UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Окупаційний режим. Переважна більшість українського населення поставилася до окупантів як до чужоземних поневолювачів. Але чимало жителів західних обл., відчувши на собі весь жах нагальної сталінської радянізації, зустрічали німців як визволителів. Населення ще не знало, яким буде гітлерівський «новий порядок». Про існування плану «Ост» ніхто Й не здогадувався.

Певна частина населення східних районів також вітала німецьких окупантів. Це були здебільшого люди, які стали жертвами репресивної сталінської машини. Звичайно, від «розкуркулювання», штучно створеного голоду, масових репресій 1937-—1938 pp. постраждали мільйони. Але далеко не всі схилялися до колабораціонізму. В основному це були ті, хто не міг відрізнити політичного режиму від самої країни та її національних інтересів. Такі йшли на службу в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи.

«Новий порядок» нацистів одразу ж показав своє звіряче обличчя. Навіть та жалюгідна меншість, котра зустрічала німецькі війська хлібом-сіллю, вжахнулася, побачивши зблизька окупантів. Масовий терор проти мирного населення, позбавлення «тубільців» усіх громадянських прав, відверта політика германізації — все це розкрило очі тим, хто вважав німців «цивілізованою і культурною нацією». Виявилося, що расистська ідеологія, яка стала державною у рейху і завойованих країнах, глибоко деформує людську психіку, пробуджує ниці, тваринні інстинкти. Окупаційна армія перетворилася на зграю грабіжників, садистів, ґвалтівників, убивць.

На загарбаних територіях використовувались різні форми адміністративної організації. Значну частину України Гітлер віддав своєму союзникові І. Антонеску. З Одеської, південних районів Вінницької і західних Миколаївської обл. було сформовано нову румунську провінцію під назвою «Трансністрія». Чернівецьку та Ізмаїльську обл. також передали Румунії.

Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська обл. утворили «Дистрикт Галіція», який адміністративно підпорядковувався т. зв. «Генерал-губернаторству» (воно об'єднувало більшу частину польських земель). Правобережна Україна, більша частина Лівобережної і південні райони, що безпосередньо прилягали до Криму, утворили «Рейхскомісаріат Україна» з цивільною адміністрацією. Східні райони України аж до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовою адміністрацією.

Теоретиком «східної політики» нацистів був прибалтійський німець А. Розенберг. Один з родоначальників нацистського руху, з 1923 р. головний редактор центрального друкованого органу «Фелькішер беобахтер», він мав великий вплив на керівництво державної партії. У липні 1941 р. Гітлер поставив його на чолі «міністерства у справах окупованих східних територій».

Розенберг пропонував організувати управління територіями так, щоб поглиблювати розбрат між народами, нацьковуючи на росіян як найчисельнішу, тобто найнебезпечнішу для німців етнічну спільність інші народи. Він вважав за можливе утворити в Балтії, Україні та на Кавказі жорстко контрольовані його відомством псевдодержави.

Не забороняючи Розенбергові пропагувати серед пригноблених націй державницькі ідеї, Гітлер, однак, схилявся до того, що «новому порядкові» не потрібні псевдодержави. У вересні 1941 р. він призначив на посаду рейхскомісара України противника розенбергівських теорій Е. Коха, який тлумачив своїм службовцям: «Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом введення сюди німців».

Винищення мирного населення розпочалося з євреїв. Під час евакуації радянський уряд не ставив спеціального завдання рятувати їх, хоч йому було відомо, що гітлерівці застосовують до цієї нації практику стопроцентного геноциду (голокосту). Тому із 6 млн. євреїв, вигублених у різних країнах, понад 4 млн. становили радянські, які проживали в основному на окупованій території України і Білорусії. Захопивши Київ, нацисти відразу ж здійснили надзвичайно жорстоку навіть у їхній практиці операцію: в урочищі Бабин Яр за кілька днів вони розстріляли 52 тис. євреїв. Відтоді Бабин Яр став місцем регулярних (двічі на тиждень) розстрілів людей протягом усього періоду окупації. Загалом тут було знищено понад 100 тис. громадян різних національностей.

За даними німецької статистики, до кінця 1941 р. в полон вермахтові здалося понад 2 млн. бійців і командирів Червоної армії, а до травня 1944 р. загальна кількість бранців досягла 5,8 млн. чол. Усіх цих людей забули, бо Сталін, вважаючи полонених зрадниками, відкидав посередництво нейтральних країн, спрямоване на полегшення їхньої долі. Як правило, вони конали від голоду в таборах смерті. В Україні було організовано понад 230 таборів, де загинуло 1366 тис. військовополонених.

Після провалу «бліцкригу» внаслідок постійних мобілізацій гостро не вистачало робочих рук у народному господарстві рейху. Вихід знайшли у використанні примусової праці населення окупованих країн. До Німеччини з Радянського Союзу було вивезено 4 млн. молодих людей — «робітників зі Сходу» (остарбайтерів), у тому числі з України 2,4 млн. осіб. Багато з них загинуло від непосильної праці або потрапило під бомби союзницької авіації. Деякі залишилися після війни на Заході.

Усьому світові відомі села Лідіце в Чехословаччині й Орадур-сюр-Глан у Франції, спалені за опір окупантами разом з усіма жителями. Це були поодинокі випадки. Але в Україні таких сіл налічується близько 320.

У містах і селах окупованої території повністю припинила своє існування система охорони здоров'я. Тому смертність населення була дуже високою. За оцінками ЦСУ УРСР, в поневоленій фашистами Україні народилося 1471 тис, а померло 2623 тис. чол.

Нацистська окупаційна адміністрація не завдавала собі клопоту з постачанням міських жителів. Голод змусив частину їх перебратися в сільську місцевість. Великі міста перетворилися на примари. Населення Харкова скоротилося з 833 тис. чол. за переписом 1939 р. до 273 тис. після визволення. За роки окупації з міста вивезли 120 тис. осіб на примусові роботи до Німеччини, 80 тис. померли з голоду, ЗО тис. було розстріляно. Населення Києва скоротилося з 846 тис. до 220 тис. чол., Дніпропетровська — з 501 тис. до 79 тис.

Митарства тих військовополонених і остарбайтерів, котрі залишилися живими, не скінчилися після війни. За наказом Сталіна для людей цієї категорії було створено фільтраційні табори на 10 тис. осіб у кожному. В смузі 1-го Українського фронту діяло 30 таборів, 2-го і 3-го — по 10. 4-го — 5. НКВС, НКДВ і «смерті» зайнялися перевіркою в'язнів. Чимало з них потрапили до радянських концтаборів.

Картотечний облік головної редколегії зведеної «Книги пам'яті» України, який є підсумком великої архівної роботи, здійсненої останнім часом обласними редколегіями, свідчить: український народ дав збройним силам країн антигітлерівської коаліції понад 6 млн. воїнів. З них 3 млн. загинули, кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Ці втрати — військові.

Для визначення загальних людських втрат України в період 2-ї світової війни необхідно здійснити ґрунтовні демографічні дослідження. Така робота ще не розпочалася. Але існують орієнтовні оцінки.

Населення України на 1 липня 1941 р. становило 41 657 тис. чол. (оцінка ЦСУ УРСР на основі перепису населення 1939 р. в східних областях і орієнтовного розрахунку чисельності населення західних областей з поправкою на природний і механічний приріст до середини 1941 p.). Заданими статистичного збірника ЦСУ УРСР, надрукованого 1945 p., населення України на 1 січня 1945 р. становило 27 382 тис. чол. (дані, отримані методом поточного обрахунку). Дефіцит становить 14 257 тис. чол. Це не демографічні втрати, бо в цифрі дефіциту є остарбайтери, котрі залишилися живими й після 1945 р. повернулися додому, бійці Радянської армії, евакуйовані в східні регіони СРСР і т. п. Однак ця цифра опукло показує демографічне становище України через кілька місяців після її визволення.

Під час 2-ї світової війни на території УРСР загалом загинуло від 7 до 8 млн. чол. — українців або уродженців України. Разом з непрямими втратами (зниження народжуваності) демографічні наслідки війни сягають 10 млн. осіб.

А. Розенберг мав намір відновити індустріальний потенціал України, щоб використати його для потреб воєнної машини рейху. Представники відомих німецьких фірм почали визначати, які кошти й засоби необхідні для пуску вугільних шахт, доменних печей і мартенів, машинобудівних заводів. Однак з погіршенням становища на фронтах окупанти, відмовившись від планів відбудови промисловості України, стали вивозити з неї все, що можна було забрати.

Пограбування здійснювалося з німецькою педантичністю. Вивозили устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося вчасно евакуювати, рухомий склад залізниць, сировину й матеріали, зерно й худобу. В ешелони вантажили український чорнозем. Викопали й забрали до Німеччини понад 1 млн. фруктових дерев.

Для вилучення культурних цінностей за розпорядженням Розенберга було створено спеціальний оперативний штаб. З музеїв вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них — нумізматичні колекції світового значення, давні рукописи, зброю часів Запорозької Січі. Не гребували й бронзовими ручками від дверей київських палаців та мармуровим обличкуванням стін.

Усталеної аграрної політики в окупантів не існувало. На початку 1942 р. німецька адміністрація видала аграрний закон, за яким колгоспи перетворювалися на різновиди дореволюційних общин. Але не в Україні, що здавна славилась якжитниця. Надто зручним знаряддям експлуатації селян були колгоспи, щоб тут відмовлятися від них.

Назад Зміст Вперед