UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Економічна криза. Розпочинаючи пропагандистську кампанію за незалежність, активісти Народного Руху розклеювали статистичні таблиці про душове виробництво головних видів промислової продукції в Україні. Таблиці були переконливими. За десятиріччя перебування у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу республіка досягла суттєвих результатів у розвитку економіки.

Однак за вражаючими показниками випуску промислової продукції приховувалась неприваблива картина. По-перше, радянська промисловість, у тому числі українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо чи опосередковано пов'язаної з воєнно-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості пов'язана з витратами величезних коштів упродовж багатьох років.

По-друге, так звані «базові галузі» української промисловості (передусім вуглевидобуток і металургія) давно вже не користувалися підвищеною увагою Держплану СРСР. У розвитку нових потужностей перевага надавалася іншим регіонам, із сприятливішими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, обмежувалось вкладення коштів в економіку Донбасу, натомість прискорено розвивалася видобувна промисловість Кузбасу

Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли. Річ у тім, що існуючі потужності в радянській промисловості десятиріччями майже не оновлювались за рахунок амортизації, тобто коштів, які входили в собівартість продукції, а не в національний доход. Частка амортизації, призначена для цілей оновлення (реновація), вилучалася в бюджет, а потім використовувалась для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою лише в командній економіці. На перший погляд, можливість додаткового (понад фонд нагромадження в національному доході) фінансування капіталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, сприятливо позначалася на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, які недоодержували створювані в них амортизаційні кошти й разом з тим не мали достатніх асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х pp., постійно відроджувана методами капітальних ремонтів. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічного становища.

Держплан СРСР створював підприємства «під себе». Йому було зручно мати справу з велетенськими підприємствами монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому чи техніко-економічному відношенні від території, на якій розташовувалась.

Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після розвалу СРСР вони буквально зависли у повітрі. Певний час ще підтримувалися старі виробничі зв'язки, хоч одразу ж виникли труднощі з фінансуванням.

Українська промисловість виробляла не більше 20 % кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції — напівфабрикати або комплектуючі вироби — призначалася для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати їх хоча б з політичних міркувань. Він підштовхувався прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Однак господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. По-перше, продукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, бо за світовими стандартами вона була неконкурентоспроможною По-друге, припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно — без фінансування.

Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Коли воно стало витіснятися дешевими видами палива, виникла залежність від нафти й газу. Власних родовищ нафти в Україні завжди було мало, а поклади шебелинського газу швидко вичерпались. Упродовж останніх ЗО років нафта й газ у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.

Входження колишніх союзних республіку світове господарство зробило неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найразючіший розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі Після того як Україна стала платити Росії і Туркменистанові реальну ціну за нафту й газ, питома вага витрат на енергоносії в продукції, яку вона виробля-ла, стрімко піднялася Відповідно у валовому внутрішньому продукті підвищилася частка витрат виробництва (собівартості) і зменшилася частка національного доходу (сукупного прибутку по всіх видах продуктивної діяльності).

Темпи зниження національного доходу в Україні виглядають катастрофічно у 1994 р він скоротився порівняно з 1989 р. (останній рік перед спадом виробництва) на 57,8 %. Реальний рівень спаду виробництва значно менший. 1989 р. обсяг виробленого в Україні національного доходу з урахуванням справжніх витрат на енергоносії був менший, ніж показує статистика.

Добиватися в умовах кризи економії палива шляхом запровадження енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже з падінням національного доходу вишукувати кошти на відповідні капіталовкладення стало нерозв'язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливості користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменистані паливо вітчизняним також навряд чи вдалося б. По-перше, устаткування підприємств давно було пристосоване для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні не зростав, а скорочувався: з 165 млн. т у 1990 р до 94 млн. т у 1994 р. По-третє, після чорнобильської катастрофи довелося переглянути в бік суттєвого скорочення всі плани використання енергії атома. В результаті сукупної дії чинників обмаль енергоносіїв стала найвужчим місцем української економіки. Вона великою мірою поглибила кризовий спад виробництва, властивий усім пострадянським державам в період трансформації економіки з командної в ринкову.

Ця трансформація відбувалася по-різному в Україні і Росії. Остання мала кращі стартові умови. По-перше, вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за час існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, бо володіла переважною більшістю підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. По-друге, в неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо По-третє, Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. В нас доводилося на порожньому місці створювати такі інституції, як Національний банк, посольства й консульства, експортно-імпортні організації тощо. Врешті, велике значення мала наявність у Росії (на відміну від України) політичної волі для реформування економіки. Росія була «підведена» до реформ . вкрай гострим продовольчим становищем у промислових регіонах.

Стратегія реформ у Росії виходила з монетаристської теорії. Відповідно до рекомендацій міжнародних економічних організацій входження у ринок відбувалося шляхом відмови від директивного втручання в народногосподарські процеси. Вважалося, що утворюваний ринок сам регулюватиме попит і пропозицію, курси валют, величину заробітної плати тощо. Такий курс загалом правильний, але його проведення вимагало знання законів ринкової економіки, обережності й поетапності у запровадженні монетаристських методів, наявності твердої виконавчої влади, спроможної своєчасно здійснювати соціальний захист найнезахищеніших категорій населення.

Російські реформатори в урядах Є. Гайдара і В. Чорномирдіна діяли методом проб і помилок. Але вони все-таки діяли, наполегливо просуваючись до ринку. Натомість українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти: до капіталізму чи до соціалізму? Відмова від нав'язаного комуністичною доктриною штучного поділу світу на суспільно-економічні формації відбувалася (якщо взагалі відбувалася) надто болісно й уповільнено. Формування твердої виконавчої влади затяглося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.

Ринкові реформи в Україні все-таки розпочалися, але не з волі керівництва держави, а за «законом сполучених посудин». її господарство, надто тісно пов'язане з російською економікою, змушене було плентатись у фарватері курсу, який прокладався за межами кордонів нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіант трансформації командної економіки в ринкову Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарства інших країн.

Ринкові реформи в Росії почалися з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні того ж року підвищилися в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Подорожчання енергоносіїв розкручувало спіраль інфляції. Падіння виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету дедалі збільшувались. Дефіцит покривався випуском не забезпечених Продукцією паперових грошей

Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. Протягом 1992 р гроші знецінилися в 21 раз, а 1993-го—в 103 рази. Таких масштабів інфляції в цей час не було в жодній країні світу.

Національний банк України з 1994 р. розпочав жорстку дефляційну політику і в липні домігся найнижчого (2,1 %) рівня інфляції за попередні 3 роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості по виплаті заробітної плати, пенсій та ін. соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві.

Такі самі явища спостерігалися і в Росії, але у значно менших масштабах. Б. Єльцин у березні 1994 р. назвав кризу неплатежів явищем, що загрожує національній безпеці. Між тим параметри платіжної кризи в Україні перевищили заборгованість російських підприємств та організацій майже вдесятеро.

Інфляція практично припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася за 1990—1994 pp. вчетверо, а чисельність науковців у народному господарстві — утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ Національної академії наук та університетів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядались як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Перехід на купони було здійснено за півроку. У середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони.

Гривню передбачалося пустити в обіг ще 1992 р. Але невпинне погіршення ситуації в економіці унеможливило це. Курс купоно-карбованця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й 4-х доларів. 1995 р. стали використовуватись мільйонні купюри.

В умовах інфляції такого масштабу відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювались, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними.

Намагаючись перешкодити знеціненню купонокарбованця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара і рубля. Але це спричинило лише зростання оборотів «тіньової економіки», посилення корупції в державному апараті, перевитрат виробників під час експорту продукції, втечу капіталів за кордон. За різними оцінками, напр. 1994 р в розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд., а поза її межами — від 10 до 20 млрд доларів США. Цей відплив валюти остаточно знекровив українську економіку.

Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку Врешті-решт, в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Але це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. Зубожілі люди у відчаї дедалі частіше почали питати себе: якщо керманичі держави не спроможні забезпечити життєдіяльність суспільства, то чи не краще було б відродити Радянський Союз? Поширилася легенда про те, що причиною розпаду СРСР була «біловезька змова» Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича. Під час виборчого марафону 1994 р. немало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили «партію влади» Дія багатьох її представників національні інтереси вийшли на перший план порівняно з корпоративними. Врешті-решт, втрата державності дошкульно вдаряла й по корпоративних інтересах, бо перетворювала «партію влади» в те, чим вона вже була до 1991 p., — виконавця рішень, які приймалися за межами України.

Тому проголошену новообраним президентом Л.Кучмою в жовтні 1994 р. стратегію економічних перетворень Верховна Рада в принципі схвалила. Не змінюючи радикально складу Кабінету міністрів, президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, й розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу.

Деякі депутати висловили незгоду із заходами президента Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею і валютним курсом У запропонованих заходах не було нічого нового. Адже восени 1993 р. уряд уже розпочав згортання ринкової лібералізації, запровадженої раніше під впливом російських реформ. Тоді закрилися торги міжбанківської валютної біржі, було введено нереально низький фіксований валютний курс і відновлено ліцензування експорту багатьох товарів. Та адміністративне втручання в макроекономічні процеси призвело до подальшого поглиблення кризи Як уже зазначалося, різко зросла інфляція, збільшилося від'ємне сальдо платіжного балансу, економічна активність стала в небезпечно великих масштабах переміщуватись з легальної сфери у нелегальну. Посилення притаманного командній економіці директивного начала спричинило зворотний результат: послаблення реального впливу держави на розвиток народногосподарських процесів, нарощування обсягів неврахованого виробництва та позабанківського грошового обігу, масове приховування, в тому числі за кордоном, прибутків від реалізації продукції та невиплат податків. Блокування реформ вело у безвихідь. Саме такий висновок було зроблено в доповіді «Шляхом-радикальних економічних реформ», представленій Л. Кучмою у Верховну Раду.

Одночасно з першими заходами, спрямованими на економічну лібералізацію, президент зробив ефективні кроки щодо поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами України на світовій арені — Росією і США.

У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за З роки економічні зв'язки. Мова не йшла про механічне відтворення зв'язків, властивих для загальносоюзного народногосподарського комплексу, Це було б і неможливо, бо вже не існувало колишньої неринкової Росії. Не йшлося також про одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, що означали б ущемлення державного суверенітету. Але можливості для взаємовигідного економічного партнерства на рівноправній основі між Росією та Україною надзвичайно великі. їх не можна не використовувати, особливо в тяжкий для обох країн період переходу до ринкової економіки.

У взаємодії з Верховною Радою Л. Кучма оперативно розв'язав проблему приєднання України до Договору про нс-розповсюдження ядерних озброєнь, нерозв'язаність якої істотно затьмарювала відносини із США. Під час його візиту до Вашингтона було укладено нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, які одержують допомогу від США, Україна посідає четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту, Росії.

Назад Зміст Вперед