UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ЮРІЙ НЕМИРИЧ

Народився він 1612 p., найімовірніше — у м-ку Черняхові на Житомирщині, в старовинній родині бояр Немиричів, котрі згадуються, в київських актах з початку XVI ст. Юрій був старшим із шістьох дітей (трьох синів і трьох дочок) київського підкоморія, тобто межового виборного судді Стефана Немирича і Марти Войнаровської. Протестантка Марта мала великий вплив на чоловіка, тож Стефан першим з роду Немиричів перейшов з православного у протестантське віросповідання, прищепивши свої погляди й дітям.

Серед кількох напрямів протестантизму, що набули розповсюдження у Центрально-Східній Європі, найбільш поширеним серед волинців і киян був антитрінітаризм, головну суть якого складало заперечення догмата про Трійцю. Антитрінітарії Польщі, Литви, України й Білорусі за свій програмний документ визнавали так званий Раковський катехізис Фауста Социна, італійця за походженням, діяча Реформації в Польщі (тому інколи їх називають социніанами). Раковський катехізис, відкидаючи догмат про божественну сутність Христа (Трійцю), водночас обстоював віротерпимість, свободу думки й волі людини та виправданість раціоналістичного пізнання божественних істин. Социніани надавали великого значення поширенню освіти, тож в поселеннях, де існували їхні громади, як правило, відкривалися школи, що сприяло піднесенню просвітницького руху. Так, на Волині у першій половині XVII ст. існувало понад 20 социніанських шкіл, причому між 1638-м і 1644 pp. у Киселині діяла навіть школа вищого типу з викладанням теології; не менше 7 таких шкіл було і в Центральній Україні, зокрема і в Черняхові — родовому гнізді Немиричів.

Початкову освіту Юрій Немирич за бажанням батька отримав у Раковській социніанській академії у Польщі, а у 1630—1633 pp., як на той час було заведено серед юнаків його суспільного статусу, здійснив освітню мандрівку за кордон. Він слухав лекції в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи освіту в Сорбонні, талановитий юнак, якому пророкували велику наукову кар'єру, видав у Парижі власний твір, написаний латиною, під назвою «Розвідка про Московитську війну», який присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Російської і польсько-литовської держав. Перу Немирича належить також ряд праць теологічно-протестантського змісту, зокрема, виданий теж у Парижі латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», низка молитов і гімнів, складених для потреб социніанських громад.

Повернувшись додому, молодий освічений магнат почав вести звичний для свого кола спосіб життя, де престижними вважалися два заняття — війна і політика. Тож Немирич бере участь у кількох військових експедиціях, зокрема, у Бранденбурзькій війні, і водночас як сеймовий посол представляє інтереси київської шляхти на генеральних сеймах Речі Посполитої. Тут він здобув імідж рішучого оборонця протестантів або дисидентів, як їх тоді називали, і невдовзі став їхнім визнаним лідером.

У 1639—1640 pp., після смерті киянина Фїлона Вороняча, який замінив Юрійового батька на посту підкоморія, молодий Немирич активно виборює право обійняти цю посаду, найпочеснішу у системі виборної земської ієрархії шляхти. Підкоморіями, як правило, бували представники найзнатніших і найзаможніших родин. Підстав претендувати на підкоморництво у Юрія було цілком достатньо. Адже окрім авторитету, яким користувалися серед київської шляхти його предки (дід, Єсиф Іванович, був першим київським земським суддею, батько — підкоморієм і овруцьким старостою), молодий магнат володів одним із найбільших маєтків в Україні. На його землях, розташованих у Київському Поліссі, налічувалося понад 4300 селянських та міщанських димів-дворів у 15 містечках та 98 селах. Відтак молодий дисидент почувався впевнено, долаючи уперту протидію прокатолицької частини київської шляхти, очолюваної воєводою Янушем Тишкевичем. Так, на закид, що він як протестант, котрий не вірить у Святу Трійцю, не може стати підкоморієм, оскільки, вступаючи на посаду, доведеться Трійцею присягати, якийсь зухвалий пан глузливо кинув: «Я б присягнув не тільки в трійку, але й в четвірку, аби лише добитися свого». Лишається додати, що конфлікт скінчився перемогою: у 1641 р. король затвердив новообраного підкоморія.

На початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Немирич, зрозуміло, зайняв чітку антикозацьку позицію, а в 1649 р. був обраний на шляхетських сеймиках Волині й Київщини генеральним провідником місцевого шляхетського ополчення, організованого для придушення повстання. Однак, переживши шок несподіваних поразок, загнаний долею, як і решта української шляхти, «із-за Дніпра аж до Вісли» (як він сам писав у одному з листів), взявши участь у розгромній для шляхти Зборівській кампанії 1649 p., Юрій Немирич 1650 р. повернувся в Україну з тверезішим поглядом на ситуацію, що склалася. Від цього часу він став прихильником політики компромісу, котру обстоював і особливо втілював Адам Кисіль. Зокрема, у 1652-му та 1654 pp. Немирич бере участь у переговорах з Військом Запорозьким, а з осені 1655 р. виступає в ролі посередника між Богданом Хмельницьким ї шведським королем. 1655 p., коли розгорнувся шведський наступ на Польщу, Немирич перейшов на бік шведів, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. Тоді ж, зокрема, як генерал-майор шведської кавалерії він брав участь у боях з польськими військами (позиція Немирича в польсько-шведській війні і наступний перехід на бік козацтва дали підстави польським історіографам називати його «перевертнем» і «багаторазовим зрадником»). Як посол шведського короля та його союзника, семиградського князя, Юрій Немирич особисто сприяв укладенню козацько-шведської угоди 1657 р.

На початку червня того ж року, за два-три тижні до смерті Богдана Хмельницького, один із наймогутніших магнатів України робить карколомний, цілком несподіваний для сучасників крок. Як свідчать джерела, Немирич переїхав до Чигирина, «вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру», а точніше, повернувся до віри своїх прадідів — православ'я. Одночасно йому було надано титул козацького полковника.

Політична програма, з якою Немирич прийшов до козацького війська, не була чужою ні для Івана Виговського, з котрим вони здавна зналися особисто, ні для тієї частини старшини, яка відчувала особливу нехіть до Москви. Втім царському урядові новоспечений полковник відразу видався особливо небезпечним. Після його появи у гетьманській ставці з Москви в Україну раз за разом ідуть листи з вимогою негайно відіслати геть «німчина», «лютера» і «єврея». По смерті Богдана Хмельницького Немирич став правою рукою Виговського у планах примирення України з Польщею, Здійснити це було можливо, на його думку, шляхом утворення нового федеративного союзу держав, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб'єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з іншими державами лише свою зовнішню політику, напрями якої визначалися б на загальних сеймах. Ці ідеї почасти викладені в пакті, що утверджував Гадяцьку угоду 1658 р. 23 квітня 1659 р. Юрій Немирич як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, що тоді ж була видана друком, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польського та українського народів.

Життя, проте, швидко показало, що ідея Гадяцької унії, теоретично перспективна, спиралася на пісок, оскільки надто глибокими були міжнаціональні та міжконфесійні розбіжності між Україною та Польщею і надто запізнілою була спроба погодити їх у мирний спосіб. Уже влітку 1659 р вибухнуло спрямоване проти політики Івана Виговського козацьке повстання, очолюване Цецюрою та Золотаренком, котрі звернулися по збройну допомогу до Москви. Наприкінці липня — на початку серпня в одній із сутичок, що точилися між повстанцями й силами Виговського, загинув Юрій Немирич. Точніше місце його смерті окреслюють на полі між Кобижчею і Свидовцем ( тепер Бобровицького р-ну на Чернігівщині). За іншою версією, це сталося під с Веприком поблизу Гадяча. Серед польської шляхти кружляли Поголоски, що йому було завдано понад 70 ран і що нападники,' знявши з убитого одяг, загорнули тіло в мішковину і вкинули до болота. Ці чутки, доповнені міфологічними деталями, швидше скидаються на легенду про смерть перевертня: неймовірна кількість ран, голе тіло в мішковині, болото як символ «злої» смерті людини, що зналася з нечистою силою. Характерно, що загибель Немирича викликала задоволення і в Польщі, і в Москві. Так, у одному з листів-новин, які поширювалися серед польської шляхти, читаємо: «Не допомогло йому те, що став русином». А в Москві з втіхою констатувалося, що нарешті убито «найбільшого злодія і єретика».

Постать Юрія Немирича і досі є певною загадкою для нащадків. Що керувало вчинками цієї фантастично багатої і найосвіченішої людини тодішньої України — біль за її долю чи політичні амбіції і жадоба влади? Як розуміти його перехід у православ'я — як щире повернення до віри предків чи політично зважений крок людини, індиферентної до питань віри взагалі? Чим диктувалася ідея створення Великого князівства Руського; бажанням перевірити політичні теорії на практиці? Наміром унезалежнити Україну? Останньою спробою залишити її у колі звичної польської культури та в орбіті польських впливів?

Однозначних відповідей на ці питання, мабуть, і не може бути. З певністю можна констатувати лише одне: постать Юрія Немирича за масштабністю задумів і вчинків належить до зірок першої величини на небосхилі української історії XVII ст. Він же, думається, замикає литовсько-польську добу цієї історії як останній з-поміж тих, хто роздвоювався між батьківщиною-Руссю і батьківщиною-Річчю Посполитою, хто відчував себе сином України і водночас громадянином польсько-литовсько-білорусько-української державної спільності, яка не витримала перевірки часом.