UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

"ВИТОКИ КОЗАЦТВА"
КОЗАЦЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ

"Козацьке братство. Козацькі цінності. Судочинство. Паланки. Козацька Рада. Гетьман-отаман. Кіш."

Українські козаки й загалом українці успадкували від Антів характерну національну ознаку – волелюбство. За давнім звичаєм волелюбних предків, що порядкували на своїй землі згідно давньоруської традиції самоврядування, козаки вирішували усі питання на загальному віче, де й обирали отамана-гетьмана з-поміж себе. Це засвідчує Володимир Антонович в "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год". В цій розвідці Антонович доходить висновку, що "козаччина перебувала у тісному зв'язку з громадським, вічовим укладом старої Русі, і козацькі громади це ті самі ж вічові громади, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням і в кінці ХVст. виступили лише під новою назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами". Це зазначав і Михайло Грушевський у VІІ томі своєї «Історії України-Руси»: "Козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно було результатом невпинної боротьби з оцим степом, боротьби осілого хліборобного народу з кочовим розбишацьким населенням степу".
    Як зазначалось, українське козацтво успадкувало військові звичаї від свої праотців з Антійської (Античної) доби. Прикметне, що від Антів перейшла до козаків і традиція військової демократії. Маємо незаперечні докази стосовно наших предків-антів, зібрані визнаними дослідниками української старожитності. "Живучи серед войовничих кочовиків, степові анти самі звикали до військового ремесла. Вони часто покидали свої хатини, заглиблені наполовину в землю, й вирушали в походи… Озброєні списами й мечами, меткі й витривалі, анти влаштовували засідки, притаювалися в воді й зненацька наскакували на ворогів. Полонених тримали, поки їх не викуплять. Самі потрапляли в неволю тільки на чужині. На батьківщині ант не міг бути рабом… Жили анти в умовах військової демократії".
    Козацьке самоврядування за принципом військової демократії зазначав Пантелеймон Куліш: "В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів. Тут, далеко від усього шляхетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, а ватажок носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільне вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас, була лицарська школа козацької молоді, і куди ніяким чином не могла бути допущена жінка. На Запорожжя пізніше посилали військові й промислові козаки свої скарги на утиски від панів та їх орендаторів жидів; з Запорожжя приходили на Україну месники для розправи з так званими душманами, себто душителями народу. Запорожжя було, так би мовити, капітулою козацького лицарства: що воно рішало, на тім ставав увесь козацький народ".
    Як бачимо, Запорозька Січ виступала захисником українського народу не тільки від зовнішніх, але від внутрішніх ворогів; до того ж, захищала права не лише українського суспільства, але й окремих громадян. Ця сторона діяльності Запорозької Січі ще потребує грунтовного наукового дослідження, бо засвідчує провідну роль запорожців у збережені прав і свобод української нації в цілому та окремих громадян зокрема.
    Хрестоматійним прикладом заступництва Запорозької Січі за скривдженого співвітчизника є прихід Богдана Хмельницького на Січ (07.08.1647), щоби помститися за кривду, завдану йому чигиринським підстаростою Чаплинським. “Хмельницький виступив на історичному терені саме тому, що й сам жорстоко постраждав від свавілля польський панів. Доти він був щасливим господарем і мав невеликій хутір Суботів поблизу Чигирина; у нього були дружина і троє синів. Але підстароста чигиринський, пан Чаплинський, уподобав Суботів і у відсутність Хмельницького силою загарбав хутір; водночас засік до смерті малого сина Хмельницького і забрав собі його дружину” (ІУС с.27).
    До честі українського козацтва слід зазначити той факт, що запорожці без вагань вставали на захист знедолених співвітчизників. Знаючи ці доблесні чесноти, Северин Наливайко закликав запорожців до боротьби з польсько-литовською шляхтою, і вони голосно відгукнулись на заклик, що аж луна пішла по усій Європі. Піднімаючи велелюдні повстання, гайдамаки також опиралися на підтримку запорожців, котрі охоче підтримували кожен почин визвольного руху, та й самі за будь-якої нагоди били шляхетське панство з власної ініціативи.
    "Запорожець був за рівність і не дуже добивався власного блага, тобто він – індивід скоріше альтруїстичного, ніж егоїстичного типу. Саме в цьому його принципова відмінність від буржуа. Про цікаві деталі духовного світу запорожця може повідати, здавалося б, така звичайна річ, як вбрання. Ось буденний вигляд козака медведівського куреня Гната Голого, відомого ватажка гайдамацьких походів на панські маєтки: куртка з телячої шкіри, бараняча шапка, на цілий рік одна сорочка, вимочена в дьогті (щоб не заводилися воші і не кусали комарі). Спорядження ще доповнювалося самопалом і люлькою, запасом пороху, свинцю й тютюну. Ця простота особливо знаменна за умови, що в руки гайдамаків потрапляло чимало цінного добра".
    Зневага до матеріальних цінностей – характерна риса істинних козаків. Гроші нікому не дають свободу, навпаки – повергають в рабську залежність від матеріальних здобутків. Тому й досі ходять легенди про закопані в землю клади запорожців, котрі на своєму віку обходились лише необхідним, здобутим власною працею. Навіть грошовиті отамани-гетьмани наприкінці існування Запорозької Січі приховували свої статки, побоюючись козацького осуду. "Так, під час арешту П.І.Калнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голандські талери (єфимки) та інші. Зберігалися вони частинами вдома, у схованках" (УФ с.109).
    Згідно звичаєвого права (неписаних, усних законів), січове братство карало на смерть не тільки гнобителів рідного народу і зрадників батьківщини, але й злодіїв та користолюбців з числа козаків. Як відомо, про козацьку чесність ходили легенди: будь-яка річ, залишена в Запорозькій Січі, залишалась незайманою на тому ж місці, де власник її міг забрати будь-коли, хоч через рік. Наживатись за рахунок товариства вважалось запорожцями ганебною вадою, що каралась як злочин. "Крадіжка у товариша рахувалась найтяжчим злочином після смертовбивства свого ж. Таких самі січовики, піймавши, відразу вішали, а награбоване повертали потерпілим" (УФ с.23). Це правило розповсюджувалось на всіх козаків без виключення, у тому ж числі й на козацьку старшину та отамана-гетьмана. Причому покарання злодія за козацькою традицією не мало так званого «терміну давності», який вигадано в сучасному суспільстві. "В 1755 році відставний кошовий отаман Яків Ігнатович мав десь “своє подвір’я”, але проживав на Микитинській заставі. На запитання “чому він не їде на свій двір вже другий рік”, відповідав, що боїться їхати туди, щоби там його колишнє козацьке товариство не удавило на смерть". Тобто справедливе покарання користолюбців, що нажили статки за рахунок Січі, було звичною справою у запорожців.
    "Відомо про непоодинокі випадки збройних нападів повстанців (козаків) на маєтки старшин і фізичної розправи з феодалами. Соціальні мотиви визначали настрої основної маси народу. Симптоматичною була поведінка під час переговорів у Москві переяславського полковника П.Тетері (влітку 1657р.), який просив чиновників Посольського приказу не розголошувати зміст грамот про надані йому та І.Виговському маєтності, бо їх усіх одразу переб'ють. І це були не голослівні заяви, бо в Запорозькому Братстві існує багато прикладів покарання запроданців з числа генеральної старшини. "В історії Запорожжя знайдеться небагато таких кошових отаманів, котрі зуміли довго балансувати між товариством і старшиною. За всієї почесності та принадності влада над запорожцями завжди поєднувалася для її носія зі смертельною небезпекою. Немало отаманів й інших січових «апаратників» померли не своєю смертю, проте не в бою" (УФ с.61).
    Як зазначалось, Запорозьке судочинство базувалося на звичаєвому козацькому праві. Справедлива рівність в Запорозькому Братстві розуміється як терпима міра нерівності. Козацька демократія відповідала велелюдним сподівання соціальних низів і не мала нічого спільного з буржуазною демократію європейського зразка. Адже буржуазна демократії встає на захист маєтності буржуазії, здобутої будь-яким шляхом, а козацька демократія визнавала лише приватну власність, здобуту чесним шляхом і власною працею. Право кожного запорожця обмежувалось аналогічним правом свого сусіда-побратима, що утримувало від свавільних вчинків і тривалий час стояло на заваді утворенню привілейованого прошарку, так званої козацької аристократії, яка панувала поза межами Запорозьких Вольностей серед реєстрових козаків. Як зауважував Д.Яворницький: «Попри всього явного й дійсно різнорідного складу запорозького війська, воно все ж таки утворювало одну цілу й неподільну общину, завдяки головним началам, що лягли в основу всієї громади низового козацтва. Ці начала – свобода, рівноправність, братство, товариство.., боротьба з невірними, визволення співвітчизників з-під гніту поневолювачів та захист слабких перед сильними. Втілюючи ідею общинної та національної свободи війська запорозького, ці начала згуртовували низове козацтво в єдину, неподільну і грізну силу» (ІЗК с.148).
    Запорозькі козаки були єдиною опорою і реальною військовою силою, спрямованою на захист співвітчизників від панської сваволі й беззаконня. Не випадково цю маловідому сторону діяльності Запорозької Січі, яка постає не тільки прихистком для знедолених українців-русичів, але й виступає у ролі всенародного месника, майже не згадують тодішні історики, які замовчували усі негаразди польського порядкування, зокрема утиски й кривди, що чинило польське панство та їхні поплічники жиди. Нагадаємо, що тодішні історики, точніше тодішні писемні люди, були шляхтичами литовсько-польського походження і мали схиблені погляди на шляхту, вважаючи її мало не світочами “просвященства”, хоча в дійсності шляхта уособлювала прогнилий та вимираючий клас застійного феодалізму, що погруз у чванстві, властолюбстві та самодурстві.
    Про сваволю польської шляхти ХV–ХVІст. у самій Польщі свідчить папський нунцій (представник римського папи) Д.Руджієрі: "Нещасні селяни, віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгідному стані, бо пани можуть розпоряджатись їхнім господарством і навіть їхнім життям як їм заманеться. Тяжка недоля довела селян у Польському королівстві до такого стану, що навіть за биття батогами, приходять вони дякувати панові. Сміливо можна сказати, що нема на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин". Тож не дивно, що польські тирани, помпезно іменовані Шляхтою, з числа бундючних, ненаситних на здирства польський магнатів, отримали відсіч від українського козацтва на спробі запровадити свої польські "порядки" на Україні-Русі.
    Споконвічно вільні українські селяни, не бажаючи коритися сваволі польських окупантів, залишали свої оселі і йшли на Запорозьку Січ. "Під кінець 1580-х років козаччина дуже помітно зростає, приймаючи в свої ряди все більше число панських підданих, які кидали свої оселі й тікали на Низ, незадоволені панщизняними порядками" (ІУН с.187). Власне ці варварські "порядки" польської Шляхти, яка заповзялася ще й навертати українців у свою католицьку віру, спричинили стрімке зростання козаччини, що призвело до широкомасштабних козацьких повстань на Україні-Русі, які очолив Северин Наливайко – основоположник національно-визвольної боротьби українського народу проти соціального і духовного поневолення.
    Селянські родини, що тікали на "Низ" з усім майном, оселялися на козацьких землях, утворюючи господарські поселення на так званих Вольностях Запорозьких. Слід зауважити, що не всі низові козаки перебували в Запорозькій Січі; там проживали суто військові козаки, власне Військо Запорозьке, яке утримувалось промисловими козаками. Промислові козаки жили віддалік Січі зі своїми родинами і постачали козацьке військо продовольчими припасами та кіньми, а в разі необхідності приєднувались до військових походів та народних повстань проти засилля литовсько-польських магнатів. Такі козацькі поселення віддалік Січі звалися «паланками»; вони мали свою козацьку старшину і судочинство, очолене паланковим полковником.
    Козацьке самоврядування в Запорозькій Вольності базувалося на звичаєвому праві Середньовічної Руси, в основі якого закладена не приватна, а загально-громадська власність на землю. "У придніпровських козаків в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності на землю як головне джерело багатства. Землею володіло військо, але й саме Військо Запорожське як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність вважалась тотожною сучасній державній власності. Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування січового товариства й паланкового. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займання земельної ділянки. На землю міг претендувати кожен запорожець там, де хотів, де встигав першим і скільки її брався освоїти. Внутрішньою основою займання було не свавілля, а право володіння і власності, що походило ще з античного права" (УФ с.90).
    Від Антів було успадковане не лише загальногромадське володіння землею, але й загальногромадське врядування. Запорозька Січ дотримувалась звичаїв давньоруського самоврядування – традиційного загально-громадського віче. На загальній козацькій раді відбувались вибори кошового отамана-гетьмана та його переобрання в разі невдалого військового походу, як було в дохристиянській Русі і в перші століття доби християнства. "Після поразки русичів у битві з половцями на річці Альті у вересні 1068 року в стольному місті Києві зібралося віче. Очолюваний волхвами люд прогнав переможених князів Ізяслава й Всеволода, визволив із темниці й поставив володарем князя Всеслава" (МІ с.126). Історик канадської діаспори Орест Субтельний (професор Йоркського університету в Торонто) розглядає цю подію як першу революцію на Україні-Русі: "У 1068 році кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 року стали віхою в історії, ознаменувавши першу документально засвідчену "революцію" на українській землі" (ІУС с.45).
    Зауважимо, що народне віче Стародавньої Руси не тільки знайшло своє відображення у козацькій раді, але й передало їй давньоруські засади істинної демократії, а саме: усі козаки без винятку приймали участь у вирішенні важливих питань, причому прості козаки мали вирішальне право голосу. Маємо цілком однозначне свідчення очевидця Еріха Лясоти (посла німецького імператора Рудольфа-ІІ), який відвідав Запорозьку Січ у 1594 році з офіційною місією: закликати козаків до антитурецького блоку і якнайшвидше зашкодити військовому походу Османської імперії у Європу. Будучи присутнім на козацькій раді, від зазначав, що остаточне рішення приймалося всією козацькою громадою і залежало не від старшин, бо якраз старшина залежала від козацької маси: "При обговорені (важливого питання) козаки ділилися на два Кола. В одному була старшина, у другому – прості люди… Ухваливши своє рішення, прості козаки шли до Кола старшин, оголошували своє рішення і грозили, що, коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погоджувалася, бо не могла противитися черні, яка є сильніша, могутніша й згуртованіша, і в гніві не терпить ніяких заперечень" (ЛЩ с.104).
    В сучасній історичній літературі для приниження титулу головнокомандуючого Запорозьким Військом запроваджене звання «кошовий отаман» замість історично вірного «гетьман». Маємо докази, що запорожці називали свого «батька» не інакше як Гетьман. Це документально підтверджено сучасниками й очевидцями козацької доби. В «Щоденнику» своєї подорожі на Січ (згідно ЛЩ) Еріх Лясота залишив багато цінних відомостей, зокрема й щодо титулу «гетьман». У його нотатках записане послання запорожців імператору Рудольфу 1594 року, де сказано самими запорожцями однозначно: «Коли отримали певну відомість, що кримський хан з усією своєю ордою хоче переправитись біля Очакова через Дніпро, ми вирушили туди разом із своїм гетьманом, щоби перешкодити їм на переправі». Цей епізод Лясота занотував такими словами: «На березі нас відразу ж провели в Коло запорожців, а оскільки кілька днів тому, а саме 31 травня, гетьман Богдан Микошинський на 50 галерах з 1300 козаками подався в моря, ми… воліли зачекати на щасливе повернення гетьмана». Завершуючи свою розповідь про перебування в Запорозькій Січі, Лясота знову зазначає титул «гетьман»: «Дня 1 липня 1594 року. У відкритому Колі я попрощався з гетьманом і всім запорозьким лицарством».
    Звання «Гетьмана», як найстаршого в Козацькому Війську, підтверджує у своєму «Описі України» 1660 року французький інженер Гійом Боплан, направлений польським королем Сигізмунд-ІІІ для зведення укріплень у пристеповій смузі, в тому числі й Кодак: "Нам ще залишається розповісти, як козаки (запорожці) обирають свого старшого.., що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом, його влада необмежена аж до права стинати голови тих, хто провиниться. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою". Церемонія обрання гетьмана, за свідченням Боплана, закінчувалась тим, що «старі козаки клали жменю землі на голову обранця»; це означало що він лише слуга товариства, яке поставило його ватажком. Далі у цьому описі Боплан додає найважливіше свідчення, яке не взяли до уваги науковці-історики минулої й сучасної доби, і яке напрочуд прозоро пояснює різницю між званнями «гетьман» і «отаман»: «Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого (Гетьмана), скликають Раду і проводять вибори отамана, котрий очолить їх у цьому поході, дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого (тобто Гетьмана)».
    Нерівнозначність звання «Гетьман» і «Кошовий отаман» прозоро проглядає в адміністративному устрої Січі. Кошових отаманів було тридцять вісім – по одному на кіш (курінь). І, хоча в більш пізніх історичних описах Запорозької Січі їх вже називали не кошовими – а курінними отаманами, це не дає підстави відкидати історичну засвідчену назву головнокомандуючого запорожців – Гетьман Війська Запорозького. Хіба-що для узгодження з сучасною літературною термінологією припустиме словосполучення «отаман-гетьман» задля розрізнення іменувань польських воєначальників і головнокомандуючих реєстрового козацтва України-Руси, які також почали називатися Гетьманами в часи Речі-Посполитої.
    Етимологія слова "гетьман" (згідно Д.Яворницького: походить від власного імені литовського князя Гедиміна (Гедиман, Гедман, Гетман), під орудою якого були вперше розбиті монголо-татарські орди об'єднаним русько-литовським військом у 1320 році; хоча деякі науковці убачають подібність слова від німецького Hauptmann – капітан. Так чи інакше, але це звання стосувалося спершу виключно воєначальника запорожців, котрі таборилися в степовій пограничній зоні України-Руси. Титул «гетьман» набуває двозначності з часів гетьманства П.Сагайдачного (1616-1618). Загальновідоме звання «Гетьман Війська Запорозького» спершу стосувалося дійсного головнокомандуючого Запорозької Січі. Але починаючи з Сагайдачного це звання вже переноситься на реєстрове козацтво, що перебувало на службі Речі Посполитої. Причому гетьмани запорозькі обиралися, як за старих часів, загальною Козацькою Радою без будь-яких узгоджень з кимсь поза межами Запорозької Січі, а гетьмани реєстрового козацтва обиралися радою старшин реєстрових козаків з обов'язковим утвердженням польсько-литовським урядом, який пильно стежив за тим, щоби обрана особа була прихильна до Речі Посполитої. Відтак, звання «Гетьман Війська Запорозького» ніяким чином не стосується запорозьких козаків. Маємо численні приклади, коли реєстровці, що були виписані з реєстру за певних обставин (так звані «виписчики»), йшли за дніпровські пороги в Запорозьку Січ і навіть вступали в воєнні сутички з реєстровцями. Адже Запорозька Січ сповідувала споконвічні чесноти українського козацтва і стояла на варті етнічних інтересів українського народу, в той час як «Гетьмани Війська Запорозького» часто-густо зраджували національні інтереси українців і застосовували реєстрове козацтво на шкоду українську народу.
    Побіжно зауважимо, що "Кіш" і "Січ" мають різне значення: під Кошем розуміється військовий табір (як тимчасовий, так і довготривалий), де перебуває військовий підрозділ (Курінь), а Січ означує козацьку столицю, де знаходиться постійно, а Січ означувала козацьку столицю, де перебував постійно діючий центр усього козацтва. Якщо походження слова "Січ" цілком зрозуміле (від "січення" дерев, вживаних на фортифікаційні укріплення), то слово "Кіш" залишається нез'ясоване досі для багатьох науковців. Серед різних тлумачень Д.Яворницький зазначає походження назви "Кіш" від татарського слова "кишло": "Відомо, що запорожці вживали слово "кишло" в значенні поселення: "От тут саме було запорожське кишло" – і тепер кажуть мешканці Придніпров'я". Визнаний дослідний українського козацтва помилково приписує походження цього слова татарам. Адже слово "кишло" було у вжитку на Україні-Русі за тисячоліття до нашестя татар, воно зустрічається ще у "Велесовій Книзі" у значенні "гніздо", тобто оселя (звідси давньослав'янське "кишлак" – селище). Таким чином, назва козацького поселення "Кіш" – суто слав'янська і нізвідки не запозичена. Інколи слова Січ і Кіш вживаються як рівнозначні, але їх розбіжність виразно засвідчена в запорозьких архівах, як наприклад "Данина на Кошу Січі запорозької", або "З Коша з Чортомлика".
    Козацьке самоврядування, як зазначалося, наслідувало давньоруські (суто українські) традиції, котрі служили неписаними нормами моральної поведінки з дохристиянських часів вподовж багатьох століть. Це стосується й так званих звинувачень на адресу козаків щодо пияцтва, котрі зазвичай перебільшені. Певна річ, після військового походу запорожці святкували своє повернення на Січ. Але ні в якому разі пияцтво не було нормою життя. Хіба пияка здатний тримати шаблю в бою, що триває інколи вподовж цілого дня, а то й кількох тижнів поспіль. "Без сумніву, горілка й тютюн були на Запоріжжі предметами не другорядними. Надто ж у мирний час. Та з початком походу запорожських закон був непорушним: про горілку не згадували. Під час виборів продаж горілки в Січі також припинявся" (УФ с.24). Більш переконливим доказом може служити повідомлення очевидця – вищезгаданого французького інженера Г. Боплана, який оповідав про походи запорожців на "чайках" в Руське море: «Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і, якщо між ними трапиться п’яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість». За його ж свідченням, під час морського походу запорожці на чайках «гребуть не зупиняючись і за 36 годин досягають берегів Анатолії».
    Європейська історіографія засвідчує цілковиту перевагу і незаперечне панування запорозького флоту на Руському (Чорному) морі у ХV-ХVІІ століттях. Посол Франції у Стамбулі 1620 р. Франсуа де Гарле захоплено описував у «Листі до друга» морські походи козаків проти Туреччини: «Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді і в повітрі, скрізь уміють дати собі раду і взяти верх у всіх стихіях». Префект Кафи венеціанець Дортеллі д'Асколі свідчив, що «козаки такі відважні, що не лише на рівних, а й на 20 чайках не бояться 30 галер падишаха». Закордонні джерела засвідчують один з успішних нападів козаків на неприступну турецьку фортецю Варну: "13 травня 1587р. козаки в значному числі напали на суші і з моря на околиці Варни, забрали 13-тисяч голів худоби, захопили два карамусали і частково вбили, частково взяли в полон 200 турків, які чинили їм опір".
    Зауважимо, що з сучасної точки зору не правомірно судити про козацьку мораль. Безпідставні й усі звинувачення про надмірну жорстокість і безпощадність козаків до панів та їхніх поплічників – жидів. Адже польсько-литовські історичні матеріали не засвідчують незліченні приклади жорстокості й насильства польсько-литовської шляхти і жидів – управителів панських маєтків, чиї насильства були не тільки безмежними, але й безкарними. «Історія Русів» рясніє прикладами шляхетського безчинства, які інакше як звірствами не назвеш. Ніщо не заважало поляку, зустрівши українську жінку з немовлям, видерти з її рук дитину і забити головою об тин, а жінку згвалтувати посеред вулиці. "Католики не тільки не подали нещасному народові України-Руси ніякої допомоги, але й гнали його, навертаючи на Унію, в Римі вигадану, а на Русі проповідану з найжорстокішої лютістю, яка перевершувала всі священні Римські інквізиції і якої в самому Магометанстві над Християнами не чутно було" (ІР с.186).
    На жаль, переважна більшість описувачів тодішніх подій замовчувала панські безчинства, натомість по-блюзнірськи називала запорожців «злодіями й розбійниками», на що зауважують сучасні науковці: "Ці одіозні, амбітні оцінки – яскравий доказ того, як емоції національної зверхності й шляхетської чванливості можуть спотворити історичні факти, опустити їх до рівня обізлених обивателів. Прикро констатувати, але небагатьом з польсько-католицьких описувачів козацької України вдалося піднятися над неправотою нестриманого псевдопатріотизму. Одним з таких був Іохам Лелевель. Порушуючи традицію, він вважав козацькі заворушення не бунтами безрозсудної черні, а виправданими віками гноблення й приниження народними повстаннями… Генріх Красінський (польський письменник 1848р.) дає запорожцям таку характеристику: "Дивну суміш достоїнств і пороків вміщену в запорожцях важко описати. Безпощадні й жорстокі руйнівники під час своїх нападів, вони були, однак, великодушними, гостинними й людяними на батьківщині" (УФ с.22).
    Немало наклепницьких характеристик і кон’юнктурних свідчень залишили авторитетні дослідники козацької доби, описуючи події з позиції великодержавного шовінізму наших сусідів. Однак найавторитетнішим суддею козаччини за всіх часів був і залишається український народ. Вподовж багатьох століть народна пам'ять зберегла шанобливе ставлення українців до запорожців. Запорозький козак був головним лицарем історичних дум і кобзарських балад, і донині залишається улюбленим героєм народних пісень.


УМОВНІ   СКОРОЧЕННЯ
(авторські пояснення у витягах подані прописом)
(повернення до тексту: Alt/Ü)

БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва, 1958.
БРА – Б. Рыбаков "Анты и Киевская Русь" //Вестник древней истории №1, 1939.
БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М., 1963.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), Київ, 1994.
ВВ – В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення", (збірка 1949р.), К., 1991.
ВС – С. Величко "Летопись", Киев, 1848.
ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.
ГД – Геродот "История в девяти книгах", Л.,1972; ("Історія...", К.,1995).
ГЛ – Г. Лозко "Українське язичництво", К., 1994.
ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М., 1988.
ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К., 2000.
ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К., 2006.
ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К., 1957.
ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування", К., 1961.
ІЗЗ – Д. Яворницький "Запорожжя", К., 1995 (за виданням: "Запорожье...", 1888).
ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К., 1990, т.1 (за вид. 1900).
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІКЗ – «Історія українського козацтва» т.1, (ред. акад. В. Смолій), К., 2006.
ІМР – Д. Бантыш-Каменский "История Малой России", К., 1993 (по изд. 1903).
ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К., 1991 (за виданням 1846).
ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К., 1992 (перевидання 1891).
ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К., 1997.
ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т.І Львів 1899 – т.VІІ Київ 1909.
ІУГИ – М. Грушевський "Иллюстрированная история Украины", С-Питер., 1896.
ІУГК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.
ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К., 1991.
ІУІ – І. Оніщенко "Історія України", К., 1999.
ІУК – В. Король "Історія України", К., 2005.
ІУЛ – П. Лаврів "Історія південно-східної України", К., 1996.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К., 1992 (за виданням 1932).
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К., 1992.
ІУТ – І. Тиктор "Велика Історія України", Львів, 1935, т.1 (перевидання 1993).
ІУФ – В. Крушинський, Ю. Левенець "Історія України (факти, дати)", К., 1993.
ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К., 1995.
КА – В. Антонович "Изследованіе о козачестве по актам 1500 – 1646 гг.", К., 1863.
КМ – М. Киценко "Хортиця в героїці і легендах" (за вид. 1972), Дніпр-к, 1991.
КН – Н. Костомаров "Русская история в жизнеописаниях", К., 1880, т.2.
КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К., 1992.
ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, (перевидання), К., 1989.
ЛС – "Літопис Самовидця", К., 1971.
ЛЩ – Е. Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).
МА – А. Маркевич "История Малороссии", т.І-V, М., 1843.
МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989.
МГ – Г.Міллер "Исторические сочинения о Малороссии", М., 1847.
МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К., 1874.
МДВ – М. Драгоманов "Вибране", К., 1991.
МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К., 1991.
МЛ – Л. Мельник "Боротьба за українську державність", К., 1995.
ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К., 1876.
МС – В. Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
НК – Н. Карамзин "История государства российского" (т.8), С-П., 1892.
НЦ – В. Даниленко, Ю. Шилов "Начала цивилизации", М., 1999.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны" (фр. изд. 1660г.), С-П., 1832.
ПВ – П. Вакулюк "Історія українців", К., 2001.
ПС – П. Скальковський "Історія Новой Січи...", Одесса, ч.1 - 1885, ч.2 - 1886.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П., 1832.
СВ – В.Січинський "Чужинці про Україну", Львів, 1938.
СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К., 1991.
СД – В. Дашков "Сборник антрополог. и этнограф. статей о России", М., 1868.
СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К., 2000.
СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К., 1993.
ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.
УІЖ – "Український історичний журнал", Київ.
УФ – В.Андрущенко, В.Федосов "Запорозька Січ як український феномен", К,1995.
ЩВ – "Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак), К., 1995.
ЩФ – Ф. Щербина "Кубанское казачье войско", Воронеж, 1888.

Назад Зміст Вперед