UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Політичні процеси. Комуністична партія здійснювала диктатуру через ради. Партійні вожді не відчували необхідності в конституційному оформленні своїх владних повноважень. І лише тоді, коли підвалини тоталітаризму захиталися під впливом ще прихованої кризи, вони визнали за необхідне зафіксувати свою причетність до влади у 6-й статті конституції 1977 р. Боротьба за скасування цієї статті на з'їздах народних депутатів СРСР, яка врешті-решт увінчалася успіхом, стала початком кінця як партійної диктатури, так і самої державної партії. Неспроможна пристосуватися до нової політичної ситуації, консервативна частина партапарату зробила спробу утриматися при владі силою. Коли путч провалився, пішли в небуття як державна партія, так і створена нею багатонаціональна держава.

Успадкована від партії влада мала диктаторську природу. Проте ради завжди були не носієм диктатури, а «передавальним пасом» від партії до мас. В умовах демократизації суспільства, коли можливості апаратних працівників маніпулювати виборчим процесом обмежилися, вплив електорату на ради відповідно зріс. Будучи залежними від волі виборців, не маючи повноважень, співставних з повноваженнями КПРС, та націленої на абсолютну владу партійної організаційної структури, ради не могли задовільно справлятися з диктаторською владою. Наслідком цього стало загальне падіння ефективності державного управління в усіх його ланках і послаблення авторитету влади. Посилилася некерованість процесами суспільного розвитку. Це боляче позначилося на суспільному житті, бо держава залишалася власником і розпорядником переважної частки продуктивних сил.

Протягом 1992—1994 pp. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного суспільства до демократичного багато з них виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. Законодавців звинувачувати у цьому не варто. У пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного табору») створилась унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не пасував нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до нагальних проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко виявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, залишалася значно ліпшою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь як найповільнішого просування в реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Існувала ще одна причина декларативності деяких законів Верховної Ради: незабезпеченість їх відповідним механізмом впровадження. В міру того як законотворчі позбувалися рис непрофесійності, ця вада поступово згладжувалась.

Зникнення з історичної сцени комуністичної партії ініціювало трансформацію влади з диктаторської в демократичну незалежно від усвідомленої волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще на останньому етапі існування державної партії, з проведення перших вільних виборів до українського парламенту. Суть його полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах «радянської влади», на залежні від електорату законодавчу й виконавчу гілки влади.

27 липня 1991 р. Верховна Рада ухвалила заснування посади Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні владні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто попереджувати переростання будь-якої з них у диктатуру.

У чинній з 1978 р. конституції України вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні й підзвітні Радам народних депутатів». Після запровадження посади президента в конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою виконавчої влади України».

Суперечність між цими нормами могла бути розв'язана лише прийняттям нової конституції з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Верховна Рада України ще 19 червня 1991 p., тобто під час існування СРСР, ухвалила концепцію нової конституції. В цьому вона випередила всі інші республіки. Однак конституційний процес відбувався уповільненими темпами. Продиктовані життям зміни раз у раз вносили до конституції 1978 р. Усі колишні союзні республіки прийняли нову конституцію, а Україна до 1996 р. жила за перелицьованим основним законом радянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело-до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоч багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Однак гальмування демократичних перетворень, і перш за все економічних реформ виявилося вкрай небезпечним. Добре чи погано, але радянська влада завжди забезпечувала безперебійне функціонування державних установ, від яких залежали практично всі сфери суспільного життя. Навпаки, у пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади і президента як представника виконавчої влади.

У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон пр_о запровадження посади представника президента. Законом встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. Вказувалося, що представник президента забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої влади, контролює діяльність органів місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності. Разом з цим представник президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили законові. Він міг тільки призупинити їхню дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права вирішувати питання, що входили до компетенції місцевих рад. Інститут представників президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Разом з тим взаємовідносини між представниками президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. При внесенні змін і доповнень до закону про представників президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами у своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники президента, не було взято до уваги.

Конституційно не визначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб усередині виконавчої гілки влади, передусім президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього президентові.

У квітні 1991р. хвиля страйків, у яких важливу роль відігравали студенти, примусила В. Масола подати у відставку. Цей досвідчений професіонал з 1979 р. виконував функції заступника голови Ради Міністрів, а з 1987-го — очолював уряд. Після відставки В. Масола на чолі уряду, що дістав назву Кабінету міністрів, яка вказувала на його підпорядкованість президентові, поставили першого заступника Масола В. Фокіна. Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна зазнавав майже безперервної критики з боку партій, профспілок та громадських організацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалось. Але між президентом і главою уряду не виникло політичних розходжень. Врешті-решт Л. Кравчук змушений був «здати» Фокіна. За його поданням Верховна Рада у жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму, який очолював одне з найбільших у світі підприємств із виготовлення ракет стратегічного значення у Дніпропетровську.

Для президента Л. Кучма виявився не таким поступливим підлеглим, як В. Фокін. До того ж новому прем'єр-міністрові довелося працювати в економічній ситуації, що значно погіршилася. Навесні 1993 р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук запропонував парламентові, щоб президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і дістав право приймати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада не підтримала Л. Кравчука. Не погодилась вона й на відставку Л. Кучми, яку останній запропонував після висунутих президентом пропозицій. Разом з тим Л. Кучма дістав повноваження видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати у певних межах чинні закони. Кучма й Кравчук так і не знайшли спільної мови. Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку.

Отже, навіть окремі політичні діячі за браком конституції, за-снованої на поділі влади, і через відсутність законів, котрі визначали б компетенцію посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності парламенту чи колективних органів влади на місцях, то їхня робота час від часу заходила у глухий кут з інших причин, як-от: впливу на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли вислуховувати аргументацію опонентів, знаходити баланс інтересів і свідомо залишати за противником певні позиції, тобто йти на компроміс, не мали досвіду політичної боротьби парламентського типу. Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму, завжди властивий новостворюваній еліті раніше пригноблених націй.

Складність політичного становища України поглиблювалася відсутністю масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на широке поповнення внаслідок відсутності в суспільстві традицій багатопартійного життя. КПРС була не політичною партією, а державним утворенням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворювані партії. Тому більш-менш масовими організаціями залишалися через різні причини тільки соціалісти й комуністи, з одного боку, і національно-демократичні сили — з другого. Соціалісти й комуністи поповнювали свої лави за рахунок людей переважно старшого покоління, які не сприймали змін у суспільстві, що позначалися здебільшого негативно на їхньому добробуті й суперечили засвоєним ідеологічним цінностям. Народний Рух України, коли він виступав не як партія, а у вигляді слабо оформленого громадсько-політичного об'єднання, увібрав у свої лави сотні тисяч людей. Вони бажали в його організаціях активно сприяти зламові тоталітарного ладу і державотворчій роботі.

На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного Руху в лютому — березні 1992 р. метою подальшої діяльності було визначено утвердження незалежності України й розбудову правової демократичної держави. У прийнятих документах проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме в конституційній опозиції до виконавчих структур. З'їзд обрав 3 співголів НРУ — 1. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.

Після з'їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Значна їх частина вирішила, що із здобуттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитись від опозиційності. Вони почали займати відповідальні посади в президентських структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола, продовжували боротьбу з властями.

На IV з'їзді у грудні 1992 р. перетворення Руху в політичну партію завершилося. Помилково перебільшуючи вплив своєї партії на маси, її лідер В. Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія із збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту провалилася.

КНРС, що існувала в республіці у формі Комуністичної партії України, після заборони відродилась у вигляді кількох опозиційних партій. Вони активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Катастрофічна ситуація в народному господарстві обмежила вплив національно-демократичних партій. Натомість серед населення зросла підтримка партій комуністичного спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на часто справедливій критиці властей, хоч і зловживали відірваними від реальності гаслами соціальної справедливості.

Невелика частина номенклатури, в основному старшого покоління, залишилася на старих позиціях в ідеології. Не бажа-ючи поступатися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах. Натомість деякі представники компартійної номенклатури, користуючись прихованим «золотом партії» або своїм впливом у господарських структурах, започаткували невеликий ще прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм.

Основна частина номенклатури утворила т. зв. «партію влади». Це люди, основною професійною ознакою яких є причетність до влади, — фахівці різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи. Без них життя суспільства у своїх організованих формах розвалилося б.

В останні роки горбачовської перебудови партійні функціонери активно пересідали в керівні крісла радянських структур. Це вдалося лише тим, хто спромігся пройти крізь сито вільних виборів. Своєрідна «чистка виборами» оздоровила номенклатуру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу в неї практично не виявилось. Адже державна партія десятки років була єдиною владною структурою і добирала собі за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найздібніших людей з усіх прошарків суспільства.

Деідеологізованим компартійним прагматикам вдавалося контролювати і навіть певною мірою спрямовувати суспільно-політичні процеси в Україні, що розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК КПРС. Вони з легким серцем погодились на заборону компартії. Коли Народний Рух при широкій суспільній підтримці висунув гасло незалежності України, ці прагматики не заперечували й проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти й уперше відкрила перед нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, «партія влади» зустрілася все-таки з викликом людей, які виринули на поверхню політичного життя у мітинговій стихії початку 90-х pp. За допомогою антикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідченнями про жахіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їхні місця. Однак демагогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади», будучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді «партія влади» посіла переважну більшість місць. Представники її були в основному безпартійними. Спочатку ця безпартійність компартійних функціонерів являла собою наслідок заборони КПРС. З часом у їхньому середовищі, як і в суспільстві загалом, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни. Однак «партія влади» воліла залишатися безпартійною. Належність до будь-якої партії звужувала поле маневру. До того ж популярність політичних партій була низькою.

При різниці поглядів окремих членів «партії влади» на майбутнє існувала спільна для всієї корпорації риса: обережність у підході до реформ. В умовах, які характеризувалися поглибленням кризи, ці люди вже мали владу. З кризи треба було виходити — з цим погоджувались усі, — але так, щоб не втратити владу.

Представники колишньої компартійної номенклатури в парламенті легко пристали на ідею запровадження інституту президента. Коли Л. Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчисельніших у «партії влади» груп, що представляла радянські структури, зайняла непримиренну позицію у питанні про передачу виконавчих функцій від виконкомів рад до президентської вертикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні й квітні 1991 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі.

Виборці з обуренням реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. Переважну більшість тих народних депутатів попереднього складу, котрі балотувалися на новий строк (138 із 188), не було обрано. В парламенті різко зросла питома вага лівих партій. Провідне місце за кількістю депутатів з величезним відривом від ін. партій посіли комуністи (86 чол.). На . другому місці залишився Народний Рух (20 чол.), на третьому — Селянська партія (18 чол.), на четвертому — Українська республіканська партія (9 чол.). Половина обраних депутатів пройшла як безпартійні.

Було заповнено лише 338 депутатських місць із 450. Багато громадян залишилися вдома, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Певну частину депутатів було обрано в нових турах голосування влітку і восени. У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти на рік призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися за такі, що не відбулися через неявку виборців, або депутата не було обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори президента України. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.

Головою Верховної Ради було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву про готовність дотримуватись діючої конституції і змінювати її положення лише за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися вирішити ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Наприкінці 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про владу. Він містив конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Проект не міг не порушувати багатьох статей конституції 1978 p., побудованої, як усі попередні радянські конституції, на засадах неподільності влади. За цим документом Верховна Рада мала віддати президентові значну частину владних повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену 1991 р. в конституцію статтю про запровадження посади президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й повільно. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на людей та матеріальні цінності.

Одначе 18 травня 1995 р парламент прийняв закон «Про державну владу і місцеве самоврядування». Згідно з ним президент ставав одноосібним главою Кабінету міністрів, склад якого він мав формувати сам, без узгодження і затвердження Верховною Радою. Він повинен був очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді виконавчих комітетів рад не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких президент мав призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету й програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрації. Усі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, виявилася потрібною конституційна більшість голосів, тобто 2/3. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжним. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття основного закону конституційної угоди між президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затятися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31 травня 1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цього надзвичайного кроку Майже 4-річний досвід незалежної України, підкреслювалось у зверненні, свідчив про те, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, а також інтелектуального й духовного життя, наступу злочинності, зубожіння великих мас населення Без перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, наголошував президент, без створення дійової виконавської вертикалі, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, ми й далі тупцюватимемо на місці. Оскільки навколо закону про владу було розгорнуто політичну кампанію, під час якої президента звинувачували у намаганнях здійснити антиконституційний переворот, Л. Кучма й вирішив вдатися до народного волевиявлення. Питання у бюлетені опитування громадської думки ставилося руба: кому ви борці довіряють — Президентові України чи Верховній Раді України?

Однак до опитування справа не дійшла. У червні 1995 р. Л. Кучма-й О. Мороз підписали конституційну угоду, до якої приєдналася більшість членів Верховної Ради України. Шлях до утворення дієздатного уряду було відкрито. Головою уряду став Є. Марчук.

Назад Зміст Вперед