладу - тривалий і складний процес. Утворені на території колишньої імперії варварські держави вже не були рабовласницькими державами, хоч ще й не були феодальними. Для варварів це був перехід від воєнної демократії до державності. Одночасно в суспільстві варварів відбувався перехід від общинного землеволодіння до приватної власності на землю. Поступово це привело до перетворення вільних селян-германців у залежних, а великих землевласників - незалежно від походження - чи галло-римського, чи варварського - у феодалів.
Зміст Вперед