UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Перебудова. Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М. Горбачова, обраного на цю посаду в березні 1985 p., після смерті малоосвіченого, інтелектуально обмеженого канцеляриста К. Черненка. Сьогодні, коли політична кар'єра Горбачова закінчилася, можна зробити висновок, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не мали чіткого окреслення. Перебудова починалася під традиційно оптимістичним гаслом «прискорення соціально-економічного розвитку». В іншому разі тодішнє політичне керівництво КПРС негайно витіснило б новаторів із свого середовища. Навіть через 5 років, коли події набули необоротності, серед делегатів XXVIII з'їзду КПРС виявилося чимало затятих захисників тоталітаризму.

Мільйони людей, що пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, не були готові негайно відмовитися від ідеологічних догм. Хоч реформи назріли й перезріли, кожен член суспільства (в тому числі вчені-суспільствознавці, представники партійно-державного керівництва) мав особисто вистраждати перебудову. Не всі змогли чи захотіли зробити це, а відтак рівень конфліктності в суспільних відносинах невпинно зростав. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежовувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого, віджилого, причому в найкоротші строки. Це загрожувало суспільству хаосом і анархією. На другому полюсі були ті, хто не бажав «поступатися принципами» й негативно ставився до всяких змін. Новаторське крило у політичному керівництві КПРС прокладало курс перебудови між Сціллою екстремізму й Харібдою консерватизму. Сам Горбачов тяжів усе-таки до консерваторів.

Уся влада на місцях залишалася в руках старих партійних структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький. Повторюючи день у день ритуальні перебудовні гасла, у практичній діяльності він чинив опір радикальним змінам у республіці. З часом фігура Щербицького стала видаватися вже зовсім одіозною, і вересневий (1989) пленум ЦК Компартії України відправив, його на пенсію. Республіканську партійну організацію очолив В. Івашко.

Перебудова починалася з інформації. Виник суто радянський термін «гласність», який увійшов до іноземних мов без перекладу: своєрідний проміжний етап на шляху до свободи слова. У державі, де вся інформаційна інфраструктура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап був потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Засвоївши негативні уроки непу й косигінської реформи, М. Горбачов поставив на перший план не економічну, а політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917-го р. вільні вибори до Верховної Ради СРСР, а 1990 р. — до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, не завжди підтримувана партапаратом на місцях, вільне обговорення виборчих програм, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів — усе це було новим для виборців. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, було використано. В цілому ж перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі представників компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Чимдалі більше політизувалася діяльність т. зв. -«неформальних» груп і об'єднань, серед яких одним з перших, у серпні 1987 p., в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів. Активістів УКК піддавали гострій критиці у пресі, аж доки політичне становище в республіці не радикалізувалося.

Розпочаті Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками тоталітарної держави. 1988 р. набув розвитку народний рух на підтримку перебудови. Його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, що їх ставила реформаторська частина партапарату. Організаційне оформлення політично активного населення у вигляді народних фронтів і рухів уперше відбулося в Прибалтиці. Улітку 1988 р. у Львові на базі Української гельсінської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу — Українська гельсінська спілка (УГС). її лідером став політв'язень Л. Лук'яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС оголосила себе федеративним об'єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично ж вона була політичною організацією, платформа якої багато в чому збігалася з програмними вимогами народних рухів Прибалтики.

Восени 1988 р. в Україні з'явилася вже ціла низка самодіяльних об'єднань, що прагнули утворити широку організацію на кшталт прибалтійських фронтів і рухів. Вони діяли в умовах масових протестів проти комуністичної диктатури. 13 листопада 1988 р. в Києві відбувся перший у новітній історії України масовий мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро ставилося питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи.

1989 р. відзначався дальшим поглибленням соціальної напруженості. Влітку в Радянському Союзі відбувся масовий шахтарський страйк — уперше за багато десятиріч. Уряд визнав справедливими економічні вимоги страйкарів і розробив систему заходів для їх розв'язання. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не було розпущено. Вони стали однією з нових форм суспільно-політичної активності робітничого класу, який відмовив у довірі бюрократизованим профспілкам.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т. Шевченка, виникла наймасовіша політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чисельність Руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч. У результаті спільних дій Руху і демократично настроєних народних депутатів СРСР від України (об'єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени цього року було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори до Верховної Ради УРСР.

1990 р. характеризувався подальшим розмиванням підвалин тоталітарного ладу. Дедалі більше людей на мітингах і в радах нового складу вимагало переходу до багатопартійної політичної системи. Під тиском цих вимог політичне керівництво на чолі з М Горбачовим відмовилося від зафіксованого в шостій статті конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі. Істотною рисою політичної реформи було запровадження президентської форми правління. Розв'язання стратегічних питань перебудови після скасування 6-ї статті конституції перейшло від політбюро ЦК КПРС до президента, яким став Горбачов.

Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної самосвідомості населення. Тема міжнаціональних відносин і національної політики вперше за багато десятиріч стала предметом обговорення на вищому партійному форумі — XIX конференції КПРС (1988). Однак керівництво партії критично не осмислило негативного досвіду минулого, своєчасно не визнало унітарного характеру побудованої 1922 р. держави, а тому не змогло розробити життєвої концепції перебудови Радянського Союзу. Прагнучи зберегти максимум влади за центром в умовах всеохоплюючої кризи імперських структур, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний закон про вихід окремих республік із складу Радянського Союзу. В республіках його назвали «законом про невихід». Лише влітку 1990 р. Горбачов запропонував якісно новий підхід до реформування СРСР. Йшлося про утворення на його основі Союзу суверенних держав. Це було зроблено під тиском парламентів союзних республік, які один за одним проголошували декларації про державний суверенітет.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати виключно Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною.

У частині документа, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки включно із зовнішньоекономічним, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а при необхідності — запровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Всім національностям, що проживають на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Парламент не відмовився від такої важливої ознаки державності, як власна армія. У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки; що вона самостійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проголошення Декларації про державний суверенітет України стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відігравав Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції спрямовувалися на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії українського народу, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи.

Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. чисельність його зросла до 633 тис. чол. З'їзд проголосив, що віднині організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи. У зв'язку з цим з назви «Народний рух України за перебудову» було знято останні слова. Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. Тепер же головною метою Руху проголошувалася побудова ненасильницьким шляхом незалежної демократичної Української держави. При розгляді питання про організаційну будову Руху було прийнято принципово важливе рішення про можливість не тільки індивідуального, а й асоціативного членства. На цей час свої установчі з'їзди в Україні провели 14 партій. Хоч більшість із них перебувала у зародковому стані, об'єднання їх у такій широкій асоціації, як Рух, сприяло б розвиткові демократичних-процесів.

У галузі економіки 6 років перебудови в Радянському Союзі не дали жодного конкретного результату. На це були свої причини.

Господарська влада повністю зосереджувалася в партійних органах. Політбюро й секретаріат ЦК КПРС були кінцевими інстанціями, які затверджували напрями господарської політики, більш-менш важливі деталі оперативного управління економікою, ідеї та зміст можливих реформ. Пошуки тих чи інших елементів реформи відбувалися на звичних шляхах адміністративного управління єдиним народногосподарським комплексом. Не було використано навіть дуже скромного теоретичного потенціалу проваленої косигінської реформи, не кажучи про ідеї ленінського непу.

Коли стало ясно, що проголошена 1985 р. політика прискорення зазнала краху, червневий (1987) пленум ЦК КПРС розпочав усе наново. Він ухвалив ключовий закон про державне підприємство, який не передбачав плюралізму форм власності. Було ухвалено також ряд партійно-державних постанов до цього закону: про перебудову планування, матеріально-технічного пос-тачання, ціноутворення тощо. Саме формулювання порядку денного цього пленуму — «Про докорінну перебудову управління економікою» — замикало питання на проблемі управління при наявних виробничих відносинах, а не на спробі змінити самі відносини. Вважалося, що основна ідея такої реформи — поєднати централізоване директивне планування з наданням підприємствам певної свободи (самостійність, самоуправління, самофінансування) — є цілком життєздатною. Про заміну директивного управління ринковим механізмом ніхто й не думав.

У результаті економічна реформа 1987 р. стимулювала процеси розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольованого росту не забезпеченої товарами та послугами заробітної плати. Ринок товарів народного споживання розвалювався на очах.

Улітку 1989 p., коли стало очевидним, що реформа є каталізатором економічної кризи, уряд М. Рижкова вдруге все розпочав наново. В його складі було утворено спеціальну комісію з реформи на чолі з акад. Л. Абалкіним. Саме вона вперше зробила замах на комуністичний за своїми основними рисами господарський механізм, створений Леніним у 1918—1920 pp. і відроджений Сталіним 1929-го. Комісія висунула ідеї роздержавлення економіки, плюралізму форм власності, переходу до ринку. Та всі ці теоретичні новації уряд знову приніс у жертву новому п'ятирічному планові, який почав розроблятися випробуваними методами. До того ж з'ясувалося, що економічна реформа не може здійснюватись у межах всього Радянського Союзу без взаємозв'язку із законодавством республік, які проголосили державний суверенітет.

Назад Зміст Вперед