UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ІВАН МАЗЕПА

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування — такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього.

Справді, ряд обставин зумовив, м'яко кажучи, неоднозначність оцінок і характеристик. Що спонукало Івана Мазепу перекидатися від одного правителя до іншого? Яке його місце серед українських гетьманів? Чому улюбленець Петра І, осипаний царськими щедротами, став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, що вимагають відповіді правдивої, об'єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах та емоціях.

Заради справедливості слід зазначити, що постать І. Мазепи, його життя та діяльність вже в XVII ст. перебували в полі зору не лише найближчого оточення, а й широкої громадськості — простих людей, літописців, політичних діячів та дипломатів, журналістів, вітчизняних і зарубіжних. Існує величезна історіографічна традиція, причому з найширшим спектром думок, поглядів та оцінок цієї непересічної особи.

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1640 р. (називаються й інші дати — 1629, 1634) у с. Мазепинці, поблизу Білої Церкви, у сім'ї українського шляхтича. Нам мало що відомо про родину Мазеп. Досі, наприклад, не з'ясовано, хто був батько Івана, який його родовід та службова кар'єра. Значно більше знаємо про матір Марину, котра відіграла досить помітну роль у громадському та релігійному житті України того часу. Відомо також, що крім сина у сім'ї росла дочка Олександра.

Дитячі роки Івана припали на час Визвольної війни українського народу проти панування Речі Посполитої. Юнак був свідком багатьох подій, що розгорталися у 40—50-х pp. XVII ст. на багатостраждальній землі України,— походів Б. Хмельницького, перемог і поразок, відновлення влади шляхетської Польщі на Правобережжі, поступової реставрації тут довоєнних порядків та ін.

Природний розум і потяг до знань привели юнака у стіни Київського колегіуму. Пізніше Мазепа переїжджає до Варшави, де навчається в єзуїтській школі, а через деякий час вирушає у Голландію, Італію, Німеччину, Францію. Навчання продовжував до кінця 50-х pp. Саме в цей час формувалися його основні моральні принципи та етичні норми. Мазепа був пристрасною і схильною до захоплень натурою, мав ряд талантів і достоїнств, умів грати на бандурі, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю,. Широко відомі його поетичні спроби. Ним написані «Дума», пісня про чайку-небогу, псалом і ряд інших поезій.

І. Мазепа постійно дбав про розвиток освіти та культури в Україні. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило у західноєвропейські університети. Добре відоме покровительство гетьмана православній церкві. На його кошти було зведено ряд будов у Києво-Печерській лаврі, поставлена церква Вознесіння у Переяславі та інших містах. На замовлення гетьмана зроблено срібну плиту до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі.

Проте не лише завдяки цим якостям ім'я Мазепи залишилося на сторінках вітчизняної історії. Він відомий насамперед як політичний діяч, що протягом багатьох років обіймів найвищу у козацькій державі посаду. Тому знову гюйс риємося до політичної біографії І. Мазепи.

1659 р. застає його у Варшаві у ранзі покойового польського короля Яна Казимира. Блискуча освіта, розум, особиста привабливість відкрили йому двері палаців багатьох аристократичних родин Польщі. Як королівський придворний він неодноразово виконує важливі політичні доручення Я на Казимира, підтримує зв'язки з українськими гетьманами, польськими магнатами й впливовою шляхтою.

Нова сторінка відкривається 1663 р. Мазепа залишає Я на Казимира. Деякий час живе на Правобережжі (очевидно, у батьківському маєтку). Згодом часто навідується по резиденції правобережного гетьмана Петра Дорошенка (був навіть генеральним писарем), а пізніше переходить до гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Від-юді почалося його стрімке сходження на вершину влади. Звання військового товариша, посада генерального осавула і, нарешті, після перевороту 1687 р. гетьманська булава — основні віхи політичної кар'єри цієї людини. Про можливість альтернативних кандидатур на Коломацькій раді, хабар князю Голицину, симпатію московського двору говорити не будемо. Факт залишається фактом: Іван Мазепа став гетьманом, що задовольняло, очевидно, і козацьку старшину, і російські урядові кола (документи свідчать, що він у Москві всіх «зачарував» своєю щедрістю, вмінням владнати найделікатнішу справу).

Гетьманування Мазепа почав традиційно: підписав на березі Коломаку документи, що визначали місце Лівобережної України в складі Російської держави. Незабаром зайнявся розподілом майна Самойловича і розправою над своїми противниками, роздачею універсалів на нові маєтності та організацією бенкетів у Батурині. Не обминув і українське поспільство. Гетьманські постанови страхали жорстокими карами непокірних (і не лише страхали: у містах і селах були проведені екзекуції) і водночас скасовували найбільш обтяжливі податки. Новий гетьман керувався старим випробуваним принципом «батога і пряника».

Його житейське й політичне кредо, висловлене у формулі: «вміти змінювати шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру лева, що примушує тремтіти вовків», як правило, приносило перемоги.

Найвища в козацькій державі посада відкривала якнайширші можливості для збагачення. Дрібний український шляхтич невдовзі став одним із найбільших феодалів-землевласників. У маєтностях, розкиданих по різних місцевостях України, йому належало близько 100 тис. селян, а в ряді повітів Росії і 20 тис. кріпаків. Про казкові гетьманські багатства ходили легенди. Вони захоплювали уяву сучасників, а шукачі скарбів й до сьогодні не втратили надію знайти їх залишки.

Як далекоглядний політик та адміністратор гетьман уміло проводив соціальну лінію. Прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, виступав противником переходу козаків у селянський стан (універсал 1691 p.), намагався внести деякі зміни у систему оренд тощо. Але ця політика не була внутрішнім переконанням милосердного й справедливого правителя. Він передбачав наслідки надмірного феодального визиску, що призводив до подальшого загострення соціальних суперечностей у суспільстві.

Разом з тим слід враховувати, що правління Мазепи — це час дальшого посилення всіх форм феодального визиску селян і козаків. Уперше після Визвольної війни він видав універсал (1701), що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза покріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував «заколотникам» і «злочинцям». За його наказом наймані полки жорстоко розправлялися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання.

Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував варшавську резиденцію королів. Було запроваджено відповідний ритуал, з'явилися молоді польські шляхтичі, яких називали «гетьманськими дворянами». У роки правління Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані «бунчукові товариші», «значкові товариші», «знатні товариші». Люди оцінювалися не за розумовими здібностями чи військовим талантом, а за належністю до оточення гетьмана (бунчукові товариші носили за ним бунчук або виконували ад'ютантські доручення).

У небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рівнів і рангів. По суті, в Україні зароджувалося дворянство — із спадковою владою, титулами, землями й залежними селянами.

Ця соціальна політика привела до того, що у вирішальний момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи. В пам'яті народній ще свіжими були спомини про панування Польщі з її жорстоким соціальним та національно-релігійним визиском.

Новий гетьман з'явився перед Петром І, коли становище його благодійника, князя В. Голицина, різко змінилося: за підтримку царівни Софії того заслали, конфіскувавши майно. Іван Мазепа сподобався молодому цареві. Замість погроз і «доган» гетьман і старшина одержали грамоти на нові маєтки, багаті подарунки. З часом взаємини цих різних за становищем, віком, характером, моральними засадами людей переросли у відносини, сповнені взаємопідтримки. Петро І мав усі підстави довіряти українському гетьманові. Після багатьох років «крамол» і «зрад» з'явився підданий, який вірою й правдою служив його інтересам: доповідав про «витівки» запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. Цар не лишався в-боргу: на. Івана Степановича «сипалися» маєтки, тисячі залежних селян, коштовності, найвищі нагороди і титули. Численні листи і доноси на гетьмана, що надходили до Москви, губилися в нетрях бюрократичного апарату чи повертались у Батурин. На їх авторів чекала жорстока кара (не уникли її, як відомо, навіть генеральний суддя В. Кочубей і полтавський полковник І.Іскра).

Здавалося, ніщо не могло затьмарити ідилічних взаємин правителів Росії та України. Приязню й цілковитою довірою проникнуті листи Петра І до Мазепи, вірнопідданством — послання гетьмана до царя. Жодного натяку на напруженість чи суперечності. Тому «громом з ясного неба» став перехід Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Для Петра І це було справжнім потрясінням: людина, яка протягом багатьох років входила до його оточення і яку він, здавалося, добре знав, опинилась у таборі противника! Це стало несподіванкою і для частини старшини, не кажучи вже про рядове козацтво, міщан, православне духовенство й селянські маси.

Питання про мотиви цього кроку Мазепи здавна перебувало у центрі уваги істориків. Сам гетьман, за словами генерального писаря П. Орлика, пояснював свої дії так: «...не для приватной моей пользы, не для высших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для иных яковых-нибудь прихотей, но для вас всех, под властію. и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей Отчизны бедной Украины, всего войска Запорожскаго и народу малороссийского, и для подвышеня и разширеня прав и волностей войсковых хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы с жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, як и от Шведской стороны не погибли». Сумніватись у правдивості свідчення особи, втаємниченої в плани Івана Мазепи, не доводиться.

Звичайно, Мазепа добре знав про становище на Лівобережній Україні, про поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, бачив зарозумілість і пихатість російських воєвод, придворних чинів, їхню зверхність у ставленні до старшини. Був чудово обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, котре тисячами гинуло далеко від рідної землі у воєнних походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян.

Не збільшив любові народу і тривалий конфлікт гетьмана із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулися (на думку В. Антоновича) два полярних погляди на суспільно-політичний лад України: демократичний, козацький С Палія і аристократичний, панський І. Мазепи. Гетьман домігся свого: Петро І прислухався до доносів улюбленця і дозволив заарештувати Палія, а згодом заслати його до Сибіру.

Про причини переходу Івана Мазепи на бік шведського короля навряд чи можна говорити однозначно1. Очевидно, далися взнаки певні суспільні та моральні позиції гетьмана, його особисті образи. Повороту в політичній кар'єрі сприяла й міжнародна ситуація, що склалася на початку XVIII ст. в Європі. Молодий, енергійний шведський король Карл XII завдав поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію, вступив на територію України та Білорусі. У Польщі був детронований Август II, королем обрали шведського ставленика Станіслава Лещинського. Здавалося, доля відвернулася від одержимого реформаторськими ідеями Петра І. І тут перші сумніви закралися в душу гетьмана. У здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу зі шведами, започатковані ще запорожцями, згодом ' були розвинуті Б. Хмельницьким, Але Мазепа наповнив їх новим змістом. Він уже опирався на досить стійку історичну традицію, яку репрезентувала частина козацької старшини. Документи засвідчують, що перші контакти між І. Мазепою і польським королем С. Лещинським були започатковані 1705 р. Перебуваючи у Дубно, він зійшовся з княгинею Анною Дольською, з якою вів «денні й нічні конференції». Розмови з цією «прелестницею» (вислів гетьмана) ще більше посилили сумніви, а також зміцнили впевненість Мазепи у необхідності докорінно змінити політичну орієнтацію. Зв'язки гетьмана з С. Лещинським стали відтоді регулярними. Але Мазепа все ще не зважувався прийняти остаточне рішення.

Протягом наступного часу контакти між обома сторонами не припинялися. На їх форму та інтенсивність впливали різні фактори: боротьба між прихильниками Августа II і С. Лещинського, подальше загострення стосунків козацької старшини з царськими воєначальниками і т. ін. Особливе збентеження, що межувало із справжнім шоком, викликали слова, сказані князем О. Меншиковим на званому обіді у гетьмана (липень 1706 p.), де були присутні цар і ряд придворних сановників.-Тоді напідпитку Олександр Данилович порадив Івану Степановичу негайно взятися за реформування внутрішнього устрою Гетьманщини, з тим щоб остаточно ліквідувати її автономію. Реакцію старшини на ці слова князя найбільш повно висловив прилуцький полковник Дмитро Горленко, який заявив: «Як ми за душу Хмельницького всегда Бога молим і имя его блажим, что Украину от ига ляцкого освободил, так противным способом и мы, дети наши во вечные роды душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь».

Так минуло два роки. Очевидно, гетьман, як і раніше, перебував у полоні суперечливих думок, накреслював різні політичні комбінації. Він то підтримує листування з княгинею Дольською (це був один з каналів зв'язку із С. Лещинським), то перериває його, то зашифровує листи, то розкриває їх зміст Петру І. Переломною у болісних роздумах гетьмана над формуванням своєї політичної лінії стала, очевидно, нарада, скликана Петром І у Жовкві (квітень 1707 p.). Деталі розмов гетьмана з царем та іншими воєначальниками нам не відомі. Але добре знаємо, з яким настроєм І. Мазепа залишив стіни царської ставки. Тоді він заявив старшині: «Если бы я Богу так верне и радительне служил, получил б.ых наиболшое мздовоздаяніе, а здесь хотя б в ангела пременился, не могл бых службою и верноетію моею жадного получить благодарствія». Важко сказати, що мав на увазі гетьман. Але ясно одне: кинута ним фраза була не випадковою, приховувала потаємний зміст.

До Мазепи і старшини доходили чутки, одна за одну тривожніші. Ремствували запорожці на надзвичайно важкі умови царської служби, городові козаки, послані на кріпосні роботи у Київ. їм заборонялося відлучатися додому, їх

. переслідували голод і холод, насильства царських офіцерів, які били козаків палками, знущалися, ґвалтували їхніх дружин і дочок. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи у козацькому війську, що передбачали перетворення традиційних полків у драгунські.

Атмосферу невизначеності й навіть страху посилювали невблаганне просування шведських військ литовськими землями, паніка серед польських союзників, відступи царських полків. І. Мазепа дедалі більше й більше утверджувався в думці про необхідність стати на сторону шведів. У жовтні 1707 р. гетьман знову звернувся до С. Лещинського з пропозицією перейти на його бік, знищивши в Україні царські залоги і зробивши з них «міст для шведів».

Одначе Карл XII відмовився прийняти цю пропозицію. Натомість не шкодував обіцянок польський король. У листопаді 1707 р. він звернувся з універсалом до населення України, закликаючи його повернутися «до давніх свобод і вольностей, під батьківське і дідичне панування польського королівства». Звичайно, це звернення не було обнародуване. Саме тоді Петру І надійшов відомий донос В. Кочубея, в якому йшлося про антимосковські настрої І. Мазепи. Проте гетьман ще більше утаємничив свої плани. Десь на початку 1708 р. його уповноважений склав угоду з Карлом XII і Станіславом Лещинським. М. Андрусяк, проаналізувавши умови угод, дійшов висновку, що та частина, яка торкалася українсько-шведських взаємин, обмежувалася виключно військовою стороною. Натомість договір з Річчю Посполитою мав політичний характер — передбачав перехід України під владу польського короля на правах, аналогічних Великому королівству Литовському. Мазепа одержував Полоцьке й Вітебське воєводства і титул князя.

Наступний розвиток подій показав, що І. Мазепа все ще вагався. Отримавши наказ Петра І рушати з військом на Стародубщину, він зволікає, зважує ситуацію, вдає з себе вірного слугу царя. Відомі його наказ про забезпечення провіантом російської армії, розпорядження про зміцнення укріплень Стародуба, Чернігова, Ромен, Гадяча, припис публічно молитися у церквах, аби Бог дарував царю перемогу над єретиками-шведами. Зрозуміло, що така двозначність поведінки та млявість дій гетьмана не могли не позначитися на успіхові задуманої акції. Як засвідчує П. Орлик, політику зволікань І. Мазепа продовжував і наступного тижня. Це викликало відповідну реакцію близької йому частини старшини, яка вимагала діяти швидше.

Лише звістка про прибуття О. Меншикова змусила лівобережного правителя змінити лінію поведінки. Він повертається з Борзни до своєї резиденції — Батурина, віддає останні розпорядження і зважується на рішучий крок... Залишивши у місті досить сильну залогу у складі чотирьох полків сердюків і кількох сотень городових козаків, гетьман прибув у Короп, а 25 жовтня 1708 p., переправившись з 4— 6 тис. козаків через Десну, попрямував на з'єднання з армією Карла XII. Військо гетьмана насторожено зустріло новину про перехід на бік шведського короля. Очевидно, не до кінця переконала його у доцільності задуманої акції й блискуча промова, виголошена Мазепою після переправи. «Браття,— сказав гетьман,— прийшла наша пора; скористуємося нагодою: віддячимо москалям за їхнє, тривале насильство над нами, за всі заподіяні ними жорстокості й кривди, збережемо на майбутнє нашу свободу й права козацькі від їхніх зазіхань. Ось коли настає час скинути з себе ненависне ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною. Ось до якого майбуття закликаю. Ви, браття, напевне досягнете цієї мети з вашою мужністю й за підтримки шведського короля, котрий пропонує вам воювати проти москалів разом зі шведами». Про неоднозначну реакцію на промову Мазепи свідчить той факт, що іще до прибуття у ставку Карла XII частина козаків залишила гетьмана і повернулася за Десну.

Увечері 28 жовтня 1708 р. І. Мазепа був уже в таборі шведів. Наступного дня відбулася аудієнція у короля. Гетьман виголосив латиною коротку промову, в якій дякував шведам за допомогу у боротьбі проти московського царя. З перших же хвилин зустрічі він сподобався Карлу XII і його сановним придворним.

Тим часом по-іншому розгорталися події у таборі російських військ. Почали надходити перші звістки про перехід гетьмана на бік шведів. ^Насамперед про це довідався О. Меншиков,. який відправив гінця з новиною у ставку Петра І. Сьогодні важко сказати, якою була перша реакція царя на повідомлення князя. Зрозуміло одне — російський самодержець був на грані нервового потрясіння. Проте незабаром цей стан пройшов, і Петро І один за одним видав ряд маніфестів, у яких сповіщав український народ про перехід лівобережного правителя на бік шведів, демагогічно декларував тезу про вольності і привілеї «малоросіян» та закликав старшину з'їхатися для виборів нового гетьмана. Протягом листопада 1708 р. відбувся ряд воєнно-політичних акцій, які надовго закарбувалися у народній пам'яті. 2 листопада війська О. Меншикова взяли штурмом Батурин: місто було зруйновано, а всіх мешканців знищено. Надалі репресії не припинялися. Вони торкнулися не лише прибічників Мазепи, а й людей, далеких від політики,— тисячі козаків зазнали тортур, знущань, а нерідко й шибениці. Зрозуміло, що політика репресій деморалізувала не лише старшину, а й широкі кола козацького стану. 6 листопада у Глухові пройшли вибори «вільними» голосами нового гетьмана. Ним став стародубський. полковник Іван Скоропадський. Ще напередодні за наказом царя була влаштована церемонія заочного суду над І. Мазепою. З опудала, яке символізувало гетьмана, було знято і розірвано стрічку Андріївського кавалера, і кат повісив його на спеціально спорудженій шибениці.

12 листопада у Глухові відбулася церемонія проголошення церковної анафеми. Тоді ж у присутності численних православних ієрархів, бояр і царевича Олексія Петровича в московському Успенському соборі також було оголошено прокляття Мазепі. Але Петро І діяв не лише батогом, а й пряником. За його наказом величезні маєтки, матеріальні цінності І. Мазепи та прибічників переходили до осіб, що залишилися вірними скіпетру російського монарха. Грамоти обіцяли прощення всім рядовим козакам, що повернуться під протекторат московського царя.

Документи надзвичайно слабо висвітлюють перебування І. Мазепи в ставці Карла XII. Добре відомо лише, що його продовжували роздирати сумніви. Маніфести, які розсилались по різних полках України, не мали того успіху, на. який розраховував гетьман. Козаки і селяни насторожено, а то й вороже зустрічали його посланців. Байдуже були сприйняті також універсали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і селянських господарств продовольства наштовхувалися на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники тих подій. Особливо похитнув упевненість гетьмана перехід на сторону Петра І ряду полковників та представників генеральної старшини, що з кінця жовтня перебували разом з І. Мазепою у шведському таборі. Тоді правитель Гетьманщини затіяв нову політичну гру з Петром І. До царя почали надходити повідомлення про те, що Мазепа прагне змирення. Як важливий аргумент у серйозності цього наміру він надіслав пропозицію (через миргородського полковника Д. Апостола), яка передбачала захоплення й передачу в руки російського самодержця шведського короля та його генералів. Сьогодні важко говорити, наскільки серйозним у цих намірах був Мазепа. Але добре відомо, що змирення на цій основі не відбулося.

Єдиним успіхом у ці тривожні для І. Мазепи дні став перехід на його бік частини запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Колишні вороги об'єдналися на спільній антиросійській платформі. 1709 р. у Великих Будищах відбулася зустріч запорожців з І. Мазепою і Карлом XII. 8 квітня, очевидно, 'в результаті переговорів обох сторін (за участю запорожців) було укладено нову шведсько-українську, угоду.

Між тим події складалися не на користь І. Мазепи. У травні 1709 р. царські війська полковника Яковлева зруйнували Запорозьку Січ і знищили велике число козаків. 27 червня відбулася битва під Полтавою, в результаті якої шведи зазнали поразки і змушені були втікати у турецькі володіння. Разом зі своїм союзником через Переволочну з рештками козаків переправився також І. Мазепа. Розпочався тривалий і складний перехід степовими районами Північного Причорномор'я. Важко відновити думи колишнього володаря величезних багатств Гетьманщини. Загроза захоплення у полон та неминучої розправи з боку Петра І змушувала його невпинно гнати стомлених коней, шукати найкоротших шляхів до Бугу, на правому березі якого був порятунок. Лише 8 липня І. Мазепа, Карл XII, козацька старшина і шведські генерали зійшли на турецький берег. Знову почався важкий перехід спекотливим аккерманським степом. Нарешті 1 серпня втікачі дісталися Бендер. Проте бажаний спокій не прийшов. Стало відомо, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати Мазепу. Щоправда, Туреччина відмовилася це зробити. Але хто-хто, а гетьман добре знав звичаї Оттоманської Порти. Прохання царя, помножене на золоті червінці, рано чи пізно буде виконане.

Нервове напруження останніх місяців, жорстокі невдачі, провал планів та задумів, безперечно, підірвали здоров'я старого гетьмана. Мазепа почав хворіти. Відчуваючи наближення смерті, він наказав спалити документи, що належали йому, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили із Ясс. 2 жовтня 1709 р. гетьман тихо помер у с. Варниця неподалік Бендер.

Похорони І. Мазепи були обставлені надзвичайно пишно й урочисто. Багато споряджену домовину везло шестеро білих коней. В останню путь покійника супроводжували рядові козаки, старшина, Карл XII. Грали сурми, віддаючи останні почесті небіжчику, гриміли мушкетні залпи. Поховали І. Мазепу у кафедральній церкві св. Юрія в м. Галаці.

Сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватися чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок І. Мазепи у 1708 р. відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яке прагнуло бачити Україну незалежною державою.