UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

ДАНИЛО АПОСТОЛ

1722 р. помер гетьман Іван Скоропадський. Малоросією, як у XVIII ст. називалася Лівобережна Україна, стала управляти створена того ж року Петром І Малоросійська колегія. Вона складалася з російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим. У царській імперії мінялися правителі: 1725 р. помер Петро І, і на престол вступила його дружина — Катерина І. Але на Лівобережній Україні гетьмана вибирати не дозволяли.

До змін у російській політиці щодо Лівобережної України привело загострення міжнародної обстановки. На початку 1726 р. у Західній Європі виникли два ворожих табори: Австрія та Іспанія утворили Віденський оборонний союз; Англія, Франція, Пруссія — Ганноверський. У липні 1726 р. до айстро-іспанського союзу приєдналася Росія. Міжнародна ситуація дедалі більше загострювалася. У Європі повіяло війною.

Російський уряд особливо турбувала позиція Туреччини, яка плекала агресивні плани відносно Російської імперії, тим більше, що в цих намірах її підтримували Англія і Франція.

Відчуваючи неминучість війни з Туреччиною, російський уряд пішов на деякі поступки козацькій старшині і населенню Лівобережної України, аби втримати їх у складі імперії. Адже в майбутній війні ця територія, завдяки своєму географічному положенню, мала відігравати важливу роль. На початку 1726 р. на засіданні Верховної таємної ради Росії було прийнято рішення: дозволити вибори гетьмана; податки з населення Лівобережжя збирати не в царську казну, як раніше, а до військового скарбу; відновити місцеві судові органи, в Малоросійській колегії розглядати тільки справи по апеляціях.

Для нагляду за проведенням виборів гетьмана царський уряд направив таємного радника Федора Наумова. Він же визначив і кандидатуру: гетьманом повинен стати миргородський полковник Данило Павлович Апостол.

І от настав довгоочікуваний день. У неділю, 1 жовтня 1727 р., у м. Глухові — гетьманській столиці Лівобережної України — панувала урочиста піднесеність: козацька рада мала обрати нового гетьмана. Зранку військо на чолі з бунчуковими, сотенною і полковою старшиною, з музиками зібралося на майдані, стало колом. Урочисто, на срібному блюді, вкритому червоною тафтою, внесли царську грамоту та козацькі клейноди: гетьманську булаву, корогву, бунчук і печатку.

Посеред майдану вже стояв стіл під червоним сукном. По один бік від нього стали царський міністр Ф. Наумов і козацькі полковники, по другий — козаки, які несли клейноди. Наумов вийшов наперед, повідомив про дозвіл уряду обрати гетьмана Лівобережної України, а потім запитав у війська і старшини, кого вони хочуть бачити гетьманом. «Миргородського полковника Апостола»,— була відповідь. І ще двічі, як того вимагала козацька традиція, міністр звертався до присутніх з тим самим запитанням. І чув ту ж відповідь. Тоді він звернувся до миргородського полковника: «Його імператорська величність по вільних голосах іменним своїм указом жалує тебе в гетьмани».

Так новим гетьманом Лівобережної України став один з найдосвідченіших представників козацької старшини 73-річний Данило Апостол.

Народився він 4 грудня 1654 р. у козацькій сім'ї. Його батько, Павло Ефремович, походив з Молдови (Валахії) й належав до старого знатного роду. Оселившись на Лівобережній Україні, записався до козацького війська і скоро посів у ньому значне становище. Ремесло воїна в ті часи було одним із засобів зробити кар'єру, і в цьому Апостолу поталанило. 1658 р. він став сотником, через рік — полковником Гадяцького, а пізніше й Миргородського полків. Під час військових походів його не раз обирали наказним (тобто тимчасовим) гетьманом Лівобережної України.

В той же час П. Апостол прагнув до поліпшення свого матеріального добробуту. Найбільше цінилася земля, і він скуповував її у козаків та селян Миргородського полку, Помер 1678 р. на 60-му році життя, повернувшись з Чигиринського походу проти татар, в якому виявив особисту хоробрість і мужність.

Один з синів Павла Апостола, Данило, 1682 р. очолив Миргородський полк. Йому виповнилося на той час 28 років. Як миргородський полковник, а часто й як наказний гетьман козацького війська Данило Павлович брав участь у багатьох походах кінця XVII — початку XVIII ст. За свідченням літописців, був «добрий молодец и кавалер», великої «крепости тела» і в боях «знатную паче прочиих показывал храбрость».

Але крім особистої хоробрості він, незважаючи на молодість, проявив себе і досвідченим командиром. Про один з таких епізодів розповідає літопис. Це трапилося під час російсько-шведської війни 1700 р. Російські війська й українські козаки на чолі з миргородським полковником Апостолом, загальне керівництво якими здійснював російський бригадир Неплюєв, були направлені на допомогу переяславському полковнику Мировичу, якого оточили шведи у м. Ляховичі. Вже наближаючись до місця призначення, вони опинилися перед вузькою греблею, по боках якої чорніло болото. Передбачаючи можливість засади, Апостол порадив Неплюєву перевірити, чи нема за греблею ворога. Але той не зважив на пораду, і, коли війська вступили на греблю, їх оточили шведи. Багато з них загинуло. «Даниил Апостол,— повідомляв літописець,— спешившись легко, в болото впал и копией оборонялся от шведов, выскочил до своего через силу войска, ругаючи добре гаразд в глаза Неплюева, что своим нерадением много запропастил войска».

28 жовтня 1708 р. гетьман І. Мазепа з більшістю козацької старшини й 5—6-тис. військом перейшов на бік шведського короля Карла XII. Серед старшини був і миргородський полковник Д. Апостол. Він дізнався про наміри гетьмана відокремити Лівобережну Україну від Росії і в цьому питанні був його однодумцем.

Проте 21 листопада Апостол залишив шведський табір і з великими труднощами дістався свого маєтку в м. Сорочинці, де на той час стояли російські війська. Звідти надіслав листа новому гетьманові І. Скоропадському, обраному на цю посаду після переходу Мазепи до шведів. У листі Апостол запевняв Скоропадського, що потрапив у шведський табір через непорозуміння і мусив коритися Мазепі, поки не випала нагода звільнитися.

Проте подальші події спростовують факт таємничої втечі Д. Апостола. Коли миргородського полковника перевели з Сорочинців до Лебедина, де містився царський військовий штаб, він попросив зустрічі з Петром і на ній від імені Мазепи запропонував захопити у полон Карла XII або когось із його оточення. Спочатку посланець гетьмана викликав недовіру царя, бо ніяких документів, що свідчили б про такі наміри Мазепи, у миргородського полковника не виявилося. Проте через деякий час до царя прибули ще два гетьманових посланці, і тоді між Петром І і Д. Апостолом почалися переговори. Найважчим був пункт про гарантії Мазепі, який, не довіряючи цареві, наполягав, щоб їх засвідчили представники деяких європейських дворів. Але і в цьому питанні врешті-решт дійшли згоди.

22 грудня 1708 р. канцлер Росії граф Г. Головкін написав Мазепі листа — звичайно, з наказу царя. Він підтвердив, що на переговорах досягнуто згоди, й обіцяв гетьману повернення всіх його прав і привілеїв, коли той захопить у полон якщо не Карла XII, то «протчиих знатнейших» осіб. Отож втеча Апостола зі шведського табору була санкціонована Мазепою для виконання секретної місії: переговорів з царем. Не відомо, чим закінчилися б події. Але несподівано вони набули зовсім іншого характеру. Не маючи ніяких відомостей від посланців, не знаючи, як до переговорів з ним поставиться царський уряд, Мазепа продовжував пошуки виходу зі скрутного становища, в яке поставив себе, перейшовши до шведського короля. 5 грудня 1708 р. він направив роменського міщанина Ф. Хлюса з листом до польського короля Станіслава Лещинського, в якому переконував того поспішити з військом для спільної боротьби «проти Москви». Посланця Мазепи було затримано, а лист обнародувано. У спеціальному маніфесті цар офіційно звинуватив Мазепу у зраді й Дворушництві.

Данило Апостол залишився в стані російських військ. Як і іншим представникам козацької старшини, котрі залишили табір шведів після оголошеної Петром І амністії, йому повернули посаду миргородського полковника й усі маєтки.

Після переходу на бік царя Д. Апостол хоробро воював зі шведами. За мужність, відвагу й на відзнаку таланта полководця російський уряд удостоїв Д. Апостола однієї з найпочесніших нагород — ордена Олександра Невського. Щоправда, тільки у 1731 р.— запізнившись, як ведеться, на 10 років.

Перехід Мазепи до шведів Петро І використав як привід для ще більш рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного 1708 р. гетьмана Івана Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. А восени 1722 р. для управління Лівобережжям уряд створив Малоросійську колегію. Так, окрім влади гетьмана, з'явилася ще одна, яка відстоювала інтереси Росії. Встановилося двовладдя.

Після смерті у 1722 р. гетьмана Івана Скоропадського наказним гетьманом було призначено чернігівського полковника Павла Полуботка. Представники козацької старшини неодноразово зверталися до царя за дозволом на вибори. Проте російський уряд, поставивши на меті поступово ліквідувати автономію Лівобережної України, знаходив різні мотиви для відмови. Реальна влада дедалі більше зосереджувалася в руках Малоросійської колегії. Полуботок, людина енергійна й рішуча, почав активну боротьбу за збереження автономних засад управління на Лівобережній Україні. Такі дії наказного гетьмана призвели до ряду конфліктів з Малоросійською колегією. Роль арбітра у їх вирішенні взяв на себе царський уряд. Наказного гетьмана Павла Полуботка, генерального писаря Семена Савича і генерального суддю Івана Чарниша викликали до Петербурга для пояснень. Там вони ще раз звернулися до царя з чолобитною про вибори гетьмана.

Тим часом Данило Апостол перебував у воєнних походах. У 1722 р. на чолі 10 тис. козаків у складі російських частин він воював у Персії. А восени 1723 р. вже знаходився на р. Коломак неподалік Полтави як наказний гетьман козацького війська. Тут до нього звернулися представники старшини з підготовленими двома чолобитними до царя. У них висловлювалося прохання дозволити вибори гетьмана й ставилося питання про передачу податків, які збиралися з населення Лівобережної України, не до царської казни, а до військового скарбу Гетьманського уряду. Апостол не тільки ознайомився з чолобитними, але й багато що виправив і змінив. І першим поставив свій підпис. За ним підписалися генеральна старшина, полковники, сотники. Ці чолобитні від імені усього козацького війська були передані Петру І.

Прочитавши їх, цар закипів, за виразом літописця, «великим гневом и яростию» і зараз же віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича і І. Чарниша, які все ще перебували в Петербурзі. 18 грудня 1724 р. Павло Полуботок помер у в'язниці. Було заарештовано й відправлено до Петербурга найактивніших «авторів» Коломацьких статей, у тому числі й миргородського полковника Д. Апостола.

Тільки у 1726 p., після приведення до присяги на вірність Царській владі, Данило Апостол зміг виїхати на батьківщину. Замість нього заложником у Петербурзі залишився син Петро.

Таким було життя Д. Апостола до того часу, коли царський уряд дозволив вибори гетьмана., І цей вибір випав на нього.

Новий гетьман прагнув до ліквідації недоліків в управлінні Лівобережною Україною, Найперше звернув увагу на привласнення старшиною різних маєтків, особливо рангових, що викликало багато судових позовів. Рангові маєтки надавалися у козацькому війську на певну посаду, за виконання службових обов'язків. Цей вид володіння мав тимчасовий характер, бо з втратою посади втрачалося й право на маєток. Проте козацька старшина, яка, крім військової, мала ще й адміністративну владу, прагнула закріпити їх у довічне володіння.

Розбазарювання рангових володінь, якими розпоряджався гетьман, підривало економічні підвалини його влади, і Апостол повів з цим рішучу боротьбу. Але окремі заходи, спрямовані на збереження рангових володінь, не могли дати певних результатів. Тому 27 липня 1728 р. гетьман звернувся до царя з пропозиціями, викладеними у спеціальних «пунктах». З деякими уряд погодився, а у деякі вніс значні зміни. Головну увагу гетьман приділяв створенню незалежної від російського уряду політичної, економічної (особливо фінансової),-а також судової влади на Лівобережній Україні. Зміни, які вніс цар у пункти Д. Апостола, торкалися насамперед цих болючих питань. Політична влада гетьмана була обмежена й раніше, тепер обмежувалася влада економічна та судова. Так, право надання нових земельних володінь козацькій старшині, російським або іноземним феодалам переходило від гетьмана до царя.

Незважаючи на невдачу з пунктами, Данило Апостол продовжував роботу по ліквідації недоліків управління, які спричиняли втручання російського уряду у справи України. Одним з таких кроків була підготовка та обнародування 13 липня 1730 р. інструкції судам. Вона встановлювала чітку систему судочинства, визначала склад полкових, сотенних і сільських судів і головне — зобов'язувала відповідні установи оформляти перехід нерухомого майна документально, щоб уникнути суду.

У період гетьманства Апостола почалася робота по зведенню законів, які застосовувалися в судочинстві Лівобережної України, до одного кодексу та перекладу його російською мовою. Робота посувалася повільно. 1730 р. гетьман звернувся по допомогу до архімандрита Києво-Печерської лаври з проханням залучити до цієї справи «духовних персон до того дела искуссных и знающихся». Завдяки увазі, яку гетьман приділяв комісії, робота над проектом Зводу законів України пішла швидше. Комісію очолював Василь Стефанович, який навчався за кордоном і одержав там ступінь магістра вільних наук і філософії. Пізніше він працював у Петербурзі, в гімназії, заснованій Феофаном Прокоповичем, де викладав риторику та філософію. Його заступником у комісії був М. Ханенко, високоосвічена й, за свідченнями сучасників, надзвичайно розумна людина. Кодифікація українського права була закінчена вже після смерті Д. Апостола. 28 квітня 1733 р. гетьмана розбив параліч. У нього відібрало ліву руку і ногу. Стан погіршувався. 26 травня гетьмана відвідав князь О. Шаховський, який у своєму повідомленні імператриці Анні Іоанівні змалював стан здоров'я Д. Апостола як безнадійний.

Хвороба гетьмана поставила питання про призначення особи, яка виконувала б його обов'язки. Д. Апостол наказав генеральній старшині прийняти управління Генеральною військовою канцелярією. Проте міністр при гетьмані С. Наришкін та князь О. Шаховський, посилаючись на відсутність наказу імператриці, виступили проти цього рішення. У листі до російського уряду О. Шаховський писав, що управління військовою канцелярією треба доручити міністру Наришкіну, бо «раз допустивши старшину до правління, на випадок невірних їх дій, складніше буде їх відлучити».

У липні 1733 р. стан гетьмана поліпшився. Він зустрічався з російськими чиновниками, обговорював з ними державні справи, цікавився роботою з підготовки кодексу українських законів, турбувався, щоб тим «персонам, определенным для переводу книг правных», були заготовлені дрова і закуплено папір.

На початку 1734 р. стан здоров'я гетьмана знову погіршився, і 15 січня на 80-му році життя він помер. Поховано у Сорочинцях у побудованій на його пожертвування (єдиній на той час у Миргородському полку) кам'яній церкві.

Так скінчився період автономного управління Лівобережною Україною. За царським наказом від 31 січня 1734 р. було створено правління гетьманського уряду, яке складалося з шести осіб: трьох росіян і трьох українців на чолі з князем О. Шаховським.

Після смерті Д. Апостола царський уряд призначив його дружині Уляні Василівні щорічну пенсію в розмірі 3000 крб. і жалуваною грамотою затвердив за нею і дітьми право на ті маєтки, якими володів гетьман. Вони були порівняно невеликі. Апостолу належало трохи більше дев'яти тисяч селянських дворів, в той час як його попередникам гетьманам Мазепі і Скоропадському — близько двадцяти тисяч кожному.

Д. Апостол разом з дружиною із шляхетського роду Іскрицьких виростив і виховав семеро дітей: двох синів і п'ятеро дочок. Через шлюби дітей Апостоли поріднилися із знатними родами України: Скоропадськими, Кулябкама, Жураківськими, Дунін-Борковськими, Горленками, Кочубеями та ін. Апостоли по праву зайняли високі посади в тогочасному українському суспільстві: Павло став миргородським, а Петро — лубенським полковником. Петро Апостол, високоосвічена людина, мав не лише прекрасні знання з математики й фортифікації, але добре володів латинською, французькою, італійською, німецькою, російською й польською мовами.

На початку XIX ст. рід Апостолів по чоловічій лінії закінчувався на Михайлові Даниловичу Апостолі. Для збереження роду і прізвища, відомого від «предков по заслугам», він звернувся 1801 р. до імператора з проханням, щоб маєтки і прізвище успадкував після його смерті двоюрідний брат, таємний радник Іван Матвійович Муравйов, котрий став називатися Муравйовим-Апостолом. Із цієї сім'ї вийшли декабристи Сергій, Іполіт та Матвій Муравйови-Апостоли.