UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Соціально-економічний розвиток після реформи 1861 р. За 40 пореформених років населення 9 українських губерній зросло з 13,4 до 23,4 млн.чол. Найінтенсивніше примножувалась людність південної України. На Херсонщині 1797 р. густота населення була ще незначною (1 чол. на 1 км ), а через століття вона становила вже 49 чол. при пересічній в Україні — 52. Відчуваючи земельний голод, українське селянство мігрувало в південно-східному напрямку, особливо інтенсивно — в райони Кубані. Після скасування 1881 р. колонізаційних обмежень десятки тисяч українських селян почали освоювати вільні землі в Сибіру й на Далекому Сході.

Незважаючи на існування поміщицьких латифундій і відсталу систему общинного землекористування у селян, товарно-грошові відносини дедалі глибше проникали в сільське господарство. Це знаходило вияв передовсім у зміні структури землеволодіння. Протягом 1863 —1902 pp. в Україні надійшло в ринковий обіг 25,6 млн. десятин приватновласницьких земель. Власниками більшості проданої землі були поміщики. Усе ж поміщицьке землеволодіння скоротилося на 2/з. Земля, що вийшла за межі дворянського стану, потрапила до рук селян, меншою мірою — підприємців, купців. З 1877 по 1905 р. селяни викупили в поміщиків до 4,5 млн. десятин землі. За цей час селянське приватне землеволодіння зросло в 4 рази.

Більшість приватновласницьких земель (майже 11 млн. десятин) залишалася в руках поміщиків. Відчуваючи земельний голод, селяни нерідко шукали долю на чужині, але еміграція не могла розв'язати назрілих проблем. Соціальні відносини на селі ставали дедалі напруженішими.

На Лівобережжі, де переважали дрібномаєтні, економічно слабкі господарства, поміщики часто трималися за докапіталістичні форми господарювання. Тут набули поширення відробітки, коли селяни брали для обробки власним інвентарем поміщицьку землю. За зимову позичку, дозвіл на випас худоби або користування землею для посіву вони змушені були працювати на поміщика, як у часи панщини. На Правобережжі, де власники латифундій, великих ґуралень і цукрових заводів мали у своєму розпорядженні капітал, щоб перейти на машинну техніку, пережитки кріпосницьких відносин зникали швидше. У південних губерніях поміщицьке господарство, найкраще адаптоване до ринкових умов, широко використовувало працю сезонних робітників і машинну техніку.

Наприкінці 90-х pp. відробіткова система переважала лише на Чернігівщині. У поміщицьких господарствах Полтавської і Харківської губерній застосовувалася змішана система обробітку поміщицької землі, а в усіх інших використовувалась вільнонаймана праця. Кількість найманих робітників у сільському господарстві (разом з тимчасовими і поденними) досягла 2 млн. чол. Щорічно в південні губернії прибувало близько 900 тис. осіб на сільськогосподарські роботи.

У пореформену епоху одним з найважливіших чинників розвитку продуктивних сил стало інтенсивне будівництво залізниць. Перший його етап припав на 60 — 70-ті pp. Тоді було прокладено магістралі Одеса — Балта — Кременчук — Харків, Курськ — Харків — Ростов-на-Дону, Курськ — Київ — Балта, Козятин — Бердичів — Брест, Знам'янка — Миколаїв, Лозова — Севастополь. Утворилися великі транспортні центри — Київ, Харків, Одеса. Розташування залізничної мережі визначалося насамперед інтересами українських поміщиків, зацікавлених у вивозі товарного хліба: у південному напрямку — на експорт, у північному — на загальноросійський внутрішній ринок.

Величезні капітали, необхідні для залізничного будівництва, надходили з-за кордону. Позики брала не держава безпосередньо, а створювані для побудови й експлуатації залізниць акціонерні товариства. Вона лише гарантувала виплату процентів і погашення позик. Під машкарою акціонерних товариств залізницями розпоряджалася невелика купка ділків-концесіонерів. На території України вони привласнили близько 1/з надходжень за іноземними позиками, тобто до 150 млн. крб. золотом.

Концесіонери більше розраховували на привласнення позиченого за кордоном будівельного капіталу, ніж на прибуток від експлуатації магістралей. Тому під тиском широких кіл дворянства й торговельно-промислової буржуазії напр. 80-х pp. уряд ліквідував приватновласницьку монополію на транспорт без зміни форми власності. Акціонерні товариства перетворилися з підприємницьких організацій на напівдержавні установи. Формальне збереження приватної власності на залізниці пояснювалося прагненням уряда використати акціонерні товариства для додаткового залучення чужоземного капіталу. Одночасно шляхом викупу багатьох приватних залізниць і нового казенного будівництва було організовано велике державне залізничне господарство.

Другий етап інтенсивного залізничного будівництва припав на 90-і pp. За густотою залізничної мережі Україна 1900 р. поступалася лише прибалтійським і центральним сільськогосподарським губерніям. Під час нового будівництва враховувалися головним чином інтереси промисловості. За небагатьма винятками, воно відбувалося або безпосередньо в Донецько-Криворізькому районі, або було спрямоване на його сполучення з основними економічними районами імперії.

У 90-х pp. в залізниці влилося майже стільки капіталів, як у промисловість. Попит на рейки, рухомий склад (паровози й вагони) та кам'яне вугілля став стрижнем промислового буму.

Підприємницька лихоманка в Донецькому басейні розпочалася в 70-х pp. Перша акціонерна компанія за участю французького капіталу з'явилася в басейні 1872 р. До кінця століття налічувалося вже два десятки компаній, утворених за допомогою іноземного капіталу. Вуглевидобуток зріс з 6 млн. пудів у 1860 р. до 671 млн. пудів у 1900-му, що становило 90 % загальноімперського видобутку (за винятком Польщі).

На півдні України було знайдено великі поклади руд, особливо залізних і марганцевих. За допомогою в основному франко-бельгійського капіталу видобуток залізної руди збільшився з 23 млн. пудів у 1890 р. до 210 млн. пудів у 1900-му.

Перший великий металургійний завод у Донбасі почав будувати англійський підприємець Дж. Юз. Російський уряд забезпечив йому сприятливі фінансові умови, і 1877 р. завод виробив майже 1,5 млн. пудів заліза й сталі. Поряд із заводом виросло селище Юзівка (сучасний Донецьк). На поч. XX ст. в Україні вже працювало 17 великих металургійних заводів, які давали 92 млн. пудів чавуну.

Високими темпами розвивалося машинобудування, передусім сільськогосподарське, транспортне, металургійне. В цукровій промисловості заводи застарілої технології (вогневі) було ліквідовано або реконструйовано. 1887 р. виник всеросійський синдикат цукрозаводчиків з центром у Києві, який поділив ринки збуту й забезпечив підприємцям монопольно високий прибуток. За 40 років виробництво цукру в Україні зросло майже в 5 разів.

Входження Росії в ринкову економіку супроводжувалося промисловим переворотом. Мануфактурне виробництво в промисловості у 90-х pp. було остаточно витіснено фабрично-заводським. З'явився і посів помітне місце в соціальній структурі суспільства робітничий клас.

За даними перепису 1897 p., продажем своєї робочої сили жили 1480 тис. чоловік (17 % загальноросійського пролетаріату). Зокрема, у промисловості налічувалося 330 тис. робітників, на транспорті — 60 тис, як прислуга працювало близько 430 тис, а чорноробами — до 200 тис. У сільському господарстві було зареєстровано 425 тис найманих робітників. А проте більшість останніх не належали до категорії пролетарів. Вони мали землю, але не могли прогодуватися за рахунок власних засобів виробництва.

Перепис 1897 р. не реєстрував національності, тому про національний склад робітничого класу можна судити лише приблизно, за відповідями на запитання про рідну мову. У промислово розвинутіших губерніях (Київській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській) 33,4 % робітників назвали своєю рідною мовою російську, 36,9 % — українську, 29,7 % — інші. У менш розвинутих губерніях (Волинській, Подільській, Чернігівській) українську мову визнали рідною 43,3 % робітників.

Кількість міст в Україні не збільшилася: в 1863 р. їх було 129, у 1897 р. —130. Питома вага міського населення залишалася низькою: 11 % у 1863 р., 13 % —у 1897 р. Але статистика не включала до міст фабрично-заводські селища типу Юзівки, Кам'янського, Кривого Рога. Вони й справді мало нагадували поселення міського типу, але їхні жителі майже повністю відірвалися від сільського господарства.

Напр. XIX ст. в Україні налічувалося 4 великих міста — Одеса (404 тис. жителів), Київ (248 тис), Харків (174 тис.) і Катеринослав (113 тис). Розвиток залізниць зумовив появу міст нового типу —- залізничних вузлів. Найбільшими серед них були Знам'янка, Жмеринка, Козятин, Лозова, Люботин, Шепетівка, Ясинувата. Яскраво вираженими торговельними містами можна назвати Білу Церкву, Бердичів, Житомир, Ромни.

На поч. XX ст. в усіх галузях промисловості Росії утворюються монополістичні об'єднання. Оскільки законодавство забороняло змову підприємців (монополію) або робітників (страйк), ці об'єднання діяли переважно як синдикатські контори для збуту продукції. Основною виробничою базою найбільших монополій була важка промисловість Донецько-Придніпровського регіону, але контори для збуту розташовувались у Санкт-Петербурзі. 1904 р. виникло товариство «Продвагон», яке об'єднувало чи не всі вагонобудівні заводи країни, а ще раніше (1902-го) — товариство «Продамет», що монополізувало продаж виробів металургії. 1904 р. було затверджено статут синдикату «Продвугілля». Як правило, фабриканти-монополісти знаходили спільну мову з чиновниками державного апарату й домагалися вигідних для себе замовлень.

У передвоєнні роки роль залізничного будівництва в піднесенні промисловості зменшилася. В Україні у 1910 — 1913 pp. будувалося в середньому по 200 км залізниць за рік проти 270 км у 1895 — 1899 pp. і 500 км у 1900 —1904 рр. Товарні перевезення значно інтенсифікувалися, а їхня питома вага у загальноросійських перевезеннях зросла до 31 %.

Відбувалася концентрація промисловості. На поч. 1914 р. в українських губерніях налічувалося 42 промислових підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 робітників. Найбільшими серед них були Дніпровський металургійний завод у Кам'янському (понад 10 тис. робітників), суднобудівний завод «Наваль» (понад 9 тис), Брянський металургійний завод у Катеринославі (до 9 тйс), Петровський металургійний завод у Єнакієвому (8400 осіб). За рівнем концентрації промислового робітництва Росія посідала перше місце в світі.

Імпорт капіталу у виробничій формі протягом перших 15 років XX ст. не мав такого великого значення, як раніше, бо в Росії на той час уже сформувався власний ринок капіталів, одначе питома вага чужоземного усе ж залишалася суттєвою, особливо у важкій промисловості України.

Чисельність індустріального пролетаріату (в промисловості й на транспорті) 1913 р. досягла 800тис. чол., а робітників —1,5 млн. За цими показниками Катеринославська губернія була третьою в імперії після Московської і Санкт-Петербурзької (211 тис. чол.). Кількість робітників-українців збільшилася в багатьох галузях.

Норма експлуатації робітництва (понад 100 %) залишалася тут вищою, ніжу промислово розвинутих країнах, внаслідок низької продуктивності праці, неорганізованості робітників (перші профспілки з'явилися щойно після революції 1905 p.), а також спрямованості царського законодавства на захист інтересів капіталістів. У Росії виробництво фабрично-заводського типу здебільшого нав'язувалося «згори», тож очікувати зваженішого ставлення влади до працедавців і працюючих не доводилось.

Україна, як тлумачила радянська історіографія 20-х pp. (М. Яворський, М. Волобуєв та ін.), була об'єктом колоніальної експлуатації з боку Росії. Згодом, коли такі твердження стали непопулярними, вказувалося на те, що російський уряд сприяв швидкому розвиткові української промисловості. Хоч обидві ці суперечливі точки зору начебто аргументувалися вагомим фактичним матеріалом, з ними навряд чи можна погодитись. Некоректним є саме питання про метрополію і колонії, коли йдеться про Російську імперію, яка суттєво відрізнялася від тих, котрі сформувалися після доби географічних відкриттів. Ставлячись до населення Середньої Азії та інших регіонів як до чужорідного, царизм дозволяв йому жити власним життям, тобто, можна сказати, ці частини імперії мали колоніальний статус. До України й Білорусії, які не визнавалися поневоленими (сукупність українських губерній чиновники взагалі не сприймали як окреме національне утворення — йшлося лише про деякі розбіжності в історичному розвитку), не застосовувалась особлива політика, в тому числі колоніальна. Це аж ніяк не означало, що в становищі центру й російської периферії не існувало відмінностей. Український регіон, позбавлений політичних прав, був об'єктом експлуатації для місцевих російських і чужоземних підприємців.

Але найбільше страждало населення від різних державних податків — прямих і опосередкованих. Здійснюючи політику «насаджування» сучасного машинного виробництва із залученням чужоземного капіталу, царський уряд потребував коштів для виплати гарантованих ним процентів по облігаціях. Ще більші суми йому потрібні були для утримання великої армії та розгалуженого чиновницького апарату. На поч. XX ст. М. Грушевський писав: «Уряд, експлуатуючи до останньої можливості платіжні сили українського населення, повертає Україні всього лише половину коштів, які збирає з неї, але й те, що повертає, призначає не на розвиток продуктивних сил, не на потреби культурного розвитку населення, а на зміцнення ворожого народному життю режиму».

Назад Зміст Вперед