UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Внутрішня політика Директорії. Після того як 19 грудня 1918 р. на Софійському майдані у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебен з нагоди перемоги, функції Директорії як органу, що керував повстанням, вичерпалися. М. Гру-шевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на негайному відновленні законодавства Центральної Ради. Але Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу органові парламентського типу, яким була Центральна Рада.

Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України, здавалося б, свідчило на користь організації верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. Насправді ж диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього п'яти особового органу паралізувалася також особистим суперництвом В. Винниченка й С Петлюри. До того ж здатність головного отамана УНР володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада зосереджувалася у військових структурах, а точніше, у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Вони воювали лише поблизу своїх осель, а коли складалися несприятливі обставини — розпорошувались без бою, прихопивши з собою зброю. Під час повалення гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чол.

Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. Чому ж вона так швидко втратила вплив?

На найвищому, директоріальному, рівні влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Хоч поміщицькі маєтки підлягали експропріації, строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Директорія декларувала також відданість інтересам робітничого класу. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без дисциплінарних наслідків для себе — придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.

Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії і сваволі, названій отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у містечках Правобережжя і Чернігівщини залишилися без засобів існування чи загинули. Міністр у єврейських справах в уряді УНР А Ревуцький був безсилий запобігти цьому лихові.

Назад Зміст Вперед