UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Липнева політична криза. Один з критичних етапів Лютневої революції в Росії. 4 липня 1917 р. в Петрограді відбулася півмільйонна демонстрація. Викликані з фронту частини розігнали її. В столиці було запроваджено військовий стан. Почалося вилучення зброї у населення й червоногвардійських загонів. Уряд очолив, зберігаючи за собою пост військового міністра, О. Керенський. Після тривалих зусиль йому вдалося порозумітися з кадетами й утворити коаліційний уряд, в якому портфелі міністрів розподілялися порівну між соціалістичними й буржуазними партіями.

Політична криза супроводжувалася зростанням впливу більшовиків серед робітничого класу України. В середині липня було створено 2 територіальних об'єднання більшовицької партії — Південно-Західного краю з центром у Києві (близько 10 тис. членів) і Донецько-Криворізької області з центром у Катеринославі (16 тис. членів). Загальна чисельність більшовиків в Україні досягла 33 тис. чол. За масовістю ця партія істотно поступалася російським та українським есерам і меншовикам, але відрізнялася від інших дисциплінованістю й наступальністю.

Наприкінці липня — на початку серпня у Петрограді в напівлегальній обстановці відбувся VI з'їзд РСДРП(б). Оскільки свобода дій у радах стала для більшовиків після липневих подій вкрай обмеженою, В. Ленін оголосив про кінець двовладдя й початок боротьби за владу шляхом підготовки збройного повстання. З'їзд тимчасово зняв з порядку денного гасло «Вся влада — радам!».

Працюючи в різних соціальних середовищах, більшовики в Україні й українські соціалісти мало стикалися між собою. Будучи послідовними інтернаціоналістами, члени ленінської партії майже не цікавилися проблемами національно-визвольного руху На словах Ленін гаряче підтримував право українців на відокремлення, але тут-таки уточнював: «Ми не прихильники дрібних держава. На конференції київських більшовиків, що працювала під час переговорів російських міністрів з Центральною Радою, ленінський «гнучкий» підхід до національного питання було доведено до повної ясності в такому афористичному висловлюванні одного делегата: «Ми, себто більшовики, не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення». У резолюціях київської обласної конференції більшовиків Центральна Рада навіть не згадувалася, ніби зовсім не існувала.

У середині липня делегація Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком виїхала до Петрограда, щоб узгодити питання, пов'язані з реалізацією II Універсалу. їй довелося чекати, доки Керенський сформує новий склад Тимчасового уряду, а потім почалися переговори. Найконфліктнішою виявилася територіальна проблема. Через 3 тижні Винниченкові довелося поїхати до Києва на сесію Центральної Ради без жодного результату. Вже без нього на початку серпня уряд затвердив для Генерального секретаріату «Тимчасову інструкцію».

У цьому документі за підписом Корейського вказувалося, що повноваження українського уряду поширюються тільки на Правобережну Україну, Полтавську й частково Чернігівську губернії. Відступаючи від досягнутих домовленостей, уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Секретаріат фактично не отримував виконавчих функцій, а ставав лише передавальним органом: губернські власті повинні були передавати свої заяви й одержувати розпорядження не прямим шляхом, а через Київ. «У негайних і невідкладних випадках» російський уряд залишив за собою право безпосередньо зноситися з губернськими органами. Нарешті, зі сфери компетенції Генерального секретаріату виключалися військові й продовольчі справи, пошта і телеграф, суд.

В.Винниченко назвав одержаний з Петрограда документ «миршавим клаптиком паперу», але радив його прийняти, бо це була тимчасова інструкція тимчасового уряду. Під час обговорення ситуації, що склалася, пролунали вимоги відхилити інструкцію і перейти до збройної боротьби з російським урядом. Однак Центральна Рада не мала достатньої військової сили, до такого перебігу подій не були готові народні маси, і, нарешті, протистояння російському урядові зруйнувало б Південно-Західний і Румунський фронти, що загрожувало окупацією України німецькими та австро-угорськими арміями. Після бурхливих дебатів Центральна Рада прийняла інструкцію до відома й стала очікувати дальших подій.

Назад Зміст Вперед