UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Проголошення незалежності України. На перший погляд, поглиблення політичної та економічної кризи свідчило, що здійснювана «згори» перебудова цілковито неспроможна. Саме так заявив М. Рижков, залишаючи посаду голови Ради Міністрів СРСР.

Якщо прем'єр-міністр уявляв перебудову як вдосконалення існуючого ладу, то він мав рацію: вдосконалення не вийшло, лад виявився нездатним до реформування. Проте за кілька років країна пройшла величезну відстань по шляху до нового якісного стану. Започаткований 1985 р. політичний курс розхитав підвалини тоталітарного ладу, який уже давно перебував у стадії розкладу. Результатом перебудови стало усвідомлення неможливості й далі жити в умовах тоталітаризму. Суспільство стало іншим.

Консервативні сили відчайдушно опиралися процесові демократизації, але не змогли запропонувати позитивної програми, здатної забезпечити нормальну життєдіяльність держави. Не могли вони й спинити зростаючої хвилі національно-визвольного руху, спрямованого проти диктату всевладних союзних відомств і комуністичної диктатури в цілому. Ця боротьба не являла собою протистояння пануючих і пригноблених націй. Провідну роль у ній відіграла якраз Росія, де стрімко зростав політичний вплив висунутого перебудовою нового лідера — Б. Єльцина. Суть цієї боротьби полягала у відмові республік, що оголошували свій суверенітет, підпорядковуватись союзному диктатові. І навпаки, центр, що його уособлював насамперед президент СРСР М. Горбачов, прагнув зберегти якнайбільше влади над республіками, щоб «не розвалити державу».

У Верховній Раді УРСР протистояння між більшістю депутатів, яка належала до КПУ, і організованою в Народну Раду демократичною меншістю заблокувало прийняття багатьох прогресивних законодавчих актів. В окремих випадках уже чинні нові закони саботувалися контрольованими КПУ виконавськими структурами влади. Спільну мову народні обранці інколи знаходили лише в питаннях, пов'язаних з державним статусом республіки. Прикладом може бути майже одноголосне прийняття Декларації про суверенітет України. Коли ж виникла потреба переходити від декларативних заяв до діла, КПУ як складова і невід'ємна частина КПРС робилася дисциплінованим провідником волі всесильних союзних структур влади. Питання про її організаційне відокремлення від КПРС, яке дедалі частіше ставили рядові члени партії, партапарат вважав єретичним. Але народ України бажав наповнити Декларацію про суверенітет реальним змістом. Тому КПУ швидко втрачала підтримку мас. Співвідношення сил у парламенті республіки дедалі менше відповідало настроям у суспільстві.

У Верховній Раді СРСР активно діяла депутатська група «Союз», що значною мірою відбивала інтереси воєнно-промислового комплексу. Об'єднуючи навколо себе інші консервативні сили, «союзники» завзято боролися за збереження унітарної суті Радянського Союзу й погоджувалися тільки на «оновлення» або «вдосконалення» зовнішніх форм державності. Під тиском консерваторів Горбачов виніс на всенародний референдум питання про майбутню долю країни у такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Така ускладнена формула, а також зловживання виразами, що не мали юридичного змісту («оновлена федерація», «повною мірою»), були потрібні партапаратові, аби заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій. Відбувалася відверта політична спекуляція на цілком природному прагненні абсолютної більшості населення стабільності. Передбачаючи позитивні результати референдуму, консерватори намагалися використати їх для косметичного реформування сталінських імперських структур і стати на перепоні справжньому суверенітетові республік.

У цій ситуації голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із загальносоюзним референдумом провести в Україні опитування населення щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. Незважаючи на негативну реакцію першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка (який змінив на цій посаді В. Івашка), Верховна Рада УРСР затвердила додаткове питання в такому вигляді: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

17 березня 1991 р. народ України відповів на обидва питання У голосуванні з першого взяли участь 31 514 тис. чол., або 83,5 % від кількості тих, хто отримав бюлетені. На питання союзного бюлетеня відповіли «так» 22 111 тис. чол., або 70,2 %, і «ні» — 8820 тис. чол., або 28 %. Незначну кількість бюлетенів було визнано дільничними комісіями недійсними.

В опитуванні з другого питання взяли участь 31 465 тис. чол., або 83,5 % від кількості громадян, які одержали бюлетені На питання республіканського бюлетеня відповіли «так» 25 225 тис чол., або 80,2%, і «ні»—5656 тис. чол., або 18%. Таким чином, виборці України висловили своє схвальне ставлення до Декларації про державний суверенітет.

Після референдуму розпочався т. зв.' «новоогарьовський процес», змістом якого були переговори керівників 9 республік (включно з Україною) з президентом СРСР про новий союзний договір. В останньому його проекті передбачалося, що союзні відомства залишаться без переважної частини прерогатив. Цей варіант не влаштовував «союзників» у парламенті СРСР і керівників союзних відомств, які втрачали свої посади. Вони навіть не звернули уваги на те, що Радянський Союз мав стати федерацією республік, а не співдружністю суверенних держав конфедеративного типу, не оцінили зусиль Горбачова, який рятував державну цілісність країни. Попереднє підписання договору планувалося на останню декаду серпня. Було цілком ясно, що союзний договір — компроміс між республіками і центром.

Такий компроміс не міг задовольнити й радикальні кола. Зокрема, під впливом депутатів від Народної Ради український парламент зарезервував за собою право повернутися восени до вивчення питання про союзний договір під кутом зору його відповідності Декларації про суверенітет України.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі і зробили спробу перебрати всю повноту влади до своїх рук. Не маючи позитивної програми, вони прагнули одного: зупинити процеси демократизації в усіх ланках суспільного життя, повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір мас. Народ підтримав президента Росії Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції президента СРСР. Одночасно виявилося небажання основної частини армії, а також військ КДБ і МВС брати участь у розв'язуваній путчистами громадянській війні. На третій день організатори перевороту визнали свою поразку.

Центр подій в Україні зосередився у столиці. Вранці 19 серпня командуючий сухопутними військами СРСР генерал Варенников у супроводі Гуренка й місцевих генералів прибув до голови Верховної Ради і попередив його, що невиконання наказів путчистського органу влади — ДКНС (Державного комітету з надзвичайного стану) — це вже підстава для негайного запровадження у республіці надзвичайного стану. Опинившись перед загрозою введення в Україну танкових армій, не контролюючи розміщені у республіці величезні Збройні сили, Л. Кравчук зайняв надто обережну позицію. Кількагодинне засідання президії Верховної Ради закінчилося безрезультатно. Члени Народної Ради наполягали на заяві про невизнання ДКНС, члени президії від КПУ відмежовувалися від цього. В результаті українське керівництво не висловило навіть моральної підтримки президентові Росії, який мужньо протистояв путчеві.

Цілоденне засідання 20 серпня закінчилося половинчастим рішенням. У ньому, однак, не визнавалася дія постанов ДКНС на території України, що було надзвичайно суттєво. Контрольовані КПУ облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали ДКНС, причому не під тиском, бо надзвичайного стану в Україні не було запроваджено, а за ідейними переконаннями.

23 серпня, тобто вже після провалу путчу, політбюро ЦК КПУ опублікувало документ, в якому зробило марну спробу «виправдатись». У ньому засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», критикувався ЦК КПРС, який «своєчасно не дав оцінки цим подіям, не інформував про їх суть партійні комітети на місцях». Вранці цього ж дня в опечатаному приміщенні Львівського обкому КПУ було вилучено документи протилежного змісту. Вони незаперечно свідчили, що натхненник і організатор путчу — партапарат. Зокрема, у шифрограмі секретаріату ЦК КПУ, надісланій обкомам 19 серпня, вказувалося: «Заходи, що вживаються керівництвом країни по стабілізації становища і виходу з кризи, відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України».

Після провалу путчу стало зрозумілим, що «новоогарьовський процес» не пішов, компромісний проект договору безнадійно застарів і Радянський Союз як федерація існувати нездатний.

24 серпня відбулася позачергова сесія Верховної Ради УРСР. Вона проголосила незалежність України, тобто самостійної Української держави під назвою «Україна». З моменту проголошення незалежності на її території набували чинності її закони Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. Верховна Рада України прийняла також постанову про політичну обстановку і негайні дії по створенню умов для упередження нових спроб військового перевороту. З цією метою визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного суду. Раді Міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня президія Верховної Ради прийняла указ про тимчасове припинення діяльності КПУ, а також про опечатування і взяття під охорону службових приміщень партійних комітетів, з тим щоб забезпечити збереження майна і документів від розкрадання, руйнування та знищення. ЗО серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія беззаперечно довела участь партапарату в підготовці і здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав указ «Про заборону діяльності Компартії України». Закінчилася насичена історичними подіями остання серпнева декада І991 р.

1 грудня 1991 р. — знаменна дата у багатостраждальній історії століттями позбавленого своєї державності українського народу. У цей день відбулися референдум і вибори Президента України. До списків були занесені 37 886 тис. громадян. У бюлетень по референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2 % від загальної кількості включених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» —28 804,1 тис. громадян, або 90,3 %. Позитивну відповідь дало населення всіх обл. України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля.

У голосуванні по виборах президента України взяли участь 31 892,4 тис чол. До виборчого бюлетеня було включено 6 кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл та І. Юхновський. За Л. Кравчука висловилося 19 643,5 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні, тобто 61,6 %. Отже, голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців.

Наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиріч. Зійшла у минуле радянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертво прив'язувала Україну до тоталітарної імперії. Перед новонародженою державою постало завдання наповнити реальним змістом Акт про незалежність. На порядок денний стали перш за все народногосподарські проблеми: демонополізація і приватизація державної власності, роз-гортання підприємництва, створення цілісної інфраструктури для вільного обігу товарів, капіталів і праці, переведення на ринкові засади економічного співробітництва з новими державами — республіками колишнього Союзу і з країнами Східної Європи, налагодження торговельних, фінансових та ін. зв'язків з усіма країнами світу.

Назад Зміст Вперед