UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ВОЛОДИМИР ОЛЬГЕРДОВИЧ

Після кількох переможних походів на Русь, зокрема, після розгрому татарських царків, васалів Золотої Орди, під контролем яких був південний степ, великий князь литовський Ольгерд (Альгірдас) Гедимінович (1345—1377) протягом 50—60-х pp. XIV ст. встановив верховенство династії Гедиміновичів, з якої сам походив, над Чернігово-Сіверською й Київською землями. Першу він передав в уділ своєму синові Дмитру-Корибуту, а другу — Володимиру. Матір'ю Володимира (р.н.н.— бл. 1398 p.), третього сина Ольгерда, була княгиня Марія Вітебська. Після її смерті Ольгерд одружився з російською княжною — Уляною Тверською. Тож зведеними молодшими братами Володимиру доводилися сини Уляни, добре знані з перипетій історії України-Русі,— згаданий князь Сіверський Дмитро-Корибут, родоначальник волинських княжих родів Збаразьких, Вишневецьких і Воронецьких; князь Київський Скиргайло-Іван, наступник Володимира на київському княжому столі; князь Волинський Свидригайло-Болеслав; нарешті, великий князь литовський, у подальшому польський король Владислав-Ягайло.

Вокняжіння Володимира Ольгердовича в Києві датують 1362-м або 1363 р. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований в слов'янських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий як чужак і швидко знайшов спільну мову з місцевим боярством. Його військо, Що складалося з київських бояр-ополченців, невдовзі здійснило кілька вдалих походів на південь проти кочових орд, витіснивши їх до узбережжя Чорного й Азовського морів. Це мало величезні наслідки для поступового піднесення занепалої в часи татаро-монгольського лихоліття Київщини. Свідченням економічного зросту став факт чеканки власної монети, вперше після монгольського погрому. Нині досліджено близько 1200 її екземплярів. На аверсі кожного з трьох типів чеканки, які розрізняють дослідники, вибито герб князя Володимира. Його зміст і абриси дискусійні, однак можна стверджувати напевне, що даний знак, повторений згодом на княжих печатках синів Володимира, був гербом київської гілки роду Гедиміновичів і що усталився він саме у роки правління Володимира в Києві.

Тоді ж, тобто у другій половині XIV ст., на високому пагорбі між Подолом і давньоруською Княжою Горою за наказом Володимира був збудований просторий і міцний замок з дубових колод, що проіснував з певними перебудовами до середини XVII ст. (в історії Києва він відомий під назвою «Литовського»).

За княжіння Володимира Ольгердовича значно розширилися кордони Київської землі. Так, згідно з тогочасною пам'яткою «Список городів руських», Києву підпорядковувалося 71 місто в Наддніпрянщині, басейнах Прип'яті й Десни та на східних і південних рубежах слов'янського світу, що тяглися, відповідно, до річок Ворскли й Росі.

Зважаючи на сказане, не дивно, що київський князь почувався незалежним володарем, тільки номінально підпорядкованим верховному сюзерену — великому князю литовському. Це підтверджується і звучанням його титулу;. в нечисленних документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменує себе «З Божої ласки князем Київським».

Про незалежну зовнішню політику князя свідчить, зокрема, такий епізод: коли у 1383 р. Константинопольський патріарх висвятив на київський митрополичий престол вихідця з Києво-Печерського монастиря Діонісія, кандидатура якого з політичних міркувань була небажаною для князя, і той прибув до Києва оголосити про свої права, Володимир наказав ув'язнити непроханого митрополита, заявивши йому: «Пішов єси на митрополію в Царград без нашого повеління».

Після укладення 1385 р. Кревської династичної унії між Великим князівством Литовським і Польщею у князівстві склалася антиунійна опозиція, очолювана Вітовтом — двоюрідним братом Володимира. Сам Володимир прийняв бік ініціатора унії — польського короля Владислава-Ягайла і, зокрема, присягнув йому на вірність у 1386, 1387 і 1388 pp. У 1387 р. разом з братом, Чернігово-Сіверським князем Дмитром-Корибутом, він перебував на Ягайловому дворі у Вільно, а 1390 р. військові загони обох володарів Русі (Дмитра-Корибута й Володимира), що складалися з Київського та Чернігівського боярств, у складі королівських військ брали штурмом центр володінь Вітовта — м. Гродно. Однак після того як у 1392 р. Ягайло й Вітовт дійшли згоди і Вітовт у званні намісника фактично став великим князем литовським, ситуація для Володимира обернулася на вкрай несприятливу. Не виключено, що особиста заповзятливість Вітовта щодо Володимира пояснювалася й тим, що останній був на той час найстаршим у роді Гедиміновичів, тобто мав вагомі підстави претендувати на великокнязівський престол.

За згодою й при підтримці Ягайла новий великий князь взяв курс на політичне ослаблення з наступною ліквідацією найбільших удільних князівств держави, передусім віддалених — Київського, Чернігово-Сіверського й Подільського. Першим кроком у цьому напрямі стала вимога Вітовта, аби Володимир Київський, Дмитро-Корибут Сіверський і Федір Коріатович Подільський визнали його повноваження, склали присягу на вірність і надіслали певну данину зі своїх володінь. Ті відповіли відмовою, або, як записав літописець, «не всхоте покори учинити (тобто скласти присягу — Авт) и челом ударити великому князю». Припускають, що між згаданими князями існувала домовленість про спільні дії, де особлива роль призначалася київському князю. Однак ці задуми були зірвані передчасним виступом новгород-сіверського князя Дмитра-Корибута, який, не чекаючи активних дій з боку Вітовта, зібрав власне військо і рушив на Литву. Наприкінці 1392 р. його загони були розбиті поблизу м. Ліди (нині у північно-західній Білорусі). Повернувшись до Новгорода-Сіверського, князь замкнувся у місті, але військо Вітовта взимку, 1392/93 р. взяло Новгород штурмом. Самого князя, його дружину й дітей було ув'язнено.

З Чернігово-Сіверщини загони Вітовта повернули на Київ, проте цього разу великий князь обмежився тим, що захопив поліські замки (Овруцький і Житомирський), очікуючи добровільної капітуляції Володимира. Той дійсно Прибув до ставки великого князя, і мир було укладено. Однак це тільки відсунуло розв'язку. Восени 1393 р. Вітовт здійснив бойовий рейд на Поділля, захопив Брацлав, Кам'янець, Смотрич та інші замки, а Федора Коріатовича примусив до втечі. Після Поділля настала черга Київщини, хоча до воєнних сутичок між братами й не дійшло. Усунення Володимира з київського княжого столу відбулося у другій половині 1394 або на початку 1395 р. мирним шляхом: князю були запропоновані умови капітуляції — замість Києва надано другорядний дрібний уділ у Білоруському Поліссі з містами Копиль і Слуцьк (звідси нащадки Володимира Ольгердовича з часом почали зватися князями Слуцькими; цей рід вигас наприкінці XVI ст.).

Є припущення, що князь Володимир, не змірившись із втратою Києва, звертався по допомогу до великого князя московського Василя Дмитровича, з котрим підтримував досить жваві контакти й раніше. Однак Москва на той час не мала сил для втручання у внутрішні справи Великого князівства Литовського, тож Володимир, повернувшись ні з чим, оселився в Копилі. Відлуння цієї події обернулося проти онуків Володимира — Симеона та Михайла, коли ті претендували на київську княжу спадщину наприкінці XV ст. Відмовляючи їм, великий князь буцімто зауважив, що «дід їхній князь Володимир бігав на Москву і тим пробігав отчину свою Київ».

Після зміщення з Київського княжого столу Володимир Ольгердович уже не брав активної участі в політичному житті. Помер у Копилі наприкінці 1398 або На початку 1399 p.; тіло його було перевезене до Києво-Печерського монастиря, опікуном і благодійником якого він вважався, і поховане в Успенському соборі.