UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Зміцнення національної державності. Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була несподівано дружною: за грудень 1991 р. незалежність України визнали 68 держав.

Для США дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак цю подію американська адміністрація сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розповзанням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю, після США і Росії, ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не збирається використовувати для здійснення державної безпеки ядерний потенціал, успадкований від СРСР, президент Дж. Буш поставився з певним острахом до появи у Європі незалежної України. А проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ почало розгортати мережу своїх посольств. В одну з найсерйозніших виросла кадрова проблема. Україна завжди залишалася на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності й майже не створювала країнознавчих науководослідних установ, не готувала фахівців із знанням мов, окрім найпоширеніших.

Але чи не найбільше важило для України визнання її незалежності з боку Росії. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Останній був легітимним. Адже кожна союзна республіка мала конституційне право поставити питання про свій вихід з Радянського Союзу.

Визнавши Україну одним із перших, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності незалежних держав. У документах про утворення СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не визначався. У деяких угодах передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних вирішувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими й виконавчими органами членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД в державу — конфедеративний чи навіть федеративний союз.

Підтримуючи курс на економічне зближення в рамках СНД, який був життєво необхідним для України, її керівництво уважно стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у воєнно-політичний блок, а тим більше —у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та ін. документів, у тому числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції. З цієї кількості Україна підписала близько 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.

Таким чином, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке мало б зберегти й по змозі розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її погляду, мета цього механізму полягала передовсім у сприянні успішному розв'язанню нагальних проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали в рамках СНД політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Прагнення російського керівництва будь-що надати інститутам СНД державних функцій випливало, перш за все, з його небажання втрачати контроль над українськими територіями, де проживає багато росіян. Таке небажання яскраво виявилось уже при підписанні 19 листопада 1990 р. першого російсько-українського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. З ініціативи російської сторони ключову статтю договору було сформульовано двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною і України Росією не за будь-яких умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах».

Через 2 доби після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б. Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з боку України заяву було дезавуйовано, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Попова викликала кризу в російсько-українських взаєминах.

Українське керівництво дотримувалось у відносинах з Росією зваженої політики, намагаючись розв'язувати болючі питання шляхом переговорів. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських стосунків і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того як Радянський Союз розпався, витрати на переселення і налаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Шануючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася гостро актуальною. З'їзд народних депутатів Росії у грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, розташованому на території України, статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН також визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Дотримуючись міжнародних угод про непорушність повоєнних європейських кордонів, Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Разом з тим він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував близько 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші суціга Росія вивела з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування флоту об'єктивно пов'язане з береговою інфраструктурою. Влітку 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділили багато уваги проблемам будівництва її Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність Радянської армії у 3-х військових округах на території України (Київському, Прикарпатському та Одеському) становила 726 тис. чол.

Парламент прийняв за два роки майже 50 документів щодо регламентації будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформування управлінських структур, формування воєнно-технічної політики, організація матеріального забезпечення армії і системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей тощо. Отже, процес будівництва Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою документи готувалися на належному професійному рівні. Це зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких питань і нерідко призводило до перевитрат державних коштів.

Будівництво Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки.

Було розроблено програму скорочення Збройних сил. За З роки звільнилося взапас понад 100тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсивнішим, оскільки первісна чисельність армії суттєво перевищувала критерії розумної достатності, що визначалося воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для військових і розгортання мережі закладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів у запас уповільнився. Згідно із затвердженими планами Збройні сили України до кінця 2000 р. мають скоротитися до 220 тис. чоловік.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди наголошувала на своєму бажанні стати у майбутньому неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина також виходила з цієї основоположної тези, хоч у парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Заключну крапку було поставлено на зустрічі глав держав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це-співтовариство має іншу назву — Організація європейської безпеки та співробітництва). 5 грудня 1994 р. в Будапешті президенти Росії та США і* прем'єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітетові, й таким чином отримати якісь вигоди. Окремі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Серед ін. законів і постанов, прийнятих Верховною Радою після проголошення Акта про незалежність України, слід виділити постанову від 9 вересня 1991 p., якою на території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Ця постанова започаткувала вихід України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився закон «Про громадянство України», 7 листопада — «Про державний кордон». Таким чином, ще до референдуму, який затвердив Акт про незалежність, були підготовлені передумови для перетворення України із союзної республіки в самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалась відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки. 15 січня 1992 р. президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». Затверджувалася мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна». 28 січня Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий національний прапор. Малим гербом України затверджувався тризуб. Отже, як і Українська Народна Республіка, що виникла після революції 1917 p., посткомуністична Україна перетворила українську національну символіку на державну.

Назад Зміст Вперед