UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

"ВИТОКИ КОЗАЦТВА"
ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА

"Галицько-Волинське князівство 1199 р. (Роман, Данило). Литовські князі. Унія: Кревська (1385), Городельська (1413), Люблінська (1569) – Річ Посполита, Брестська унія (1596). Тридцятилітня війна (1618-1648). Жидівські кагали. Жидівсько-Польська колонізація. Северин Наливайко. Жмайло (Куруківсьа битва). Трясило. Сулима. Павлюга (битва під Кумейками). Гуня. Остряниця. Гайдамаччина."

    Історичний розвиток будь-якого народу засвідчує, що його існування залежить від наявності власних збройних сил, які здатні захистити від поневолення та фізичного знищення. Збройними силами українського народу в часи довготривалої іноземної окупації були козаки, яких згуртовувала на боротьбу славнозвісна Запорозька Січ. Український народ ще має визнати, що збереження української нації та й загалом України-Руси – виключна заслуга Запорозької Січі.
    Кажучи про визнання заслуг козацтва перед українським народом, слід розуміти не реєстрове козацтво, що стояло на службі Речі Посполитої в Лівобережній Україні-Русі та на службі Московії на Правобережжі, – маються на увазі запорожці, які були вільними і незалежними від влади як литовсько-польських, так і московських окупантів. Певна річ, в години всенародних повстань навіть реєстрована частина козацтва переходила на сторону українського народу, але постійно дбала інтереси українців-русичів лише самовіддана частина козацтва – цвіт української нації – Запорозька Січ.
    Участь запорозьких козаків у національно-визвольній боротьбі перебувала у прямій залежності від зазіхань на права й свободи українців-русичів з боку сусідніх держав. Після монголо-татарської навали 1240 року найстародавніша Європейська держава Русь зникла з геополітичної карти Європи. Звідси починається відлік доби національно-визвольної боротьби українського народу на чолі зі своєю військовою верствою – українським козацтвом, котре не змирилося з присутністю ординців на теренах Батьківщини і громило орди завойовників вподовж віків аж до їхнього остаточного знищення.
    Нагадаємо, що після захоплення Києва 6 грудня 1240р. ордами Батия, державницькі функції України-Руси, передовсім священний обов'язок визволення Батьківщини, перебирає на себе Галицько-Волинське князівство, об'єднане у 1199 році зусиллями кн. Романа Галицького (сина Мстислава, онука Ізяслава, правнука Мстислава-Гаральда Великого, праправнука Володимира Мономаха). "По свіжім опануванні Галичини, – писав М.Грушевський, – що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці києвські війни 1201-1204 років були новим тріумфом Романа, що зробили його зверхником українських земель" (ІУГ ІІІ с.7). У 1204 році Роман Мстиславич стає Великим Князям Києвським, а після передчасної смерті (1205) справу батька продовжив Данило Романович Галицький (Великий Князь Києвський 1239-1240), котрий поновив об'єднання Галицько-Волинського князівства у 1238р. і в цьому ж році розбив військо христоносців, що загарбали волинське місто Дорогичин (суч. Білорусь). Саме його посадник, тисяцький Дмитро, очолював оборону Києва при Батиєвому нашесті.
    Варто наголосити, що Галицько-Волинське князівство офіційно визнане в Європі спадкоємцем Царства Русь. Папа римський Інокентій ІV проголосив Данила Романовича королем. "Коронування відбулось у Дорогичині папським легатом Данила Романовича як короля Русі 1253р." (ІУХ с.13). До того ж, "в листі до магістра Тевтонського ордену папа римський згадує, що вислав листа до "Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра Невського, князя Суздальского" (ІУП с.199). Впадає в око різниця в титулах державних мужів двох політичних центрів, що піднеслися над Києвом, засвідчуючи незаперечне спадкоємне право Руси за Галицько-Волинським князівством. "Роль Галицько-Волинського князівства була дуже велика… Змагаючись із загарбниками, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у західноєвропейському світі, як спадкоємниця Києвської держави й продовжило традиції її на сто років" (ІУП с.214).
    Без перебільшення можна сказати, що Європейські держави, власне увесь Старий Світ, в довічному боргу перед Україною-Руссю, яка ціною неймовірний втрат зупинила монголо-татарське нашестя. Орди завойовників, пройшовши безтурботно всю Азію й Поволжя, зустріли шалений опір волелюбного народу України-Руси. Ординці мусили брати штурмом кожний населений пункт, переважна більшість з яких чинила опір вподовж кількох тижнів і навіть місяців, демонструючи небачені прояви героїзму. Зваживши на велелюдний спротив українців-русичів, не згодних коритися завойовникам на землях своїх пращурів, ординці не наважилися йти вглиб Європи, щоби не залишити позад себе нескорений народ, що заскочить їх зненацька і вдарить ординському війську в спину. Ординці ризикувати безславно згинути у войовничому оточені слав'янських народів; тому хан Батий, пройшовши по західному краю України-Руси до Дунаю, повернувся до Волги і у 1241р. заснував Кипчакську (Золоту) орду у волзькому пониззі, із столицею Сараєм.
    Наступним і вирішальним фактором національно-визвольної боротьби з-під ярма ординців було добровільне об'єднання уярмленої України-Руси з Литовським князівством, що зорганізувалось союзником Данила Романовича Галицького – литовським князем Мендовгом (1219-1263), та остаточно утвердилось в часи правління Гедиміна (1316-1341). Варто нагадати, що по смерті Мендовга на Литовському престолі вподовж п'яти років перебував Шварно Данилович (син Данила Романовича, одружений з дочкою Мендовга). Цей факт відкривав перед Романовичами реальну перспективу утвердження їхньої династії на литовському престолі. Але Лев Данилович, побоюючись зміцнення влади свого брата Шварна і заздрячи йому, в 1267 році убив Войшелка (сина Мендовга), котрий перебував у монастирі, добровільно передавши княжий престол Шварнові. Крім того, передчасна смерть третього сина Данила Галицького – князя новгородоцького, слонімського і волковийського – Романа Даниловича зумовила втрату волостей у Білій Русі. На жаль, ці негаразди позбавили Романовичів перспективи утвердження на литовському престолі, однак не послабили зростання руського культурного, релігійного і політичного впливу, що зумовлювали єднання Галицько-Волинського і Литовського князівств. За визначенням М.Грушевського, це єднання "мало характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, зібрання земель руської держави, аналогічно з тим, як збирались колись розсипані частини Києвської Руси". Добровільність цього військово-політичного союзу засвідчена в "Історії Русів": "Князівства Малої Росії (тобто України-Руси), зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року 1240 поразки, зруйновані були дощенту; князі їхні та воїни вибиті.., а дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там пребуваючи, подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської. Тому Гедимін Князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських – Пренцеслава, Світольта і Блуда та полковників – Громвила, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь… По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од українського народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського. Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому руському (себто українському) народові на всіх його просторах, але й запровадив їх на всіх своїх землях разом з грамотою Руською; чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах документи, писані Руським письмом" (ІР с.41).
    "Таким чином, від половини ХІІІст. до 1386 року Велике Литовське князівство, захопивши різними способами області південно-західної Русі, зовсім не прагнуло докорінно змінювати вироблені віками порядки в руських містах і селах. Навпаки, до фатального 1385 року (Кревської унії) литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання та повного злиття в одне політичне ціле" (ІЗК с.346). "Отже, не дивно, що об'єднання білоруських і українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбулось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами, і християнство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але самі ще не наважувалися приймати нову віру" (ІУН с.102). На це зауважує й Д.Яворницький: "В середині ХІVст. Ольгерд Гедимінович настійно провадив у внутрішньому устрої Литовського князівства руське (себто українське) начало" (ІЗК с.344).
    Військово-політичний союз України-Руси з Литвою призвів до того, що на геополітичній карті Європи означилось Велике Русько-Литовське Князівство, до складу якого увійшли увійшли удільні Руські князівства на правах широкої автономії. За плином часу, що супроводжувався низкою політичних інтриг та численними змінами верховних правителів, Литва змінює свої попередні погляди щодо колишнього військово-політичного союзу і починає розглядати землі України-Руси як свою невід'ємну частину. А це у свою чергу послужило приводом для реалізації далекоглядних планів з боку папського Риму щодо розширення своїх володінь, себто поширення впливу католицької церкви на Схід Європи. Слід розуміти, що вплив церкви мав не суто ідеологічний зміст, а цілком реальну територіальну підлеглість земель: "Митрополії не тільки перебували в залежності від патріарха, але вся територія їх підлягала цісареві (царю, королю, імператору), як протекторові Церкви" (ІУП с.233).
    Варто наголосити, що наміри католицького Риму усвідомив ще Данило Галицький і успішно протидіяв римській експансії. "Римська курія прагнула, з одного боку, поширити католицизм на Галичину й Волинь, а з іншого – використати могутність князівств в боротьбі проти Золотої Орди. З князем вели переговори посол римського папи Інокентія-ІV Плано Карпіні та архієпископ Альберт. Данило зрозумів їхні справжні наміри і 1248 року розірвав відносини з Римом" (ІУК с.61).
    Реалізація плану римської церкви розпочалась після отруєння галицько-волинського князя Болеслава-Юрія Трейдоновича у 1340 році і роз'єднання галицько-волинського князівства: польський король Казимир-ІІІ вторгся в Галичину; на Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович, одружений на дочці Трейдоновича. Невдовзі розпочинається боротьба між Польщею й Литвою (1351-1356) за єдиновладне панування на галицько-волинських землях, що супроводжується політичною інтригою католицького Риму щодо узгодження цього питання шляхом об'єднання Польщі з Литвою.
    Зважаючи на військову силу Литовського Князівства, що виступало в союзі з військовими силами України-Руси, першим кроком політичної реалізації планів папського Риму було приєднання католицької Польщі до Литви, що й було успішно реалізовано династичним шлюбом поміж Великим Литовським Князем Ягайлом Ольгердовичем (онуком Гедиміна) та польською королівною Ядвігою, котра була 1384 року коронована у Кракові, після чого одружилася з австрійським герцогом Вільгельмом. Однак цей шлюб тривав не довго. Під протекцією римського папи католицьке духовенство почало переговори з Ягайлом і запропонувало йому руку Ядвіги. Щодо Вільгельма, то його було вигнано з Кракова, шлюб Ядвіги з Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна для держави та Католицької Церкви. 15 серпня 1385 року в литовському місті Крево підписано між Ягайлом та польським урядовцями угоду, згідно якої він мусив: "1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів, бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 4) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської" (ІУП с.315). Цей договір у Креві, підписаний Ягайлом з братами (Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом), увійшов в історію під назвою "Кревська унія" і ліг в основу польсько-литовської унії (лат. unio – єдність), що набула свого реального змісту вже після смерті Ягайла, проголошеного польський королем у лютому 1386р. на офіційній церемонії одруження з Ядвігою.
    Приєднання до Польщі всіх литовських, білоруських і українських земель, згідно Кревської унії, викликало довготривалу боротьбу русько-литовських князів на чолі з Вітовтом Кейстутовичем (онуком Гедиміна), що скінчилась тимчасовою мирною угодою в Острозі 1392 року між Вітовтом і Ягайлом, за якою Литва залишалася самостійною державою. Ця угода викликала невдоволення католицького Риму; військові сили католицької церкви направляють Тевтонський орден провадити каральну місію на польсько-литовських землях у 1409-1411 роках. Вікопомна Грюнвальдська битва 1410 року хоча й закінчилась поразкою Тевтонського ордену, але сприяла задуму папського Риму щодо єднання Польщі й Литви під зверхністю католицької церкви. "1413 року укладено Городельську унію між Литовським князівством і Польщею, що сприяло окатоличенню Литви та зміцненню в ній впливу Польщі" (ІУХ с.16). "В державі виявився антагонізм литовського й руського елементу, антагонізм, який навмисне піддержували поляки. Між українсько-білоруськими князями й боярами з одного боку, та литовськими з другого, було вбито клин – римо-католицьку віру й пов'язані з нею привілеї, виразно підкреслені в городельській унії 1413р." (ІУН с.107). Цей антагонізм виразно позначився по смерті 1430 року литовського правителя кн. Вітовта (сина Кейстута Гедиміновича), котрий продовжував справу свого дядька Ольгерда Гедиміновича. За своє 40-літнє правління Вітовт Кейстутович сформував Литовську державу, зібравши під свою руку білоруські і українські землі, причому "залишив землям їх автономію, яку гарантував "земними установчими грамотами", щоб зберегти старовину, закріпити соціальний, політичний і юридичний лад землі" (ІУН с.107). Розпочата після смерті Вітовта десятилітня війна проти Польщі (1430-1440) русько-литовський військ на чолі з волинсько-литовським князем Свидригайлом (молодшим братом Ягайла) закінчилась не на користь Литви: на литовському престолі сідає Казимир Ягайлович, який невдовзі стає правителем двох держав одночасно. Наслідком польського панування в Литві стає ліквідація наприкінці ХVст. удільних князівств – Волинського і Київського у складі Литви та їх перетворення на литовські провінції.
    Як бачимо, далекоглядний задум католицького Риму щодо приєднання Польщі до Литви з подальшим її поглинанням та підпорядкуванням польській владі успішно реалізовувався. Наступним кроком зазіхань католицького Риму на землі східних слав'ян, була Люблінська унія, що відбулась у м.Любліні (10.01.1569). "Згідно Люблінської унії 1569р. Польща й Литва об'єднались у федерацію під назвою Річ Посполита (Rzecz pospolita – "Спільна справа"), що вплинуло на подальший культурний розвиток народів, яких вона об'єднала. За умовою унії… Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну зараховано до складу Малопольської провінції" (ІСК с.424). Люблінська унія для України-Руси, за висловом Д.Яворницького, була "актом величезного насилля та джерелом неймовірного лиха, ознаменованого загибеллю незліченної кількості людей, розлиттям не рік – а цілого моря людської крові" (ІСК с.352).
    Нагадаємо, що під час перебування України-Руси у військово-політичному союзі з Литвою ніхто з українців-русичів на почувався поневоленим. Адже ми самі запросили литовське князівство в союзники для визволення з-під монголо-татарського ярма. Про це йдеться у звернені українських козаків до Короля Сигізмунда (Жикгимунта) ІІІ у 1596 році: "Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси, об'єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних ворогів, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами, і своїми законами, і з усім для життя потрібним… Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом – і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами і пактами урочисто затверджених… І коли се Литовське Князівство року 1386-го з'єдналося в одну державу з Королівством Польський, то й Малоросія під давньою назвою Русі, об'єдналась тоді на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пропам'ятних словах: "Приймаємо і з'єднуємо, яко рівний до рівного і вільний до вільного". Ту постанову кожен король при коронації підтверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з ім'ям: одного коронного Польського, другого – Литовського, а третього – Руського" (ІР с.43, 74, 104).
    Запорозькі козаки лишились вірними укладеному союзу і, переймаючись питанням захисту Батьківщини, були далекі від політичні інтриг, що роздирали тодішню Європу. А політична картина Європи зазнавала суттєвих змін, що не могло не позначатись на Україні-Русі. У другій половині ХVст. утверджується Османська імперія, до складу якої у 1478 році приєднується Кримське ханство Менглі-Гірея. Об'єднання агресивних мусульманських держав створює загрозу християнізованій Європі і в першу чергу Україні-Русі, як найближчій до турецьких володінь. Суттєвих змін зазнає й сама Європа у ХVІ столітті. Історичні процеси, які втягували європейські держави у вир кровопролитних воєн, що змінювали геополітичну карту Європи, мали насамперед релігійний характер. Безроздільне панування католицької церкви суттєво похитнулось в добу Мартіна Лютера (1483-1546) – видатного діяча Реформації християнської релігії, засновника нової християнської церкви, яка отримала назву Протестантство (або "Лютеранство"). Відтак християнська релігія, після розколу 1054р. на греко-католицьку та римо-католицьку церкви, зазнала ще одного розколу на початку ХVІ століття, про що варто сказати окремо.
    "Говорячи про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забувати того, що, після величезного піднесення, поступово занепадала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап підривали пошану до папства взагалі… Розкішне життя кардиналів та єпископів, які… були одночасно й світськими володарями, спричинило такі компрометуючі явища, як симонія – продаж церковних кафедр, індульгенція, що стала оплатою за відпущення гріхів, – все це підривало велич та могутність Католицької Церкви. Реакцією на ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Європі. З такими домаганнями виступили Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера, який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому рухові Реформації… Протестантизм у Західній Європі викликав могутню реакцію. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів – Ісусівців" (ІУП с.384).
    З першого дня свого існування християнська церква не стояла осторонь влади; власне для того вона й була створена, щоби бути головною частиною державної влади в усіх країнах Європи. Папський Рим уособлював реальну владу у кожній західно-європейській державі без винятку. Католицька церква на чолі з римським папою утверджувала королів на престолах і тримала їх у покорі, страхаючи кривоприсяжним судом церковної інквізиції. Не забуваймо, що часи Середньовіччя були охоплені жахливим розгулом Церкви І.Христа, яка панувала безроздільно по усій Європі, освячуючи своє панування каральними христовими походами та вогнищами інквізицій. Нелюдська жорстокість християнської релігії була зумовлена іудейською ідеологією Вітхого завіту (сіонізмом) і пояснювалась надзвичайно великими прибутками, що стікалися до Риму по розгалуженій, мов павутиння, мережі церков. Втрата впливу папського Риму в європейських державах (таких як Англія, Голландія, Швеція, Трансільванія, Німеччина та інші) означало втрату величезних прибутків, які були головною рушійною силою усіх христових походів. Недарма "оголошений папою римським Інокентієм-ІV у 1253 році христовий похід на татар не відбувся, через небажання рицарів брати у ньому участь" (ІУХ с.13), що засвідчує меркантильні інтереси "безкорисних" рицарів-христоносців.
    Щоби доповнити політичну картину тодішньої Європи, нагадаємо, що країни Антикатолицької ліги вели затяжну Тридцятилітню війну (1618-1648) з католицькою коаліцією, котру очолював іспанський король Філіп-ІІ з родини Габсбургів. Він був володарем Іспанії, Італії, Австрії, Бургундії, Нідерландів, Чехії, Угорщини; в усіх цих країнах Філіп-ІІ насаджував католицтво і поголовно винищував некатоликів. Польський король Сигізмунд-ІІІ, будучи фанатичним католиком, став на сторону Філіпа-ІІ, проти якого повстали – Англія, Франція, Голландія, Швеція, Німеччина та інші дрібніші держави Європи, до яких згодом примкнула й Московія. Ця європейська війна закінчилась вивільненням протестантських держав з-під зверхності папського Риму за так званим Вестфальським миром. Монархічна Франція, будучи католицькою державою і головним оплотом католицизму, виступила на боці протестантів у Тридцятилітній війні і на останньому її етапі відіграла вирішальну роль.
    Цілком зрозуміло, що після розколу католицької церкви, папський Рим жадав нового джерела прибутків і прагнув розширити сферу свого впливу на Схід Європи. Відтак, утворення Речі Посполитої стає логічним наслідком відокремлення Протестантської церкви від католицького Риму. Показово, що носіями католицької віри, як загалом й усієї християнської релігії, були жиди, які, власне, винайшли християнство й "подарували" слав'янським народам Європи. Невипадково на час утворення Речі Посполитої кількість жидів у Польщі досягає небачених розмірів. Жид – польською мовою «ZYD» – почувався у Польщі, як у себе вдома. Польські історики вказують, що на той час Польща була переповнена жидами; їх розплодилося стільки, що вони захопили більшість державних посад. Дійшло навіть до того, що по смерті Стефана Баторія, в часи так званого «безкоролів'я» 1586-1587 років, жиди посадовили представника своєї нації на польський трон.
    "Постійними посібниками панів у справі пригнічування селян були жиди. У жодній країні в часи Середньовіччя жидівство не досягло таких матеріальних та моральних здобутків, як у польсько-литовській державі, і ніде у ті часи не досягло воно такої сили, як у Речі Посполитій. Сила жидівства полягала в організації тих незліченних кагалів (жидівських общин) та підкагалів, котрі вже на початку ХVІ століття централізували жидівство у Литві та Польщі, яке опутало їх своїми тенетами та захопило в свої руки найголовніші важелі усього громадського та приватного життя. Вже у 1514 році, при королі Сигізмунді, в чотирьох головних польсько-литовських містах – Кракові, Познані, Любліні та Львові, на чолі місцевого жидівства стояли "слав'янські" жиди і над ними стояв префект жидів – praefectus judeorum – брестський жид Михель Іозефович. А під кінець ХVІст. виникає нова, ще більш могутня жидівська організація, так званий синод рабинів, на чотирьох землях – Великій Польщі, Малій Польщі, Русі та Литві. На чолі цього синоду постав відомий рабин Мордухай Яфа. Цей синод мав таку могутність, що "страхав і жахав християн". Поступово польсько-литовські жиди утвердили свою незламну силу у Польщі... Сила жидів зросла у Польщі до такого рівня, що після смерті одного з королів, на виборчому сеймі тимчасовим королем був обраний жид Шаул Вал з правом призначити того, хто буде правити Польщею" (ІЗК с.365-367).
    Як бачимо, простежується реальний зв'язок між католицької релігію й жидами. Саме жиди сприяли поширенню католицької релігії на Схід Європи, щоби полинути за новими дивідендами збагачення услід за нею, почуваючись у її середовищі привільно, як риба в воді. Адже католицька релігія вже була повністю підпорядкована жидівській ідеології, де духовні надбання людства поступилися місцем жидівській фінансово-економічній моделі суспільства. Нагадаємо, що в часи Середньовіччя католицька церква на чолі з папським Римом була найбільшим землевласником у Європі. Папський Рим, як релігійно-політичний монстр, тримав Європу в лабетах знедолення. Недарма послідовники М.Лютера, посилаючись на вислови костянтинопольського патріарха Кирила Лукаріса (1621-1638), називали папу римського – «прямим антихристом».
    Розглядаючи подальший перебіг історичних подій, побачимо як православна церква зраджує український народ в ім'я глобальних інтересів християнської релігії, під проводом якої вершиться жидівська сваволя. Не підлягає сумніву той факт, що саме Рим запроваджував жидівсько-польську колонізацію українських та білоруських земель. Бо тільки-но Польща утвердила своє верховенство в Речі Посполитій, як польський король Сигізмунд-Август (1506-1529) починає роздавати землі України-Руси своїм васалам – родовитим польський шляхтичам, з яких утворюються земельні магнати. На початку ХVІІст. на Волині князям Заславським (спадкоємцям князя Острозького) належало 19 відсотків земель воєводства; Корецьким – 5,8; Любомирським – 4,8; Хоткевичам – 3,2. На Київщині князям Ружинським належала ціла округа в районі Житомира-Бердичева-Сквири з містами Ружин, Ставище, Попельня, Паволоч, Погребище та інші. Умань з цілою округою аж до Балти надана брацлавському старості Калиновському. Конецьпольські володіли землями на річці Тясмині; Потоцькі – Кременчуком та Ніжином. На Лівобережжі панував найбільший магнат Речі Посполитої князь Ярема Вишневецький; йому належав цілий край з містами Лубни, Ромни, Лохвиця, Глинськ та нелічені містечка й села в басейнах річок Сули, Удай і Солоницю з річками та озерами, починаючи з рубежу московського аж до устя Дніпра; в Поліссі місто Брагин з округою; на Поділлі м. Немиров з округою; на півдні Волині м. Вишневець з навколишніми селами; маєтки в Галичині; а загалом Ярема Корбут Вишневецький володів майже півмільйоном підданих селян та міщан. За свідченням вітчизняних дослідників, польські магнати утримували на Волині 70 відсотків земельного фонду, на Київщині – 68, на Брацлавщині – 81.
    Управителями та орендаторами на тих "дарованих" українських землях були жиди, якими кишіла Польща на той час. "Пани й шляхта охоче віддавали жиду свою маєтність в оренду, бо ніхто не вносив орендної плати більш за нього. Звичка користуватися послугами пронирливого жида утвердилась на такому рівні, що польський пан вже був немислимий без жида-орендаря чи без жида фактора" (ІЗК с.367). Історичні свідчення тих часів переповненні актами беззаконня, свавілля та цинічної наруги над українським народом, що чинили поляки й жиди на теренах України-Руси. Безкарність найбрутальніших проявів насильства, що дозволяли собі поляки й жиди на українських землях, призвело до того, що вони робили усе, що заманеться, – у прямому розумінні цього слова. Варто нагадати, що по польському статуту 1557р. поміщику та його управителю жиду надавалося право карати своїх селян на смерть. "Як орендаторам панських маєтків, жидам були надані надзвичайні права на Україні: жид міг безконтрольно розпоряджатися життям і смертю усіх селян, що знаходились в жидівській оренді. Подібний спосіб управляння через орендаторів-жидів з наданням їм безкінечних прав був самий розповсюджений на Україні" (ІЗК с.371).
    Як бачимо, кріпосне право прийшло на Україну-Русь з Польщі, де панувала жидівська сваволя. Побіжно зазначимо, що кріпосне право винайшли жиди, як зручний засіб для власного збагачення. Але це було не єдине зло, що запроваджувалось Річчю Посполитою. "У 1569р. відбулась Люблінська унія, за якою Україна відійшла до так званих коронних земель, а через три роки помер Сигізмунд-ІІ Август, останній польський король з династії Ягелонів. Новий польський король Стефан Баторій, виношуючи плани війни з Росією, шукав підтримки у папської курії, яка ці плани схвалювала й обіцяла підтримку; першою умовою угоди між Баторієм і папою Григорієм ХІІІ було окатоличення Речі Посполитої, що на практиці означало навернення в католицизм православних України й Білорусії. З цією метою була створена польська провінція єзуїтського ордену, яку очолив іспанець Сюньєр. Наступник Стефана Баторія на польському троні Сигізмунд-ІІІ (1587-1632) пішов по шляху союзу з папським Римом. Політику папського Риму на Україні, що визначилася за Григорія ІІІ, продовжив Климент VІІІ, посівши папський престол у 1592 році. Прагнучи втягнути запорозьких козаків у війну з турками, Климент VІІІ переслідував ще одну, приховану мету: відволікти їх увагу від церковно-віросповідальних справ і тим самим полегшити проведення Брестської унії... З певністю можна сказати, що Брестська унія 1596р. не була акцією однієї лише шляхетської Польщі. В її підготовці й проведені активну участь брав папський Рим… Як уже згадувалось, римська курія кинула на Україну й Білорусь свій ударний загін – орден єзуїтів, не лишилися осторонь "святої справи" й інші католицькі чернечі ордени, зокрема бернандини й домініканці. Причому окатоличення України й Білорусії розглядали у Ватикані як перший етап окатоличення всієї Східної Європи" (КР с.133-136). Слушно зауважує Д.Яворницький, що "отці єзуїти помишляли не про звеличення Речі Посполитої, а виключно про владу римського первосвященика" (ІЗК с.359).
    Продажність православних єпископів, що зраджували український народ і переходили на бік католицької церкви, засвідчена в історичних документах. "Восени 1595р. єпископи Фотій і Терлецький вирушили до Риму, де 23 грудня того ж року з великою помпезністю відбулося проголошення унії, і згадані єпископи цілували папську туфлю на знак визнання верховенства "римського первосвященика" над українсько-білоруською православною церквою" (КР с.139). Ця віроломна зрада "святих" отців православної церкви повергла український народ у найбезправніше становище перед поляками й жидами, котрі взагалі не вважали православних за людей і піддавали їх нарузі й знущанню без міри, а головне – безкарно. "Історія Русів" засвідчує безпорадне становище українського народу, що потерпав від жидівсько-польської сваволі: "Залишено і кинуто нещасний народ сей (український) на поталу самого свавільного жовнірства та хижого Жидівства і повергнуто в найнекоючиміше рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонене було" (ІР с.122). "Православні церква були віддані на відкуп жидам, тобто обернені на шинки, постоялі двори, питні заклади" (ІЗК с.360). Видатний історик М.Максимович зауважував: "Від унії Україна натерпіла таке горе, якого не знавала у татарському ярмі" (ММ с.273). Це сказано без будь-якого перебільшення, це історичний факт! А щодо жидів, слід зазначити, що вони завжди вдавали з себе безневинних, але на основі численних історичних фактів жидівського свавілля, з упевненістю можемо наголосити – жидів били недарма.
    "Опутавши з усіх сторін самих заможних і впливових панів, жиди-арендатори, жиди-торговці та жиди-лихварі дозволяли собі найбеззаконніші вчинки і залишалися недосяжними для судів. Для доказу свої невинності у скоєних злодіяннях жиди, за звичай, находили цілу ораву одноплемінників, котрі присягалися й клялися в непричетності обвинувачених до грабіжництва й крадіжок. Завдяки надзвичайній пронирливості жидівського племені, жиди долали всі перепони і залишались на своїх місцях. Тоді проти жидівства піднімалось саме населення – селяни, ремісники, міщани. В 1644 році у Львові три дня мешканці міста у союзі зі студентами бились з жидами, три дні лилась кров, вершились грабіжництва й насилля, але й тут жиди, залучивши на поміч старостинську міліцію, подолали християнин і після цього ще з більшої силою пригнічували їх" (ІЗК с.368). "І так чинили Жиди над Християнами у їх власній землі наругу, а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання Жидам робили" (ІР с.89). "Знущання над православними у той час не мали меж: жиди голили священикам голови та бороди, а поляки били їх по голених головах рушничними присошками. З мирянами було ще гірше: їх били доти, поки з-під шкіри не з'являлися кістки; валили на землю, на шию накидали колодки й підкурювали димом; шмагали нещадно канчуками; били киями, рушничними прикладами та шаблями" (ІЗК с.63).
    Жидівський розгул безкарного грабіжництва, доповнений жорстоким свавіллям єзуїтів після церковної Брестської унії 1596р. з примусовим католиченням українського люду та покаранням непокірних, викликали всенародний спротив, який не вдалося усмирити ні військовою силою, ні адміністративними методами, як це вдалося зробити при насильницькому запровадженні християнської релігії на Русі. Різниця полягала в тому, що християнську релігію насаджували офіційні правителі України-Руси, які спрадавна уособлювали не тільки владу, але й духовність. Натомість Унія, хоча й мала військову силу і була наділена повноваженнями влади, не мала ознаки духовної влади, бо запроваджувалась чужинцями. Відтак і спротив українського народу настановам Унії набирав ознаку боротьби не лише проти поневолення фізичного, але й духовного, повністю узгоджуючись з вікодавніми народними традиціями.
    Як зазначалось, основоположником боротьби українського народу проти фізичного й духовного поневолення був Северин Наливайко – організатор і керівник першої національно-визвольної війни українського народу 1594-1596 років, до якої приєднались реєстрові козаки під проводом гетьмана Григорія Лободи і запорожці під орудою отамана-гетьмана Матвія Шаули. "В історіографії досить поширена думка, що постання 1594-1595рр. ще не мало антиуніатського спрямування, оскільки відсутні документи, які б засвідчували, що боротьбу проти унії козаки ставили за свою свідому мету. Але незаперечним є і той факт, що під час повстання козаки виступали рішучим ворогом унії. Відомо, що у 1595р. козаки Наливайка розправлялися з прибічниками унії на Волині і в Білорусії. Заслуговує на увагу і те, що після цього повстання в католицько-уніатському таборі противників унії почали звати "наливайківською сектою" або й просто "наливайками"... Важко заперечити, що вона (вказана назва) відбивала дійсний зв'язок повстання 1594-1595рр. з боротьбою проти унії" (КР с.145). "Саме тоді в кінці 1595р. і на початку 1596р. кипіла завзята боротьба коло справи церковної унії. Наливайко, вернувшися з Білої Руси на Волинь, погромив маєтності одного з головних справців унії. Досталося й іншим прихильникам унії" (ІУН с.192). Повстанці під проводом С.Наливайка розбивають коронні війська польського й литовського гетьманів під Білою Церквою, згодом виграють битву в урочищі Гострий Камінь близь Трипілля. В битві під Лубнами у травні 1696р. було вбито Лободу, а Наливайка й Шаулу схопили поляки, доставили в Варшаву й рік катували, врешті відрубали голову й четвертували; так само стратили й Шаулу 21.04.1597 (згідно, ІУ с.98). За іншими джерелами, Наливайко з козацькою старшиною страчені ще більш жахливо – "палені малим вогнем кілька годин у мідяному бику" (ІР с.78, ІМР с.102).
    Нелюдська жорстокість поляків пояснюється їх неймовірним страхом перед широкомасштабним повстанням українського народу під проводом Северина Наливайка. Щоправда польські історики, силкуючись применшити заслуги Наливайка у національно-визвольній боротьбі українського народу проти польського поневолення, намагались вивести на провідну роль свого співвітчизника – польського шляхтича Криштофа Косинського – гетьмана реєстрових козаків (кількістю в одну тисячу), котрий підняв проти князя Острозького козацьке повстання 1591-1593 років, до якого приєдналися запорожці й селяни. Цілком зрозуміле бажання поляків звеличити свого співвітчизника навіть у якості борця проти інтересів власної держави, щоби бодай хоч якось применшити історичне значення самих українців у справі власного визволення з-під зверхності Польщі. Однак українці засвідчили свою здатність до самостійної боротьби ще за століття поперед Косинського. Достатньо згадати селянсько-козацьке постання 1490-1492 років під проводом козака Дмитра Мухи: "Повстання Мухи почалось на пограниччі Галичини й Волощини. Рух мав не тільки національний, але й релігійний характер; до того ж були в ньому й соціяльні тенденції. Повстанці, яких було понад 9000, громили маєтності польської шляхти. Вони охопили Галичину на просторі од Галича, до Рогатина. Однак, під час переправи повстанського війська через Дністер поляки напали на нього і розбили" (ІУП с.337).
    Що ж до Косинського, то його повстання було зумовлене не національно-визвольними мотивами, а власною образою (ідентичне Хмельницькому). "Року 1591 по Україні пронеслась хвиля повстань, викликаних Христофором Косинським, якому за службу в козацькому реєстрованому війську було надано маєток. Але це надання опротестував білоцерківський староста князь Януш Острозький (старший син відомого земельного магната К.К.Острозького). Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналися багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля" (ІУП с.364). Зрозуміло, що підпорядковані Косинському реєстрові козаки підтримали свого гетьмана, бо козаки та й загалом увесь український народ охоче підтримували будь-який почин, спрямований на погроми шляхти й жидів. Причому мотив народної боротьби мав національно-визвольний характер, на відміну від обмежених приватних інтересів козацької старшини реєстровців Косинського. Але найвизначнішим фактом цього повстання була участь у ньому запорожців. Адже саме вони зіграли головну роль, як фахові військові, що вирізнялись поміж усіх відомих у світі тогочасних військових неперевершеною хоробрістю і завзяттям.
    Козацько-селянське повстання 1591-1593 років лише фігурально зветься повстанням під проводом Косинського. Адже Військо Запорозьке, дізнавшись про масові виступи селян проти шляхти, одразу вирушили на допомогу співвітчизникам з Запоріжжя, і діяли самостійно – зі своїми кошовими отаманами-гетьманами. Навіть після загибелі Косинського навесні 1573 року в боях під Черкасами, запорожці продовжили боротьбу. Про це свідчить похід Дніпром на Києв 4-тисячного Війська Запорозького у жовтні 1573 року, та затверджений польським королем О.Вишневецьким окремий договір 1573 року, що надавав певні пільги запорожцям і «право вільного проходу на Січ».
    Звеличення польських гетьманів, зокрема й гетьмана Косинського, має на меті запровадити думку, буцімто український народ не здатний самостійно зорганізуватися до боротьби. Проте європейська історіографія пам'ятає не Косинського, а Наливайка – як організатора українського всенародного національно-визвольного руху, що мав широкий розголос в Європі. Глави європейських держав Антикатолицької Ліги під час Тридцятилітньої всеєвропейської війни з католицизмом (1618-1648) згадували повстання Наливайка, який "хоч походив з народу, не знався на політиці і був необережно сміливий, з малим загоном мало не привів Річ Посполиту до остаточної згуби" (КР с.165). "До речі, той факт, що саме українські козаки завдали вирішального удару унії, визнається й католицькими істориками церкви. Так, П.Пірлінг писав у своїй грунтовній праці "Русь і святий престол": "Ця подія (Брестська унія) була спершу лише пролиттям чорнила, а обернулася вона трагічними наслідками й потоками крові. Після палкої й гострої полеміки розгорнулися фатальні козацькі війни з їх надміром насильства, жорстокості й люті, а після них настав і смертний час польської державності" (КР с.151).
    Національно-визвольну війну продовжив запорозький гетьман Марко Жмайло, очоливши велике козацьке повстання 1625р., до якого приєдналось реєстроване козацтво під орудою гетьмана Михайла Дорошенка (1623-1628), здобувши славнозвісну перемогу 1625р. над 35-тисячним польським військом на чолі з коронним гетьманом Конецьпольським неподалік Куруківського озера (сучасне передмістя Кременчука), де й було укладено компромісний Куруківський договір 05.11.1625. Однак польська шляхта не поклала край своїм спробам обернути український народ в покірних «хлопів», якими були польські селяни, приборкані католицькою релігією. Нове повстання нереєстрового козацтва розгорнулось у 1630 році під проводом запорозького отамана-гетьмана Тараса Трясила. Перебивши свою старшину і кошового отамана, що присягли на унію, запорожці вдарили на Корсунь, куди втікла реєстрова старшина, схилена в уніатство, і де стояв відділ коронного війська польського. Запорозьке Військо здобуло Корсунь; коронні війська відступили, не в силі протистояти повстанцям. Невдовзі польські війська розпочали широкомасштабні воєнні дії проти повстанців. Бої точилися три тижні неподалік Переяслава. "Нарешті козаки, діждавшись польського свята, Папським тілом званого, на світанку вдарили з обох боків на табір польський і перекололи там усіх. Опісля сеї поразки польської, названої Тарасовою ніччю, були козаки розділені на багато корпусів і виряджені Тарасом для очищення сіл Малоросійських від поляків та жидів – їхніх прожектантів та шпигунів" (ІР с.92). Щодо грандіозного значення битви, то за висновком польського історика П.П'ясецького, "в битві під Переяславом у червні 1630р. полягло більше шляхетського війська, ніж за всю останню польсько-шведську війну" (КР с.167). Вирішальна перемога Запорозького Війська над коронним військом польським була затверджена 8 червня 1630р. у Переяславі, після чого козаки небезпідставно вважали, що їм "усе вільно".
    "Польський сейм 1635р., боячись занадто великого розгону козацької енергії, виніс постанову "вгамувати козаків".., збудувати коло порогів кріпость Кодак, яка б тримала козаків у руках" (ІУН с.223). Хоча поляки вважали фортецю Кодак неприступною, це не зашкодило запорожцям під проводом отамана-гетьмана Івана Сулими в тому ж році успішно зруйнувати її дощенту (згодом відновлену фортецю здобув Б.Хмельницький у 1648р.; руїни тієї фортеці на околиці сучасного м.Дніпро-вськ). Після смерті гетьмана Сулими (1630-1635) було обрано Павлюгу (Павлюк – Павло Бут) і під його орудою здобута гучна перемога в битві 06.12.1637 під Кумейками (село в околиці Черкас), де 10-тисячне козацьке військо розгромило 15-тисячне військо поляків, після чого гетьману Павлюзі було запропоновано мирну угоду, а потім підступно ув'язнено і страчено у Варшаві. Та це не вгамувало запорожців і нова хвиля народного повстання покотилася по Україні-Русі. "Селяни почали громити панські маєтки ляхів. Почали бити й жидів" (ІУН с.224). Козацько-селянські повстання очолив Дмитро Гуня (отаман-гетьман 1637-1638 років) та Яків Остряниця. "Повстання 1637-1638 прикоротило панованнє польського панства на Україні" (ІУГ с.48). Спроба польського уряду знищити Запорозьку Січ в 1638р. скінчилась поразкою: "4-тисячне реєстроване військо спільно з польськими загонами здійснило невдалий похід на Запорожжя, щоб оволодіти Січчю. Запорожці, керовані гетьманом Дмитром Гунею, відбили штурм; значна частина реєстровців перейшла на їх бік" (ІЗК ІІ с.502). Невдовзі на чолі всенародного повстання стає Богдан Хмельницький (колишній сотник часів Остряниці).
    Литовсько-польські земельні магнати для упокорення селян тримали надвірні війська, які душили будь-які спроби боротьби українського народу проти панської сваволі. Тиранами були усі без винятку литовсько-польські пани. "Відомий науковому світу князь Костянтин Острозький (староста брацлавський і вінницький, гетьман литовський) володів 80-ма містами, такою ж кількістю містечок та 2700 селами. Він був настільки багатий, що його дворецький лише за те, що двічі на рік поставав перед князем, отримував 70 тисяч золотих на рік. (ІЗК с.373). Щодо жидівського оточення князя Острозького та його прихильності до жидів свідчить той факт, що саме в Острозі постала перша на Україні жидівська синагога, збудована на кістках і крові замордованих, заморених голодом, задушених непомірними податками, обікрадених дощенту, доведених до відчаю українських селян та городян. Не дивно, що козацький сотник Северин Наливайко, перебуваючи на службі у надвірному війську некоронованого короля польської шляхти князя Острозького і бачачи несправедливість жидівсько-польського правління, не згодився потурити безбожному обкраданню селян і, замість того, щоби придушити черговий селянський бунт, приєднався до повсталих і очолив першу національно-визвольну війну українського народу проти жидівсько-польського поневолення.
    Про нову орієнтацію національно-визвольної боротьби – проти жидівського поневолення – варто сказати більш докладніше. Не новина, що жиди були носіями утиску й кривди українського народу та уособленням найбезчеснішого здирництва й жмикруцтва, але вони ще й були безпосередніми гнобителями простого люду за часів Речі Посполитої. Як зазначалось, їх було в Польщі понад міру на час утворення Речі Посполитої, тож після узурпації польською владою українських земель незліченні армади жидів ринули на Україну. "Д.І.Яворницький виділяє "жидівський гніт" із загального соціального і національного гніту на Україні, щоби показати трагічність становища експлуатованих селян і міщан української народності" (ІЗК с.519). Інакше кажучи, "жидівський гніт" мав такий величезний розмах на Україні-Русі, що був виділений в окрему категорію вітчизняними істориками. Нам не слід забувати про це і всіляко дбати, щоби подібне явище не відродилось в сучасному українському суспільстві. Адже історія свідчить, що "жидівський гніт", зумовлений давньозвісною звичкою жидів жити за чужий рахунок, обертався для жидів ріками жидівської крові. Це засвідчено зокрема в "Історії Русів" за часів Б.Хмельницького: "І він, поновивши воєнні дії свої на Поляків, 29-го Серпня виступив із військами від Пилявців на Галичину і, йдучи походом вирядив в обидві околичні сторони деташементи і партії з повелінням очищати міста і села Малоросійські од управління Польського і від Уніатства та Жидівства і відновлювати в них колишні, на правах і звичаях Руських, уклад і вольності... А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими Жидами" (ІР с.123).

«Г А Й Д А М А Ч Ч И Н А»

    Невипадково найжорстокіші виступи козаків були спрямовані саме на жидів, зокрема й загальновідомий гайдамацький рух, що розпочався у 1734 році внаслідок бездіяльності новоутвореної Січі під орудою отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу. Розглядаючи тривалий період в історії України-Руси, що зветься «Гайдамаччина», перш за все необхідно зазначити – хто такі гайдамаки.
    Гайдамаки – це народні месники, що організовувались у самостійні козацько-селянські загони відокремлено від Запорозької Січі, котра відсторонилась від історично-зумовлених засад свого призначення і перетворилась з бастіону народної самооборони від чужинського свавілля й поневолення співвітчизників на знаряддя збагачення козацької старшини. Численні історичні факти свідчать про те, що заможна козацька верхівка почала привласнювати загальнокозацькі земельні володіння і навіть використовувати рядових козаків, так звану «козацьку сірому», як наймитів та кріпаків для примноження власного статку.
    Не відступаючи від істини, маємо констатувати, що не всі козаки повернулись в Запоріжжя у 1734 році з турецько-кримської території. Маємо історичні свідчення, що частина запорожців подалась на Кубань, але більшість залишилась в турецькому підданстві, утворивши розрізнені козацькі осередки, зокрема Козацькі Коші в пониззі Бугу та в гірській місцевості Криму, а також найчисельніший Кіш біля м. Сімферополя. Турецький уряд поставився до українських козаків прихильно, сподіваючись на відтік запорожців з Нової Січі на свою територію з подальшим використанням їх у військових діях проти Росії. Козацькі загони, що залишились на турецькій території, почали здійснювати військові рейди на землі Правобережжя Дніпра та утворювати нам осередки повстанців, і саме їх почали називати гайдамаками.
    У 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими. Царський уряд з метою відволікання запорожців і селян від активної участі в гайдамацькому русі цілеспрямовано залучає їх до військової баталії, що розгорталася у Криму. "Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до військової служби було залучено понад 360 тисяч українських козаків і селян; з них 34 тис. загинуло" (ІУК с.138). Одночасно з тим організовуються каральні загони польських та російських військ, які наприкінці 1738 року тимчасово послабили гайдамацький рух на Україні-Русі, але він не припинився і час від часу відроджувався з новою силою.
    Активізується гайдамацьких рух і на турецькій території. Так вподовж 1753-1761 роках набуває широкого розмаху діяльність Громиклійського Кошу, заснованого у гирлі р. Громиклій та Південного Бугу. Громиклійці діяли на землях Бугогардівської паланки Нової Січі, що межувала з так званою Новою Сербією – новоствореним поселенням на північно-західних землях Запорозьких Вольностей. Прикметне, що гардівський паланочний полковник Таран навіть був притягнутий російським урядом у 1756 році до судового слідства за бездіяльність щодо громиклійців, які здійснювали регулярні походи проти польської шляхти та грабіжницькі набіги на Новосербсе поселення.
    "Станом на 1760 р. розрізнені гайдамацькі загони, попри свою невелику чисельність, спромоглися опанувати простори нижньої течії Південного Бугу та його приток як з російського, так і з турецького боку кордону, та фактично перетворилися на «третю силу», що вдало протистояла спробам офіційних кіл держав «трикутника» (Туреччини, Польщі, Росії) взяти ситуацію під контроль… Весна 1760 р. за всіма ознаками мала піднести гайдамацьких рух нанебувалу височінь. Крім того, можливим було об'єднання розрізнених гайдамацьких куренів та утворення на території Едисану (Пониззя Південного Бугу) своєрідної «анти-Січі», як центру різноманітних груп запорозьких опозицій" (ІКЗ с.626). Боротьба з опозиційними запорожцями-гайдамаки ускладнювалась тим, що вони були більш пристосовані до життя в польових умовах, ніж регулярні війська царського уряду, до того ж вони чудово знали місцевість і мали підтримку місцевого населення та розрізнених козаків-зимівників, що мешкали на землях Запорозьких Вольностей.
    Показово, що у 1760 році кількасот козаків-гайдамаків збудували засіки в Чорному лісі та Чуті, звідки провадили набіги на новосербські шанці та на володіння польських шляхтичів. Діяльність козаків-гайдамаків приваблювала знедолених селян, які кидали свої оселі і приєднувались до повстанців.
    У 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. Царський уряд з метою відволікання запорожців і селян від активної участі в гайдамацькому русі цілеспрямовано залучає їх до військової баталії, що розгорталася у Криму. "Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до військової служби було залучено понад 360 тисяч українських козаків і селян; з них 34 тис. загинуло" (ІУК с.138). Одночасно з тим організовуються каральні загони польських та російських військ, які наприкінці 1738 року тимчасово послабили гайдамацький рух на Україні-Русі, але він час від часу відроджувався з новою силою. У 1754 році вибухнуло повстання в районі Житомира, 1757 – у Немирові й Умані, 1761 – у Лисянці, 1764 – у Вінниці. Ці велелюдні народні повстання за участю козацтва спричинили острах польських магнатів і шляхти, яка об'єдналась у військово-політичний союз для захисту своїх приватновласницьких інтересів на з'їзді в містечку Барі на Поділлі (29.02.1768), де була проголошена так звана Барська конфедерація. Сили конфедерації спрямовувались на придушення гайдамацького руху; їх підтримувала Туреччина, Франція, Австрія. Об'єднання польської шляхти викликало загальний спротив народних мас, що досяг своєї найбільшої масштабності влітку 1768 року, коли близько 300 гайдамацьких загонів взяли під контроль майже всю територію України з обох сторін Дніпра, запровадивши самоврядування у селах і містах.
    16 травня 1768 р. повстанці на чолі з Максимом Залізняком виступили з Холодного яру і розбили конфедератів в околицях Жаботина. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досягли Черкас, визволили Смілу, Корсунь, Богуслав та інші міста. "На початку липня 1768р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Брусилів" (СГ с.92). "Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село Медвідівка, затим містечко Жаботин та Сміла спалені дотла, вирізані та пограбовані. Далі були Черкаси, Богуслав, Звенигородка та Лисянка. В останній, винищивши ляхів та жидів, гайдамаки вбили ксьондза, жида та собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: "Жид, лях та собака – віра однака" (ІЗС с.65).
    Козацькі виступи проти Уніатства були предметом постійних обговорень і дискусій політичних мужів Європи. Це засвідчує, що визвольна боротьба українського народу ХVІ–ХVІІІ століть на чолі з запорозькими козаками була вагомою загрозою для Речі Посполитої – однієї з головних представників Католицької ліги. "Лорд-протектор Кромвель стежив за ходом Великого постання, вбачаючи в ньому важливу ділянку європейського антикатолицького фронту" (МЛ с.63). "У свою чергу, протестантські держави вдаються до дипломатичних заходів і комбінацій, ставлячи на меті відколоти козаків від Польщі, з їх допомогою розгромити її і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги, створивши широкий простір для наступу зі сходу. Можна вважати цілком доведеним, що ініціатором цього плану був шведський король Густав-Адольф, визначний полководець і політичний діяч, який активно цікавився козаками й високо цінував їхні бойові якості. Окрім Швеції, в спробах здійснити цей план брали участь Голландія і Трансільванія" (КР с.153). Таким чином, існування самостійної Козацької Республіки, як військової противаги Речі Посполитій, було не тільки бажаним, але й мало активну міжнародну підтримку з боку протестантських держав Європи.



УМОВНІ   СКОРОЧЕННЯ
(авторські пояснення у витягах подані прописом)
(повернення до тексту: Alt/Ü)

БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва,1958.
БРА – Б. Рыбаков "Анты и Киевская Русь" // Вестник древней истории - №1, 1939.
БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М., 1963.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), Київ, 1994.
ВВ – В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення", (збірка 1949р.), К., 1991.
ВС – С. Величко "Летопись", Киев, 1848.
ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.
ГД – Геродот "История в девяти книгах", Л.,1972; ("Історія в дев’яти книгах", К.,1995).
ГЛ – Г. Лозко "Українське язичництво", К., 1994.
ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М., 1988.
ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К., 2000.
ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К., 2006.
ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К., 1957.
ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування 1735-1775", К., 1961.
ІЗЗ – Д. Яворницький "Запорожжя" (за виданням: "Запорожье...", С-П, 1888), К., 1995.
ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К., 1990, т.1 (за виданням 1900).
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІКЗ – «Історія українського козацтва» т.1, (ред. акад. В. Смолій), К., 2006.
ІМР – Д. Бантыш-Каменский "История Малой России", К., 1993 (по изданию 1903).
ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К., 1991 (за виданням 1846).
ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К., 1992 (перевидання 1891).
ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К., 1997.
ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т.І Львів 1899 – т.VІІ Київ 1909.
ІУГИ – М. Грушевський "Иллюстрированная история Украины", С-Питер., 1896.
ІУГК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.
ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К., 1991.
ІУІ – І.Оніщенко "Історія України", К., 1999.
ІУК – В. Король "Історія України", К., 2005.
ІУЛ – П. Лаврів "Історія південно-східної України", К., 1996.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К., 1992 (за виданням 1932).
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К., 1992.
ІУТ – І. Тиктор "Велика Історія України", Львів, 1935, т.1 (перевидання 1993).
ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К., 1995.
КА – В. Антонович "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год", К., 1863.
КМ – М. Киценко "Хортиця в героїці і легендах" (за виданням 1972), Дніпр-к, 1991.
КН – Н. Костомаров "Русская история в жизнеописаниях", К., 1880, т.2.
КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К., 1992.
ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, (перевидання), К., 1989.
ЛС – "Літопис Самовидця", К., 1971.
ЛЩ – Е. Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).
МА – А. Маркевич "История Малороссии", т.І-V, М., 1843.
МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989.
МГ – Г. Міллер "Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах", М., 1847.
МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К., 1874.
МДВ – М. Драгоманов "Вибране", К., 1991.
МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К., 1991.
МЛ – Л. Мельник "Боротьба за українську державність", К., 1995.
ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К., 1876.
МС – В. Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
НК – Н. Карамзин "История государства российского" (т.8), С-П., 1892.
НЦ – "Начала цивилизации" (В. Даниленко "Космогония первобытного общества", Ю. Шилов "Праистория Руси"), М., 1999.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны" (пер. фр. изд. 1660г.), С-П., 1832.
ПВ – П. Вакулюк "Історія українців", К., 2001.
ПС – П. Скальковський "Історія Новой Січи или послідняго Коша запорожскаго", Одесса, ч.1 - 1885, ч.2 - 1886.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П., 1832.
СВ – В.Січинський "Чужинці про Україну", Львів, 1938.
СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К., 1991.
СД – В. Дашков "Сборник антропологических и этнографических статей о России", М., 1868.
СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К., 2000.
СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К., 1993.
ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.
УІЖ – "Український історичний журнал", Київ.
УФ – В. Андрущенко, В.Федосов "Запорозька Січ як український феномен", К., 1995.
ЩВ – "Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак), К., 1995.
ЩФ – Ф. Щербина "Кубанское казачье войско", Воронеж, 1888.

Назад Зміст Вперед