UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

У складі Литви та під польським володарюванням

У XIII ст. утворилася Литовська держава. Відтоді історичні долі українських та литовських земель переплелися на довгі роки. Говорячи про державно-політичне значення цього факту, відомий вчений О. Єфіменко у книзі «Історія українського народу» відзначає: «Як колись загадкова Русь у вигляді небагаточисельної войовничої дружини збирала з Києва воєдино південноруські племена, закладаючи основи Руської держави, так і тепер відносно малочисельна войовнича Литва зі своїх віддалених приніманських поселень збирає воєдино всі розрізнені політичною смутою удільного періоду й бідами татарської навали західні та південні руські землі, утворюючи нову Литовсько-Руську державу, яка за складом свого населення з повним правом могла б бути названа Західноруською... Зрозуміло, справа не обійшлася без примусу, насильства, але у другому випадку, як і в першому, неможливо помітити, щоб насильство набуло характеру завоювання у справжньому розумінні цього слова...» Далі Єфіменко пише, що між литовським і руським (в історичному розумінні — українським) народами існувала близькість «ще раніше, ніж вони з'явилися перед нами як об'єднувачі й об'єднувані у державному зв'язку...»

Процес взаємного пізнання розпочався ще тоді, коли Литва не була єдиною державою і влада в ній належала багатьом князям. Зі своїми дружинами вони наїздили на українські й польські землі, аз XII ст. — на західні землі Русі. У свою чергу і руські князі споряджали походи в литовські землі. Автор «Слова про Ігорів похід» згадує ті часи, коли «Литва ще й ятвіги... голови преклонили» перед могутністю Давньоруської держави. Але підпорядкування деяких литовських земель руським князям обмежувалося лише стягуванням данини. Ці землі не включались безпосередньо до складу руських, руські князі не тримали в них постійного війська, не здійснювали примусового поширення християнства, не втручалися в їх життя. Так поводилися й литовські князі. Про характер стосунків у ті часи свідчить такий факт. Коли 1279 р. у Литві настав голод, литовці звернулися до багатих руських князів з проханням продати їм хліба. Зокрема, ятвяги звернулися до волинського князя Володимира з такими словами:«Пошли, господине, к нам жито своє продаят, а мы ради купим: чего восхочешь, воскоу ли, бели ли, черных ли коун, серебра ль, мы ради дамы. Володимир же из Берестья послал к ним жито, в лодьях, по Бугу, с людьми добрыми, кому веря».

Ще 1219 р. 22 литовських князі підписали мирний договір з волинськими. Це обумовлювалось як загрозою папсько-германської навали, що змусила литовських князів до виступу спільним фронтом, так і прагненням до встановлення союзних зв'язків з українськими землями.

Державна єдність, хоча й відносна, яку литовські князі продемонстрували при підписанні договору з волинськими князями, і сама угода з південноруськими землями невдовзі дали конкретні результати, 1229 р. Орден меченосців уперше напав на територію Литви, але був відбитий. 1236 р. меченосці згуртували ще більші сили, та знов-таки 22 вересня у вирішальній битві при Шауляї литовці розгромили орденців.

У процесі об'єднання литовських земель і відбиття нападів меченосців поміж князів висунувся один з аукштайтських «старійших» князів — Міндовг (р. н. н.— 1263). Саме він, прагнучи до об'єднання, зумів підкорити інших князів, захопивши території по верхній течії Німану. Деякі князі, переможені Міндовгом, визнали його владу і залишились княжити у своїх володіннях, але вже як васали. Таким чином він став великим князем литовським. Так, близько 1240 р. завершився останній етап утворення держави — Великого князівства Литовського.

З метою зміцнення сил у боротьбі проти німецьких ли-царів, хрестоносців і меченосців Міндовг 1255 р. уклав союз з володарем Галицько-Волинської держави Данилом Романовичем Галицьким, скріпивши його зарученням сина Шварна зі своєю дочкою. Спираючись на цей союз, Міндовг зумів розбити лицарів Тевтонського і Лівонського орденів біля оз. Дурбе (1260). Політика згуртування, яку Проводив Міндовг, схиляла на бік Литви населення Київщини, Чернігівщини й інших давньоруських князівств, що Перебували в умовах постійної ординської загрози.

Після вбивства 1260 р. Міндовга події розгорнулися таким чином, що саме волинянам довелося сприяти замиренню міжусобної боротьби, яка розпалилася в Литві. На прохання сина Міндовга Вайшвилка волинський князь Шварн Данилович допоміг зламати опір феодалів і оголосити Вайшвилка великим князем литовським (1266—1268). Щоправда, невдовзі той відмовився від влади і передав престол Шварну Даниловичу (1268—1269). Очевидно, це було початком зародження того русько-литовського єднання, яке ще більше посилилося, коли великим князем литовським став Гедимін (1316—1341). За його правління значно зросла могутність Литви. У 20-х pp. XIV ст. її столицею стало м. Вільно.

На цей час до Великого князівства Литовського увійшли крім основних литовських земель і деякі давньоруські князівства Київщини та Чернігівщини. Як зазначав М. Грушевський, «саме тоді, як на Україну впала татарщина, у литовського народу зав'язувалась своя власна держава, і войовничі, меткі князі литовські почали забирати землі білоруські, сусідні з Литвою, а далі українські. Робили се вони помалу й потиху, без гвалту і крику. Дрібним князям казали помагати їм на війні, слухатись як своїх зверхників, якщо накажуть, і ті, не маючи сили противитись, мусили слухатись. Люде, наскучивши непорядками і татарською неволею, легко приймали власть князів литовських. Тим більше, що князі-литовські в справи їх не мішались, нічого не переміняли. «Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо»,— казали звичайно литовські князі, і справді, не робили спочатку великих перемін. Ті князі з литовського княжого дому чи литовські пани та воєводи, що осідали по українських краях та городах, хрестились на православну віру (Литва була тоді ще не хрещена), приймали українську мову, в суді судили по місцевих звичаях, в управі теж місцевих порядків пильнували, і з часом вони самі забували, що вони не українці, а литвини, і люде того не пам'ятали й уважали їх за своїх».

За правління Гедиміна Литва поширила владу на весь простір між Західною Двіною, Дніпром і Прип'яттю. Ще за життя свого брата Витеня Гедимін захопив міста Берестя і Дорогочин, які належали нащадкам князя Данила Галицького, завоював також землі за Бугом — Підляшшя.

У своїй політиці приєднання руських і білоруських земель до литовських Гедимін спирався не лише на воєнні сили. Важливим було й те, що він нікому не забороняв триматися власної віри і традицій. Своїх дітей, яких було дванадцятеро від трьох дружин, Гедимін частково охрестив. Християнами стали п'ятеро його синів і всі дочки, які були одружені: Марія — з князем тверським, Єлисавета — з мазовецьким, Альдона-Анна — з королем польським Казимиром, Августа-Анастасія— з великим князем московським. Прагнучи заручитися підтримкою Галицько-Волинського князівства, Гедимін віддає дочку Офку Євфемію за князя Юрія II, який також прагнув до дружніх взаємин з Литвою і зробив для цього немало.

Коли 7 Квітня 1340 р. Юрія було отруєно у Володимирі, смерть його поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства — воно розпалося на дві частини: боярсько-олігархічну Галичину і князівство Волинь. Волинське боярство, шукаючи собі князя після Юрія II, спинилося на Любартові, синові Гедиміна, який був одружений з волинською княжною Бушею і за тодішнім правом мав законні претензії на Волинь. В Русько-литовському літопису з цього приводу зазначено: «Любарта прийняв Володимирський князь до дочки у Володимир, Луцьк і в усю Володимирську землю». Обираючи своїм князем Любарта, волинське боярство сподівалося на підтримку Литви у боротьбі як з татарами, так і з польськими та угорськими феодалами. І справді, Волинь отримала у цьому від Литви немалу допомогу. Так, коли 1349 р. польський король Казимир здійснив великий похід на Галичину та Волинь, захопивши головні міста і приєднавши Галичину й частину Волині до Польської держави, саме Любарт разом з іншими литовськими князями захищав Волинь. Необхідно відзначити, що, хоча й недовго, номінально Любарт був визнаний галицьким князем, й навіть візантійський імператор 1347 р. звертався до нього з листом у справі галицького єпископа. Діяльність Любарта, як і самого Гедиміна, у цілому сприяла не лише зміцненню Литовської держави, а й дальшому зближенню українського та литовського народів.

Після загибелі Гедиміна (1341) в одному з замків, обложеному хрестоносцями, великим князем литовським став його син Ольгерд (1345—1377). Він не лише прагнув розширити володіння Литви за рахунок південно-західних і західних руських земель, а й вів рішучу боротьбу проти Тевтонського ордену І Золотої Орди.

Треба зазначити, що у другій половині XIV ст. для Литовської держави склалася більш сприятлива міжнародна обстановка щодо оволодіння українськими землями. 1359 р. помер золотоординський хан Бердібек. В Орді розгорнулися гостра міжусобна боротьба за трон. Скориставшись цим, навесні 1362 р. литовські війська рушили на територію Київщини і захопили Київ, вигнавши з нього татарського ставленика князя Федора. У цьому їм допомагали самі кияни та переяславці. Закріпившись на Київщині й Переяславщині, литовці пішли на Подолію, де розгромили татар. До Литовської держави було приєднано Подолію Й землі між Дніпром і Дністром до узбережжя Чорного моря. Внаслідок тривалої боротьби Ольгерда проти Польщі |В Волинську землю 1377 р. було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Він робив також спроби поширити свій вплив на Псков і Новгород, підтримував тверських князів у боротьбі з Москвою і сам здійснював походи проти неї — щоправда, невдалі.

Західноруський літопис подає яскраву картину останніх часів володарювання Ольгерда: «Коли господарем Литовської землі був великий князь Ольгерд, він пішов з литовським військом у поле (степ) і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Кочибея, Котлубуга і Дмитра. А ці три брати, татарські князі, були отчичі й дідичі Подільської землі, а від них завідували отаманами, а баскаки, збірщики доходів, приїжджаючи від тих отаманів, брали дань у Подільської землі. А був брат у Ольгерда князь Коріят, що держав Новгород-Литовський, і було у нього три сини: князь Юрій, князь Олександро, князь Костянтин. І от ті княжата Коріятовичі, три брати — князь Юрій, князь Олександро і князь Костянтин, за призволенням великого князя Ольгерда і з поміччю Літовської землі пішли в Подільську землю. А в Подільській землі тоді не було жодного города (кріпості) ні з дерева рубленого, ні з каменя будованого. Ті ж тоді княжата Коріятовичі, прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали Подільську землю від татар боронити і баскакам «вихід» (данину) перестали давати. І найперше знайшли собі твердиню на річці Смотричі і тут собі поставили город Смотрич. А на іншім місці жили ченці в горі, і в тім місці поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах, нагодилося їм загнати багато оленів на той острів, де тепер Камінецьке місто стоїть, і, вирубавши ліс, вимурували город Камінець. І так усі городи подільські помурували і всю землю Подільську засіяли».

Битва на Синіх Водах (нині р. Сниводь на пограниччі Київщини, Волині та Поділля) відбулася 1363 р. Саме тут Ольгерд розгромив татарські сили, очолювані Кочибеєм, Котлубугом і Дмитром, і завоював так зване Білобережжя — правий берег Дніпра. Після цієї перемоги Ольгерд і призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята: Юрія, Олександра й Костянтина, котрі, за свідченням літопису, правили не як окупанти-завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням, боронили його від татар, будували міста й фортеці.

У 70—90-х pp. XIV ст. було розгорнуте будівництво замків у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороде Житомирі, Луцьку, Острозі, Кам'янці-Подільському, Брацлаві, Вінниці та інших містах. Один з найзначніших — Київський замок — стояв на високій Замковій горі і був обнесений дерев'яною стіною з баштами. Завдяки особливостям розташування і конструкції попасти у нього можна було тільки через головні ворота, які виходили у напрямку Старокиївської гори і Софійського собору. У будівництві замку брали участь кияни і населення найближчих міст і сіл. Але не лише про захисні укріплення турбувалася тоді влада. У цей же час були добудовані Києво-Печерський монастир, Михайлівський Золотоверхий монастир та інші споруди. Незважаючи на те що Велике князівство Литовське зберігало зовнішні риси удільних володінь, які користувалися значною автономією, воно не розпалося на окремі князівства, а завдяки сильній владі Ольгерда лишилося цілісною державою з досить високим політичним та економічним потенціалом.

Характерним був і внутрішній устрій Великого князівства. Землеволодіння тут було тісно пов'язане з військовою службою(той хто виконував обов'язки, міг тримати і землю). Самоуправління, одначе, не підривало авторитету центральної влади. Цей принцип було перенесено і в Україну. Литва надавала місцевій верхівці широкі можливості для участі в діяльності центральних державних установ та урядів. У своїх правах ті прирівнювалися до литовської знаті, тому й були прив'язані до Литовської держави — служили їй щиро і віддано.

Слід, однак, зазначити, що більш висока культура українців та білорусів справила великий вплив і на саму Литву: руське право («Руська Правда») позначилося на праві Литовського князівства, руська (українська) мова стала державною, литовські князі сприймали віру і звичаї, що побутували на землях українців та білорусів. У свою чергу, піддаючись під руку литовського князя, український народ вбачав у ньому передусім захисника від татарської навали.

Хоча Велике князівство Литовське зуміло включити у сферу свого політичного й економічного впливу майже всі білоруські, українські й деякі російські землі, свої претензії на них заявляла і Польща, яка протистояла Литві у її політиці прилучення нових територій. Однак обидві держави мусили рахуватися з дедалі зростаючою силою, яку являв собою у другій половині XIV ст. Тевтонський орден. Німецькі лицарі-хрестоносці, як відзначалося вище, не раз на протязі історії захоплювали польські та литовські землі і, наприкінці XIV — на початку XV ст. досягши першини могутності, готувалися до нових агресивних дій. Добре усвідомлюючи цю небезпеку, правителі Литви і Польщі шукали можливості для об'єднання своїх сил. Так виникла ідея унії між обома державами. 14 серпня 1385 р. в замку Крево біля Вільно великий князь литовський Ягайло (1377—1392) підписав з польськими послами акт, за яким він обирався на польський трон і мав одружитися з королевою Ядвігою. Ягайло погоджувався на поширення впливу католицької церкви серед литовського, білоруського та українського населення, повернення захоплених раніше орденом польських і литовських земель, приєднання до Польщі Литви й України.

Після Кревської унії Велике князівство Литовське хоча й продовжувало існувати, але підпадало у дедалі більшу залежність від Польщі. Це викликало незадоволення як литовського, так і руського населення. Очолив боротьбу за незалежність Литви Вітовт (1350—1430), який княжив у цей час у Гродні і Луцьку. Він домігся від Ягайла визнання за собою титула великого князя литовського (з 1392 p.), a 1398 р. бояри литовські і руські б(}Яри проголосили його королем литовським та руським. Кревську унію було скасовано. Водночас розгорнулася боротьба між Литовським князівством і Польщею за українські й білоруські землі. Цим скористалася татарська орда, яка влітку 1399 р. зосередилася на лівому березі Ворскли, готуючись до походу на Канів, Київ, Чернігів та інші міста. Вітовт зібрав проти татар литовські, українські, білоруські, руські й польські дружини, але потерпів повну поразку і відступив на Полісся. Орда насунула на Київщину і невдовзі з'явилася під стінами Києва. Не зумівши зламати мужній опір захисників міста, татари, отримавши викуп, відійшли в Крим, щоб знову повернутися 1416 р. Цього разу їм вдалося захопити місто. Київ був пограбований і зруйнований. Літописець писав про цю подію: «В лето 1416 Едика... поплени рускую землю, и Киев, и Печерский монастыр сожже и со землею соровна, яко оттоле Киев погуби красоту свою, в даже доселе ужу не може быти таков: но единаче замку тогда не може взяти в Киеве Едика».

Однак, хоча татари й отримали перемогу, втримати владу над населенням українських земель вони не змогли. Литовська держава протягом ще кількох десятиліть розширяла свої володіння аж до Чорного моря. За князювання Вітовта були збудовані фортеці Каравул на середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на нижньому Дніпрі, а також Хаджибей, де пізніше виникла Одеса.

У цей час життєво важливою справою для короля Ягайла (1350—1434) було якнайтісніше об'єднати Литву з Польською державою, реорганізувати її устрій, підкорити польському впливові. Це викликало незадоволення як самих литовців, так і українців та білорусів. На бік останніх стала й православна церква, і хоча першим оборонцем незалежності Литовської держави став Вітовт, він, одначе, не поспішав допускати українців до влади, його політика посилення литовського впливу на українські й білоруські землі привела до ліквідації на них удільних князівств і утворення областей з литовськими намісниками. У той же час Вітовт давав привілеї польському й німецькому міщанству, створив католицькі єпископські кафедри у Луцьку і Кам'янці-Подільському. Натомість його наступник Свидригайло (1430—1432) був позбавлений престолу польськими й литовськими магнатами саме за те, що залучав до державного управління українську та білоруську шляхту.

Тим часом загроза з півночі не вщухала. 1409 р. почалася так звана «велика війна», у якій Литва і Польща виступили союзниками проти Тевтонського ордену. Наступного року німці зібрали для походу 80-тис. військо. Довідавшись про це, Вітовт привів у Пруссію 100-тис. армію, до якої входили литовські, польські, а також декілька українських, білоруських, три російських полки і загін чехів під командуванням Яна Жижки, майбутнього проводиря гуситського руху.

Битва відбулася 15 липня 1410 р. на території, захопленій Тевтонським орденом у пруссів, біля селищ Грюнвальд і Танненберг. Полки Вітовта і Ягайла завдали лицарям-хрестоносцям нищівної поразки, поклавши кінець їхнім агресивним устремлінням. «Історія Русів» зазначає, що гетьман Венцеслав Світольдович, котрий у Грюнвальдській битві очолював українські полки, «захищаючи воїнством своїм спільне Королівство Польське від лихих тоді німецьких хрестоносців... за повелінням королівським, злучившись з воїнством польським та литовським, мавши при тому свого війська тридцять сім тисяч при воєводах Ольговичу та Остротегу та при полковниках Рогдаю, Полеличу, Громвалу, Колядичу і Купалдею, наступав з ними на хрестоносців побіля містечка Динабурга; і поміж тим, як вони німецькими своїми лавами оберталися і були повсякчас у руках на обертах, Венцеслав позаду своїх військ провів значну частину піхоти під проводом Рогдая на долішній берег ріки Двіни, і звідтіль піхота, вломившись в середину табору хрестоносців, ударила по них руськими своїми співами в тил і на всі боки і зчинила серед них сум'яття, а довколішні війська напали тоді на них з усіх боків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до п'ятдесяти тисяч...»

Польський король висловив тоді величезну вдячність, видавши навіть спеціальний «привілей», яким підтверджу-і. палися єдність трьох народів і їх вірність між собою, а також заслуги гетьмана Венцеслава. Король підкреслював: «...ми уставуємо і повторно стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з'єдночення народу Руського з народом. Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з вольним вічно і непреложно, і права свої руські тримати без перешкоди, якось вони слушні єсть і за тим прийняті в Княжестві нашім Литовськім заєдно з письмом Руським альбо Слов'янським, і по них всі суди мати і справи одержувати і добрими своїми дідичними і набутими обладати і як хотя оборочати несуперечне і без перешкоди Іншими правами. Теж і лицарству Руському з лицарством Польським і Литовським єдність держати, яко рівний з рівним, на кождих справах і урядах, без жодної упреки і зневаги». Цей документ засвідчував великий авторитет українців, їх рівні права з польським і литовським народами. Перемога 1410 р. сприяла дальшому розвитку польських, литовських і українських земель, одначе Польща дедалі більше прагнула до піднесення за рахунок сусідів. Так, коли 1413 р. в Городлі на Західному Бузі було укладено литовсько-польську унію, що мала завадити відокремленню Литви від Польщі, важливою її статтею було обмеження участі православних, зокрема українців, у державному управлінні. Лише католики могли бути главами великокняжої ради. Городельський пакт закріплював за литовською католицькою знаттю панівне становище у Литовській державі, а також в Україні і Білорусі. І хоча; Литва зберігала право обирати свого великого князя, ocтанній мав перебувати під верховною владою польського короля. На українських землях засновуються католицькі єпископські кафедри (у Кам'янці-Подільському, Луцьку), поширюється вплив польської шляхти.

Все це загострило стосунки між королем Ягайлом і великим князем Вітовтом. Уладнати їх мав скликаний у Луцьку з'їзд монархів європейських країн. Туди прибули Ягайло, великий князь московський Василь II, за якого Вітовт віддав свою дочку Софію, сам Вітовт, датський король, волоський воєвода, цісар Зігмунд, папський легат та інші — загалом близько 15 тис. сановників. І хоча час минув у банкетах, згоди досягнуто не було. Справу відклали до нового з'їзду.

27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер, і великим князем литовським став брат Ягайла Свидригайло Ольгердович, противник польсько-литовської унії. Знову спалахнула міжусобиця. Свидригайло, котрий намагався позбутися васальної залежності від польського короля, спирався на православну верхівку, українців і білорусів. Незадоволені такою політикою литовські магнати-католики проголосили великим князем брата Вітовта — Сигізмунда. Українське населення було на боці Свидригайла. Варто зазначити, що свого часу Ягайло за змову проти нього покарав Свидригайла десятирічним ув'язненням у Кременці, але той зумів налагодити тісний зв'язок з українською верхівкою, пообіцявши повернути їй провідне становище у Великому князівстві. Однак і цього разу Свидригайлу не поталанило. Ягайло і Сигізмунд, об'єднавшись, розгромили його у битві на р. Святій, примусивши відійти на Волинь. Після цього, спираючись на підтримку українських і білоруських магнатів, Свидригайло шість років продовжував безуспішну боротьбу за великокняжий престол.

Влада Сигізмунда виявилася нетривкою. Бажаючи ослабити могутність литовських магнатів, він спробував використати у боротьбі проти них дрібних служилих феодалів-шляхтичів, але його супротивники організували знову (1440), вбили Сигізмунда і проголосили великим князем сина Ягайла — Казимира, якому виповнилося щойно 13 років.

Ці зміни спричинилися до сепаратистських виступів на місцях, які охопили й українські землі. Від Литовської держави відпали Волинь і Київщина.

Проте, продовжуючи централізаторську щодо українських земель політику, великий князь Казимир скасував Волинське князівство, передавши його територію під управління свого намісника. Подібна участь спіткала й Київщину, яку відібрали в удільних київських князів Олельковичів й перетворили на звичайну литовську провінцію з намісником-католиком. Така політика Казимира призвела до відповідних дій проти нього з боку руських удільних князів, 1481 р. князі Михайло Олелькович, Федір Гольшайський і Федір Бельський очолили змову, яка мала на меті відділити від Литви українські та білоруські землі. Однак змовників було викрито. Олельковича і Гольшанського стратили, а Бельський втік до Москви.

Саме на підтримку Москви, яка на той час здобула чималий авторитет серед північних князівств і почала розширювати свою територію за рахунок сусідніх земель, сподівалися змовники. 1485 р. Іван III Васильович (1440—1505) офіційно проголосив себе великим князем «всієї Русі». За його правління завершилося складання основної території Російської централізованої держави, зародилася теза про те, що всі землі Давньої Русі мають належати московським князям як спадкоємцям київської династії. Ця ідея була сприйнята деякими сусідніми правителями, і такі з них, як чернігівські князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські, у 1470—1480 pp. піддалися Москві, їй дісталися Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль та інші міста. Спроби Великого князівства Литовського повернути ці володіння виявилися безрезультатними.

Українські князі, аристократія також намагалися протистояти цьому. Яскравим прикладом протидії було повстання (1508) під проводом магната князя Михайла Глинського. Воно, однак, зазнало поразки, а Глинський, 1534 р. ув'язнений російським урядом, помер у тюрмі.

Досягненню незалежності мала сприяти православна церква. 1458 р. церквами України і Білорусі було утворено окрему Київську митрополію.

Наприкінці XV ст. на півдні українських земель постає нова державно-політична формація — Кримське ханство, яке 1475 р. стало васалом Туреччини. Головним об'єктом агресивних устремлінь ханства була українська земля. 1482 р. татари на чолі з ханом Менглі-Гіреєм напали на Київ, пограбували й спалили місто, багатьох жителів убили, а решту разом з воєводою погнали в Крим. Такі напади здійснювались і на інші міста України.

Зазіхання Московського царства на територію України, татарська загроза вимагали тісної єдності Литви і Польщі, що й зумовило укладення на спільному сеймі в Любліні 1569 р. унії між Польським королівством і Великим князівством Литовським. За її умовами обидві держави об'єднувалися у федеративну Річ Посполиту. Наставали нові часи як для Польщі і Литви, так і для України. Остання виявилася поділена на частини, пригнічена важким соціальним, національним і релігійним гнітом.

Більша частина України — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя — перейшла до Польщі. Під Великим князівством Литовським залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль. З українських земель до нього відійшли все Берестейське воєводство та Пінщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдови (остання 1564 р. визнала протекторат Туреччини). Під владу Угорщини підпало Закарпаття. 1526 р. воно також було поділене між Австрією та Семигородом. Треба відзначити, що до цього часу значна частина українських земель опинилася під владою Москви. До неї перейшли десятки чернігівських та новгород-сіверських князів, поклавши початок родам Одоєвських, Масальських, Воротинських, Трубецьких, Бельських. Та найбільш тяжких ударів зазнала українська культура і народні традиції. Усе це спричинилося до нових виступів народних мас, характер яких тепер багато в чому визначався наявністю такого національного фактора, як і козацтво.